ЛЮЛЬКА Архип Михайлович (10(23).03.1908—01.06.1984) — конструктор авіац. двигунів, один із фундаторів теорії повітряно-реактивних двигунів. Академік АН СРСР (1968), генералполковник-інженер, Герой Соц. Праці (1957). Н. в с. Саварка (нині село Богуславського р-ну Київ. обл.) в багатодітній сел. родині. Навч. в сільс. школі, де під час громадян. війни директором був математик (майбутній академік) М.Кравчук. Закінчив ремісниче уч-ще в м. Біла Церква (1925). За наполяганням М.Кравчука поступив на мех. ф-т Київ. політех. ін-ту. 1931 закінчив ін-т за фахом «турбобудування». Того ж року зарахований аспірантом Харків. НДІ пром. енергетики. Водночас працював інженеромдослідником Харків. турбінного з-ду. 1933—39 викладав на кафедрі авіадвигунів Харків. авіац. ін-ту. Запропонував проект першого турбокомпресорного повітряно-реактивного двигуна. 1939 його з групою однодумців було переведено до СКБ-1 Кіровського з-ду (м. Ленінград, нині м. Санкт-Петербург), Л. став там тех. кер. проекту турбореактивного двигуна (ТРД) для швидкісного бомбардувальника. 1941 одержав авторське свідоцтво на винахід схеми двоконтурного ТРД зі змішуванням потоків (за цією схемою від 1970-х рр. й досі будують абсолютну більшість ТРД). 1941—42 — його з його творчою групою евакуювали до Челябінського тракторного з-ду, там вони удосконалювали повітроходи у танках. 1942—43 керував проектом реактивного двигуна в дослідно-конструкторському бюро (ДКБ) з-ду № 293 (смт Білімбай Свердловської обл, потім — м. Хімки Моск. обл., РФ). 1943—44 був нач. лабораторії з вивчення й розробки реактивних двигунів Центр. ін-ту авіац. двигунів (м. Москва). 1944—46 — нач. відділу турбореактивних двигунів НДІ-1. Від 30 березня 1946 працював гол. конструктором у створеному ним же ДКБ-165 (з 1967 — ДКБ «Сатурн»). За його безпосередньою участю та під його кер-вом створений перший рад. ТРД (ТР-1), що успішно пройшов держ. випробування (1947). В подальшому під його кер-вом було створе-
но низку ТРД, використаних на літаках П.Сухого, С.Ільюшина, Г.Берієва, А.Туполєва: ТР-1 для Су-11 та Ил-22; АЛ-5 для Ил-30 та Ил-46; АЛ-7 для Ил-54; АЛ-7Б (ПБ) для Ту-98; АЛ-7Ф-1 для Су-7 та його модифікацій; АЛ-7 для Су-9; АЛ-21 для Су-22, Су-24; АЛ-31 для Су-27, Су-30; АЛ-35 для Су-27; АЛ-41 для Су-37 та МиГ МФ1. Загалом, двигунами конструкції Л. було оснащено тисячі літаків ВПС СРСР, України, Росії та десятків країн світу. Водночас 1950—60 викладав в Моск. авіац. ін-ті (з 1954 — професор). Від 1955 також працював у проекті за участю А.П.Александрова та М.Келдиша зі створення ядерного двигуна для потреб надзвукової авіації та космонавтики (МТ-35). Від 1957 був ген. конструктором авіац. техніки. 1958 йому присуджено вчений ступінь д-ра тех. н. Від 1967 — голова Комісії АН СРСР з газових турбін. Створив (1959—75) рідинний ракетний двигун Д-57 і його модифікацію з висувним соплом Д57М на кріогенних компонентах (рідкий кисень + рідкий водень); Д-57 був призначений для місячного ракетно-космічного комплексу Н-1 і пройшов весь комплекс необхідних випробувань. 1981 під його кер-вом були розпочаті роботи зі створення двигунів для універсальної космічної системи «Енергія» з кораблем багаторазового використання «Буран» (15 листопада 1988 система «Енергія»—«Буран» з цими двигунами здійснила успішний політ у космос). З двигунів наземного призначення конструкції Л. масово виготовлялися АЛ-31СТ (нині застосовується як енергопривод газоперекачувального агрегату на газопроводах ВАТ «Газпром» та в РАТ «ЄЕС Росії»). Л. зробив вагомий внесок і у розв’язок низки теор. проблем, зокрема, визначив межі застосування турбореактивного двигуна щодо максимальних швидкостей польоту, обґрунтував переваги осьових компресорів перед відцентровими, вперше ввів поняття коефіцієнта відновлення тиску повітря у вхідному пристрої силової установки літака з турбореактивним двигуном. Розробив метод розрахунку ККД газової турбіни з врахуванням ви-
хідної швидкості газів, увів поняття повного польотного ККД турбореактивного двигуна, розробив теорію та запропонував метод розрахунку високошвидкісних характеристик двигуна. Лауреат Держ. премій СРСР (1948, 1951), Ленінської премії (1976). П. у м. Москва, похований на Новодівичому кладовищі. Ім’ям Люльки названо НВО «Сатурн» (до нього входить створене Л. ДКБ), площу в м. Москва. У Києві на стіні біля входу в Держ. музей техніки (розташов. на території Нац. тех. ун-ту України «Київський політехнічний інститут») йому встановлено меморіальну дошку. Літ: Кузьмина Л.М. Огненное сердце. М., 1988; Пономарев А.П. Советские авиационные конструкторы. М., 1990; Шендеровський В. Архип Люлька (1908—1984). В кн.: Шендеровський В. Нехай не згасне світ науки, кн. 2. К., 2006. О.К. Янковський.
лиця Італії) під кер-вом проф. Генцека досліджував матеріали про життя цього міста в давній і середньовічний періоди. Відвідав також Грецію і Туреччину. 1872—75 — екстраординарний професор всесвітньої історії у Варшавському ун-ті. 1875 запрошений на роботу в Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородька, зайняв там посаду ординарного професора кафедри заг. історії. У цей час написав кілька праць, зокрема «Дипломатические сношения и борьба императора Александра I с Наполеоном» (1878). 1897 звільнився зі служби. Характеризуючи внесок Л. у дослідження істор. проблем античності, один з його колег по Ніжинському ін-ту проф. М.Бережков зазначав, що Л., маючи богословську й церковно-істор. освіту і дотримуючись точки зору вселенського православ’я, відкрив нові перспективи «для історіографії світу греко-слов’янського». Праці: Очерк жизни Перикла. «Известия Нежинского Института», 1877. Літ.: Историко-филологический институт князя Безбородко в Нежине: 1875—1900: Преподаватели и воспитанники. Нежин, 1900; Бережков М.Н. В память профессора Петра Ивановича Люперсольского. В кн.: Известия Историко-филологического института князя Безбородко в Нежине, т. 21. Нежин, 1904; Бузескул В. Всеобщая история и ее представители в России в XIX и начале XX ст., ч. 2. Л., 1931; Самойленко О.Г. Розвиток історичної науки в Ніжині в XIX — 1-й чверті XX ст. (історико-бібліографічний огляд). В кн.: Література та культура Полісся, вип. 6. Ніжин, 1995; Його ж. Еволюція методологічних підходів та науково-проблемних орієнтацій в дослідженнях античної історії вчених Ніжинської вищої школи наприкінці XIX — в першій третині XX століття. «Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. Серія: Історичні науки», 2004, вип. 27, № 2; Самойленко Г.В., Самойленко О.Г. Ніжинська вища школа: сторінки історії. Ніжин, 2005. А.В. Блануца.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЮЛЬКА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
