Під такою назвою в науці відомий поминальник, складений у Любецькому Свято-Антоніївському монастирі. Рукопис Л.с. дійшов у копії 18 ст., хоча вважається, що текст — оформлення 1694. У ньому є розділ, у якому перераховано черніг. князів 11—14 ст. та їхні родини. Л.с. віддавна визнано цінним, хоча й проблематичним, джерелом з генеалогії черніг. Рюриковичів, а також з історії Черні-
Любеч. Свято-Преображенська церква. 1817. Фото початку 21 ст.
Любеч давній. Згадується в літописах 13 разів. Перша згадка — у «Повісті временних літ» під 882, у ній ідеться про те, що поселення під назвою Л. узяв новгород. кн. Олег по дорозі на Київ. З цього часу містом управляли князівські посадники. Одним з них, ймовірно, був Малк Любечанин, батько Добрині і Малуші, ключниці вел. кн. київ. Ольги, пізніше — однієї із дружин вел. кн. київ. Святослава Ігоровича, матері Володимира Святославича. Л. згадується в договорах київ. вел. князів з Візантією 907 і 944. Як один з опорних пунктів полюддя він був відомий візант. імп. Константину VII Багрянородному. Поблизу міста відбулася Любецька битва 1016. Тут проходив перший з’їзд рус. князів (див. Любецький з’їзд 1097). У 12—13 ст. місто було одним з найважливіших центрів вотчини чернігівських князів. Археол. дослідження Л. започаткував В.Антонович, наприкінці 19 ст. він розкопав поблизу міста бл. 30 курганів. Розкопки в самому місті розпочав Г.Гончаров 1948. Масштабні роботи тут провів 1957—60 Б.Рибаков (повністю розкопав, зокрема, дитинець; див. Любецький замок). 1989—90 А.Козаков досліджував посад Л. Усього за весь час тут досліджено 45 курганів і бл. 5000 м2 культ. шару. Згідно з даними розкопок, на пд. і зх. від дитинця розташовувався «окольний град» (бл. 10 га) з потужною системою укріплень кінця 10 ст., поділений на 2 частини (1-й посад і 2-й посад). За валами знаходилися великі відкриті посади, які широкою дугою охоплювали «окольний град» (тут досліджені десятки жител і будівель 9—13 ст., виявлені сліди різноманітних виробництв). На пд. сх. від міста знаходиться урочище Гончари, пов’язане з давнім керамічним вир-вом, а на пн. зх. — урочище Затон, яке відігравало роль гавані. За 1 км на зх. розташов. печера Антонія (див. Антоній Печерський) з криницею поблизу неї (т. зв. Новоантонієвські печери викопані місц. селянами 1892 за 2 км на зх. від Замку з метою вшанування пам’яті засновника православного чернецтва на Русі). На пн. сх. від міста був курганний некрополь,
він складався з 3-х груп (їхні умовні назви — Лисиця, Високе поле та кургани по дорозі на с. Малинівка Ріпкинського р-ну; всього понад 130 насипів), тут розкопано більш як 45 поховань 9—10 ст., з них 3 — трупоспалення на стороні, 18 — трупоспалення на місці поховання, 2 — трупопокладення в підкурганних ямах; у 23 могилах поховання зруйновані. Дж.: ПСРЛ, т. 2, листы 9 об., 12, 53 об., 58 об., 88, 130 об., 132—133, 164 об., 171, 179, 216. Літ.: Рыбаков Б.А. Любеч — феодальный город Мономаха и Ольговичей. «Краткие сообщения Института археологии АН СССР», 1964, вып. 99; Юра Р.А., Коваленко В.П. Любеч. В кн.: Археология УССР, т. 3. К., 1986; Козаков А.Л., Марченко В.М. Південно-західна частина Любецького посаду в IХ — ХII ст. В кн.: Старожитності Південної Русі. Чернігів, 1993. В.П. Коваленко.
раз змінювалася: з 27 листопада 1917 — рад. влада, з початку грудня 1917 — влада Української Народної Республіки, з січня 1918 — знову рад. влада, з березня 1918 — УНР (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), з квітня 1918 — Українська Держава, з грудня 1918 — знову УНР, з 17 січня 1919 — рад. влада, з 18
377 ЛЮБЕЧ
Від 1350-х рр. Л. — у складі Великого князівства Литовського. Від кінця 15 ст. — центр волості, яку литов. великий князь надавав у володіння своїм васалам. Під час литовсько-московської війни 1500—1503 був захоплений Великим князівством Московським, яке утримувало його до 1508. Від серед. 16 ст. — центр повіту у складі Київського воєводства, після Люблінської унії 1569 — центр староства, яке 1646 передане до Смоленського воєводства. Від 1648 — під контролем козаків, центр сотні (відома з 1656) Чернігівського полку. Зазнав спустошення під час громадянських воєн в Україні кінця 1650-х — початку 1660-х років. 1692 (за ін. даними, 1694) засновано Любецький Свято-Антоніївський монастир. Від кінця 17 ст. Л. — власність І.Мазепи, з 1708 — П.Полуботка та його нащадків, з 1780 — представників роду Милорадовичів, останні мали в Л. палац (спалений 1917). Від 1782 Л. — у складі Чернігівського намісництва, з 1796 — Малоросійської губернії, з 1802 — центр волості Городнянського пов. Чернігівської губернії, згодом здобув статус містечка. У 19 ст. тут споруджено один з найбільших у губернії пивоварний з-д, винокурний з-д, паровий млин. Наприкінці 19 ст. у місті діяло 7 храмів. Під час громадянської війни в Україні 1917—1921 влада в Л. не
378 ЛЮБЕШІВ
М.М. Любинський.
травня 1920 — польс. влада, з кінця червня 1920 — рад. влада. 1923—31 та 1935—62 Л. — райцентр. 1936 тут створено судоремонтні майстерні. Від 1 вересня 1941 до 24 вересня 1943 був окупований (див. Друга світова війна), у цей час в Л. діяло рад. підпілля. Від 1958 — с-ще міськ. типу. Археол. пам’ятки: замок, посади (9—13 ст.), курганний могильник (10—11 ст.). Архіт. пам’ятки: Спасо-Преображенська (за ін. даними, Свято-Воскресенська) церква в стилі ампір (1811—17), що слугувала родинною усипальницею Милорадовичів; т. зв. кам’яниця Полуботка — мурована госп. будівля кінця 17 ст. Літ.: ІМіС УРСР. Чернігівська область. К., 1972; Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. К., 1990. Д.Я. Вортман.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЮБЕЦЬКИЙ СИНОДИК» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
