ЛУКОМСЬКИЙ Олександр Сергійович (22(10).07.1868—25.02. 1939) — військовик, генерал-лейтенант (1914), діяч Білого руху, мемуарист. По батьківській лінії походив від литов. князів Лукомських (один з їхніх представників наприкінці 17 ст. переїхав на Полтавщину, його нащадки мешкали у с. Журавка — нині село Варвинського р-ну Черніг. обл., — звідти родом був батько Л. — Сергій Родіонович). Батько служив військ. інженером. У дитячі роки Л. жив переважно біля матері — Віри Володимирівни Шпіцберг. Від 1876 мешкав у м. Севастополь. 1879 був зарахований до 2-го класу Симбірської військ. г-зії, наступного року переведений до Полтав. військ. г-зії (від 1882 — Петровський кадетський корпус у м. Полтава). По закінченні 1885 корпусу був направлений в Санкт-Петербург для продовження навчання в Павловському військ. уч-щі. Через 2 роки отримав звання портупей-юнкера і перейшов на 3-й курс до Миколаїв. інженерного уч-ща. 1888 отримав звання офіцера і був направлений на службу в Одесу — в 11-й саперний імператора Миколи I батальйон.
О.С. Лукомський.
296 ЛУКОМСЬКИЙ
1894 поступив для подальшого навчання до Миколаїв. академії Ген. штабу в С.-Петербурзі. По її закінченні 1897 за власним бажанням направлений служити у Київський військовий округ. По дорозі до Києва відвідав Бердянськ, де його батько будував комерційний порт. У Київ. військ. окрузі служив спершу старшим ад’ютантом штабу 12-ї піх. д-зії (дислокувалася в м. Проскурів; нині м. Хмельницький), потім (з травня 1998) — помічником (від жовтня 1899 один рік командував 16-ю ротою в 131-му піх. Тираспольському полку), а від 1902 — старшим ад’ютантом окружного штабу в Києві. Узяв шлюб (вдруге, перша його дружина — Ольга Перетц — покінчила життя самогубством, коли він навч. на останньому курсі академії) з донькою командуючого Київ. військ. округом ген. М.Драгомирова — Софією. Спеціалізувався на питаннях мобілізації військ і зосередження армії на кордоні після її мобілізації. 1904 кілька місяців командував батальйоном 131-го піх. Тираспольського полку. Цього ж року брав участь у наведенні порядків серед солдатів Полтав. полку, який напередодні відмовився виконувати наказ командира (винні були арештовані й передані до суду). Від початку революції 1905—1907 став одним з організаторів гуртка офіцерів Ген. штабу, які виступали за вживання жорстких заходів для захисту правопорядку. Вважав, що «холості» залпи чи постріли поверх голів натовпу лише провокують натовп до агресивних дій і сприяють «братанню» військ із заколотниками, а в підсумку призводять до значних жертв, що обов’язково матимуть місце там, де влада діє безвідповідально. Влітку 1905 зініціював виступ карального підрозділу проти київ. демонстрації, до якої приєдналися 4-й і 5-й понтонні батальйони. В районі Єврейс. площі демонстрацію розстріляли — 20 осіб було вбито, бл. 100 поранено. Влітку 1906 пройшов курс артилер. підготовки на Київ. артилер. полігоні. У грудні 1907 назначений нач. штабу 42-ї піх. д-зії (штаб розташовувався в Києві). Улітку 1908 відряджений до м. Ровно для розробки там проек-
ту укріплення міста. Восени цього ж року був викликаний до С.Петербурга для головування в комісії, що проводила ревізію Мобілізаційного відділу Ген. штабу ЗС Росії. 1909 призначений керівником цього відділу. Наступного року (не маючи належної вислуги років у чині полковника) отримав чин генералмайора. 1913 переведений на посаду помічника нач. канцелярії військ. міністра В.Сухомлинова, у березні 1914 став нач. цієї ж канцелярії. З початком Першої світової війни здійснив заг. мобілізацію рос. армії (за це — вперше у практиці нагород — був удостоєний ордена св. рівноапостольного кн. Володимира 4-го ст. на Георгіївській стрічці). У серпні 1915 назначений пом. міністра на час війни із залишенням на посаді нач. канцелярії Військ. мін-ва. Від квітня 1916 служив начальником 32-ї піх. д-зії на ПівденноЗахідному фронті, потім — нач. штабу 10-ї армії. За успішні дії із захоплення м. Чернівці нагороджений орденом св. Георгія 4-го ст. Від листопада 1916 — генерал-квартирмейстер Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем тоді був імп. Микола II), товариш (заст.) голови Особливої наради із захисту д-ви. Після Лютневої революції 1917 — знову на фронті: командував 1-м армійським корпусом. Від 16 червня 1917 — нач. штабу Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандувачем на той час став генерал від кавалерії О.Брусилов). У серпні звільнений з посади у зв’язку з притягненням до суду за участь «у заколоті» (див. Корнілова заколот). Разом з генералом від інфантерії Л.Корніловим і генералом-лейтенантом А.Денікіним утримувався під арештом у Бихові (нині місто Могильовської обл., Білорусь). Після взяття у листопаді керованими більшовиками частинами ставки Верховного головнокомандуючого генерал-лейтенанта М.Духоніна в м. Могилів (нині місто в Білорусі; перед цим Л. радив М.Духоніну перенести ставку до Києва) і жорстокого вбивства М.Духоніна інкогніто перебрався на Дон. Там брав участь у створенні Добро-
вольчої армії (у січні—лютому 1918 очолював її штаб). Потому таємно направлений в Єкатеринодар (нині м. Краснодар) як представник Добровольчої армії при уряді Кубанської Народної Республіки. Був схоплений більшовиками, проте втік. Перебрався до Києва (на той час укр. землі перебували під контролем австро-нім. військ; див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918). Зустрічався з гетьманом П.Скоропадським, той запропонував йому очолити військ. мін-во Української Держави, однак він відмовився, зіславшись на те, що повинен був, за його власними спогадами, повернутися в Добровольчу армію, а головне — «никогда и ни при каких условиях не мог согласиться работать с немцами». Мав зустріч з П.Мілюковим (той прибув до Києва, щоб вести переговори з нім. командуванням про боротьбу з більшовиками), намагався довести йому, що Німеччина обов’язково програє війну. У липні 1918 прибув до штабу Добровольчої армії. Був назначений пом. головнокомандуючого і нач. військового та морського управлінь. Від жовтня 1919 — голова Особливої наради при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії, з грудня — голова уряду при ньому. У лютому 1920 наказом ген. А.Денікіна увільнений (разом з генералами П.Врангелем, П.Шатіловим і віце-адміралами Д.Ненюковим і О.Бубновим) від служби за підтримку кандидатури П.Врангеля на місце командувача в Криму замість ген. М.Шилінга. У березні 1920 призначений П.Врангелем в якості представника Рос. армії при союзному командуванні Антанти в Стамбулі. На еміграції став помічником вел. кн. Миколи Миколайовича — дядька Миколи II. 1921— 22 оприлюднив спогади. За дорученням вел. кн. Миколи Миколайовича з серпня 1923 до жовтня 1924 був у США, потім здійснив поїздку на Далекий Схід. 1926 брав участь у роботі закордонного з’їзду рос. емігрантів. 31 липня 1926 став головою всіх військ. союзів і орг-цій на Далекому Сх. та в Америці (виконував ці обов’язки до 1928). Після
смерті вел. кн. Миколи Миколайовича відійшов від політ. діяльності. Від 1928 був у розпорядженні голови Рос. військ. союзу. 1937 завершив «Очерки из моей жизни» (рукопис не опублікував; 1938 передав його разом з ін. документами в пакеті з приписом «Відкрити після 1950» до Рос. закордонного істор. архіву в Празі; після Другої світової війни ці рукописи були перевезені до Москви). П. у м. Париж (Франція). Тв.: Воспоминания, т. 1—2. Берлин, 1922; Очерки из моей жизни. «Вопросы истории», 2001, № 1—12. Літ.: Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995; Брусилов А.А. Мои воспоминания. М., 2001; Волков С.В. Белое движение. СПб., 2002; Рутыч Н.Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных сил Юга России: Материалы к истории Белого движения. М., 2002; Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. Биографический энциклопедический словарь. М., 2003. Д.В. Грузін.
свідчень з історії України 16—18 ст., запозичених з укр. літописів, які не збереглися (насамперед з т. зв. Традиційного — «Руського достовірного літопису»), що надає цим свідченням статусу «оригінальних». Вид.: Летопись событий Юго-Западной России в ХVII веке, т. 4. К., 1864; Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878; Левицкий О.И. Автобиографическая «сказка» Малороссийского летописателя Стефана Лукомского. «Киевская старина», 1890, № 9; Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. К., 1997. Літ.: Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVIII в. на Украине: Исторические сборники. К., 1983; Кривошея В.В. Українська козацька старшина, ч. 1. К., 1997. О.М. Апанович, Ю.А. Мицик.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лукомський Олександр Сергійович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
