Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу. Інноваційна діяльність включає: 1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і тех-нологій; 2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; 3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат; 4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійс-нення якісних змін у системі продуктивних сил країни; 5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих тех-нологій, які спрямовані на покращення економічного та екологічного стану. Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіта-лу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних по-кращень підприємницької (виробничої) діяльності. Підготовка, обґрунтування, освоєння та контроль за впрова-дженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Го-ловними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація но-вовведень та виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низькою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %). Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин вироб-ництва та споживання і являє собою період від народження ідеї до її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи: • дослідження; • розробку; • підготовку до виробництва; • виробництво; • реалізацію. У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також про-водять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу. Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення ін-новаційних процесів та має пов’язувати між собою сферу «чис-тої» (академічної) науки та завдання виробництва. Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зво-диться до виконання таких функцій: 1) сприяння розвитку науки та її практичного застосування; 2) підготовка наукових та інженерних кадрів; 3) здійснення різного роду програм, спрямованих на підви-щення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної держав-ної програми; 4) державні замовлення — головним чином у формі контрак-тів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит; 5) стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку держа-вних фінансових установ та інших органів виконавчої влади; 6) посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, а також стимулювання кооперації промисло-вих корпорацій та університетів у сфері НДДКР. Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв’язку з цим концепції держав-ного регулювання. Остання може бути орієнтована на ринкові відносини або спрямована на централізований вплив. Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльно-сті здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміні-стративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фі-нансування через державні цільові програми підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення си-стеми державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. Цільове фінансування — це один з елементів системи контракт-них відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками. Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних про-грам і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. До них належать: 1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у США податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % за-гальних витрат на НДДКР); 2) створення соціальної інфраструктури, що включає форму-вання єдиної інформаційної системи країни. Основні етапи розвитку інноваційної діяльності: • розробка комплексного соціально-економічного та науково-технічного прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу; • довготермінове прогнозування; • формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що пов’язані з нововведеннями у найважливіших секто-рах економіки та соціального розвитку, таких як харчова та оздо-ровча сфери, фармакологія, будівельні матеріали та технології, товари народного споживання, екологія та ін.; • створення системи органів регулювання інноваційної діяль-ності, починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів, які забезпечують контроль і реалізацію пев-них рішень на всіх рівнях управління; • формування мережі наукових закладів; • створення ефективного механізму концентрації науково-технічних ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансу-вання інноваційних проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів з найкапіталомісткіших напря-мів науково-технічного прогресу, включаючи космічні дослідження, розвиток енергетики та медичної сфери. Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалу-зеві інноваційні проекти фінансуються за рахунок бюджету дер-жави, а галузеві інноваційні програми — за рахунок коштів під-приємств та організацій. В Україні створено Державний інноваційний фонд (ДІФ), до складу якого входить 27 регіональних відділень (у кожній облас-ті, АР Крим та містах Києві і Севастополі), які проводять конкур-си проектів, що мають державне значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній, відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти ДІФ формуються за рахунок від-рахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від обсягу ре-алізованої продукції з відношення витрат на собівартість про-дукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу ДІФ, а 0,7 % — в його регіональні відділення.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інноваційна форма інвестицій» з дисципліни «Інвестиції»
