ЛИХАЧОВ Дмитро Сергійович (28(15).11.1906—30.09.1999) — рос. літературознавець, історик к-ри та текстолог. Чл.-кор. (1953), академік АН СРСР (1970; з 1991 — Рос. АН). Герой Соц. Праці (1986). Іноз. член Болг. (1963), Австрійс. (1968), Сербської (1971), Угор. (1973), Брит. (1976), Італ. (1987), Геттінгенської (ФРН, 1988) академій наук, Амер. академії наук та мист-в (1993). Почесний д-р низки ун-тів: Торунь (Польща, 1964), Оксфорд (1967),
Единбург (обидва у Великій Британії, 1970), Бордо (Франція, 1982), Цюріх (Швейцарія, 1983), Будапешт (Угорщина, 1985), Софія (Болгарія, 1988), Прага (Чехія, 1991). Н. в м. Санкт-Петербург у сім’ї інженера-електрика. Навч. в г-зії Імператорського людинолюбного т-ва (1914—16), реальному уч-щі К.Мая (1916—20), трудовій школі (1920—23) в Петрограді (нині м. С.-Петербург). Вищу освіту здобув у Ленінгр. ун-ті, навч. там на двох секціях від-ня мовознавства і літератури ф-ту сусп. наук — романо-герм. (за фахом англ. літератури) і слов’яно-рус. (1923—28). У лютому 1928 був заарештований за членство в студентському гуртку «Космічна академія наук». Засуджений на 5 років за «контрреволюційну діяльність». Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення (див. Соловки; 1928—31), потім як в’язень працював на буд-ві Біломорсько-Балт. каналу (1931— 32). Звільнений достроково як ударник праці. Від 1932 займав посаду літ. редактора в «Социально-экономическом государственном издательстве», з 1933 — посаду коректора іншомовних текстів у вид-ві «Коминтерн», з 1934 — ученого коректора та редактора відділу сусп. наук вид-ва АН СРСР у Ленінграді (нині м. С.-Петербург). Від 1938 — молодший, з 1941 (і до 1954) — старший наук. співробітник Ін-ту рос. літератури (Пушкінського Дому) АН СРСР. У роки окупації вермахтом зх. території СРСР (див. Друга світова війна) перебував у блокадному Ленінграді (вересень 1941 — червень 1942). 1941 захистив канд. дис. на тему: «Новгородські літописні зводи ХII віку». Від 1946 — доцент, а з 1951 — професор Ленінгр. ун-ту. Захистив докторську дис. на тему: «Нариси з історії літературних форм літописання ХI—XVI вв.» (1947). Член редколегії (1952—71), голова (1971—91) редколегії серії АН СРСР «Литературные памятники». Член Спілки письменників СРСР (1956). Проводив величезну редакторську й археогр. роботу. Був одним з ініціаторів, співредакторів та авторів низки вступних статей до монументальної серії «Памятники литературы Древней Руси»
(1978—89, т. 1—12). Від 1986 (і до 1993) очолював правління Рад. фонду к-ри (з 1991 — Рос. фонду к-ри). Нар. депутат СРСР (1989—91). Лауреат Держ. премій СРСР (1952, 1969), Європ. премії за культ. діяльність (1988), Держ. премії РФ (1993), Премії Президента РФ в галузі літератури та мист-ва (1997), Держ. премії Росії за розвиток худож. напряму вітчизн. телебачення та створення загальнорос. держ. каналу «Культура» (2000, посмертно). Нагороджений Великою золотою медаллю ім. М.Ломоносова (1993). П. у м. С.-Петербург. За указом Президента РФ 2006 рік відзначався в Росії як рік Д.Лихачова. Л. — автор численних праць з теорії й історії рос. та слов’ян. літературознавства, текстології, а також студій з літ. джерелознавства, палеографії, давньорус. літописання, історії к-ри і мист-ва та ін. Чільне місце в його наук. спадщині займають дослідження з історії давньорус. літератури, зокрема розроблення концепції шляхів її розвитку, проблем стильового та жанрового розмаїття, взаємодії літератури, мист-ва, кри та сусп-ва. Приділяв неабияку увагу вивченню естетичної й худож. самобутності к-ри Давньої Русі в контексті проблем теорії мист-ва і к-ри. Обстоював тезу про унікальну мистецьку цінність давньорус. літописів. Вивчав розгортання та зміну самих способів літописання, які пов’язував зі своєрідністю рос. істор. процесу. Виявляв глибоку зацікавленість до проблем худож. майстерності старорус. літератури. Розглядав стиль літ. й образотворчого мист-ва як вияв єдності худож. свідомості тієї чи ін. доби. Зокрема, вживав термін «стиль епохи», що тлумачив як спосіб відображення, бачення та розуміння історії. Широко застосовував також термін «стилістична формація», який увів до наук. обігу загребський учений О.Флакер. Зокрема, розглядав монументалізм княжого Києва як своєрідну стилістичну формацію Давньої Русі. Провів наук. перегляд історії київ. та новгород. літописання 11—12 ст. Вивчав галицьку традицію у життєписі кн. Олександра Ярославича Невсько-
191 ЛИХАЧОВ
Д.С. Лихачов.
192 ЛИХАЧОВ
го, зокрема вважав, що вона наслідувала світський життєпис кн. Данила Галицького. Розробляв проблеми межових з літературою форм творчості — військ. і вічових промов, ділових форм писемності, символіки етикету. Відводив важливу роль дослідженням теми висвітлення людини, її внутр. світу в літературі Давньої Русі. Присвятив низку студій давньорус. літ. пам’ятці «Слово о полку Ігоревім». Наголошував на особливому значенні явища «трансплантації» як своєрідної форми спілкування та взаємовпливу середньовічних к-р. Сформулював і розробив проблему специфіки сміхової к-ри Давньої Русі, зокрема, розглянув роль сміху в тогочасному сусп. житті. Наголошував на винятковій ролі християнства у становленні давньорус. держави. На нових культ. засадах висвітив низку рис у поведінці та літ. творчості рос. царя Івана IV, в рос. нар. сатирі 17 ст., у творах протопопа Авакума та ін. Трактував текстологію як одну з гілок філол. науки та певну стадію у вивченні літ. пам’яток середньовіччя. Акцентував увагу на авторській волі у зв’язку з проблемами публікації тексту. Запропонував поняття «конвой» для комплексного дослідження текстів. Упровадив до вжитку поняття «екологія культури», яке трактував як збереження сучасною людиною середовища, створеного к-рою її предків і сучасниками. Істор. погляди та світосприйняття Л. вирізняються оригінальністю й самобутністю, а також зорієнтованістю на ствердження ідеї про особливу культурно-істор. місію Росії як д-ви. Він критикував і спростовував міфи і стереотипи, що спотворюють розуміння всього того, що пов’язане з Росією. Зокрема, вказував на однобічність трактування в сусп. думці теорії «Москви як Третього Риму» (див. Третього Риму концепція), тлумачив її переважно в реліг., а не в «імперіалістичному» (геополіт.) сенсі. Відкидав тезу про визначальну роль кріпосного права (див. Кріпацтво) у формуванні рос. нац. характеру, позаяк значна частина населення Півночі Росії не знала таких соціальних взаємин. Вказував на те, що селянська реформа 1861
відбулася раніше, ніж скасування рабства у Сполучених Штатах 1863. Спростовував уявлення про імперську Росію як «тюрму народів», зокрема, вказував на полінац. склад рос. дворянства, катол., лютеранське, ісламське та ін. віросповідання великих прошарків населення на просторах д-ви Романових. Уважав, що Росія іманентно належить до Європи, тримався думки про велике культурно-істор. призначення Росії як «гігантського мосту», що об’єднував понад триста народів Європи й Азії. Підкреслював вселенський характер рос. к-ри. Вважав, що Росія й Україна після свого роз’єднання в середні віки все одно складали не тільки політ., а й культ. двоєдність. Обстоював тезу, що рос. к-ра не має повноти змісту без укр., так само як укр. — без російської. Тв.: Картежные игры уголовников. «Соловецкие острова», 1930, № 1; Черты первобытного примитивизма воровской речи. В кн.: Язык и мышление, т. 3/4. М.—Л., 1935; Оборона древнерусских городов. Л., 1942; Культура Киевской Руси при Ярославе Мудром. «Исторический журнал», 1943, кн. 7; Национальное самосознание Древней Руси: Очерки из области русской литературы XI—XVII вв. М.— Л., 1945; Новгород Великий: Очерк истории культуры Новгорода XI— XVII вв. Л., 1945; Культура Руси эпохи образования Русского национального государства. (Конец XIV — начало XVI в.). Л., 1946; Галицкая литературная традиция в житии Александра Невского. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 5. Л., 1947; Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.—Л., 1947; Слово о полку Игореве: Историколитературный очерк. М.—Л., 1950; Иван Грозный — писатель. В кн.: Послания Ивана Грозного. М.—Л., 1951; Возникновение русской литературы. М.—Л., 1952; Человек в литературе Древней Руси. М.—Л., 1958; Новгород Великий: Очерк истории культуры Новгорода XI—XVII вв. М., 1959; Культура русского народа Х—ХVII вв. М.—Л., 1961; Культура Руси времени Андрея Рублева и Епифания Премудрого (конец XIV — начало XV в.). М.—Л., 1962; Понятие «конвоя» в текстологических исследованиях памятников древнерусской литературы. В кн.: Древний мир: Сборник статей. М., 1962; Текстология: На материале русской литературы Х—XVII вв. М.— Л., 1962; Текстология: Краткий очерк. М.—Л., 1964; Можно ли включать «Историю Российскую» Татищева в историю русской литературы. «Русская литература», 1971, № 1; Художественное наследие Древней Руси и современность. Л., 1971; Развитие
русской литературы Х—XVII вв.: Эпохи и стили. Л., 1973; Великое наследие: Классические произведения литературы Древней Руси. М., 1975; Смеховой мир Древней Руси. Л., 1976; Ахматова и Гоголь. В кн.: Традиция в истории культуры. М., 1978; Слово о полку Игореве и культура его времени. Л., 1978; Литература—реальность—литература. Л., 1981; Прошлое — будущему: Статьи и очерки. Л., 1985; Исследования по древнерусской литературе. Л., 1986; Память истории священна. М., 1986; Избранные работы, т. 1—3. Л., 1987; Книга беспокойств: Воспоминания, статьи, беседы. М., 1991; Краеведение как наука и как деятельность. В кн.: Историческое краеведение в СССР: Вопросы теории и практики: Сборник научных статей. К., 1991; Соловецкий дневник. «Европа + Америка» (М.), 1992, № 1; Концептосфера русского языка. «Известия Российской академии наук. Серия литература и языки» (М.), 1993, т. 52, № 1; Статьи ранних лет. Тверь, 1993; Великая Русь: История и художественная культура X— XVII века. М., 1994; Культура как целостная среда. «Новый мир» (М.), 1994, № 8; Воспоминания. СПб., 1995; Очерки по философии художественного творчества. СПб., 1996; Слово о Варваре Павловне Адриановой-Перетц (выступление на заседании Отдела древнерусской литературы ИРЛИ, посвященном памяти Варвары Павловны Адриановой-Перетц, 17 декабря 1997 года). «Русская литература», 1998, № 2; Новгородский альбом. СПб., 1999; Древнерусский смех. В кн.: Бахтин М.М. Pro et contra. Личность и творчество М.М. Бахтина в оценке русской и мировой гуманистической мысли: Антология, т. 1. СПб., 2001; Раздумья о России. СПб., 2001; Воспоминания. Раздумья. Работы разных лет, т. 2—3. СПб., 2006. Літ.: Рааб Г. К вопросу о предистоках реализма в русской литературе. «Русская литература», 1960, № 3; Осетров Е. Живой голос веков. «Молодая гвардия», 1970, № 2; Буганов В.И. Отечественная историография русского летописания: Обзор советской литературы. М., 1975; Мельц М.Я. Д.С. Лихачев как фольклорист: (К 70-летию со дня рождения). В кн.: Русский фольклор, т. 16. Л., 1976; Лихачев Дмитрий Сергеевич. В кн.: Писатели — лауреаты премий СССР и союзных республик. Львов, 1980; Боева Л. Ленинградская школа медиевистов за 60 лет. «Болгарская русистика», 1983, № 3; Шкляревский И.И. В гостях у Д.С. Лихачева. «Юность», 1985, № 9; Дмитриев Л.А., Творогов О.В. Дмитрий Сергеевич Лихачев — исследователь «Слова о полку Игореве». «Альманах библиофила», 1986, вып. 21; Маркелов Г.В. Д.С. Лихачев — «вкладчик» в Древлехранилище Пушкинского Дома. В кн.: Исследования по древней и новой литературе. Л., 1987; К 90-летию академика Дмитрия Сергеевича Лихачева. «Труды Отдела
древнерусской литературы», 1996, т. 50; Буланин Д.М. Дмитрий Сергеевич Лихачев и русская культура конца двадцатого века. «Русская литература», 1997, № 1; Лесур Ф. Дмитрий Лихачев — историк и теоретик литературы. В кн.: Лихачев Д.С. Историческая поэтика русской литературы. Смех как мировоззрение и другие работы. СПб., 1997; Шмидт С.О. Дмитрий Сергеевич Лихачев и Археографическая комиссия (К 90-летию со дня рождения ученого). В кн.: Археографический ежегодник за 1996 год. М., 1998; Памяти академика Дмитрия Сергеевича Лихачева. В кн.: Археографический ежегодник. 1999. М., 2000; Ермолаев В. Русская литература и два взгляда на историю России: Лев Гумилев и Дмитрий Лихачев. «Новая Россия» (М.), 2000, № 5; Помарницкий В.Ф. Петербургский интеллигент: Дмитрий Сергеевич Лихачев. В кн.: XX век: Люди и судьбы. СПб., 2001; Дмитрий Лихачев и его эпоха: Воспоминания. Эссе. Документы. Фотографии. СПб., 2002; Сирадзе Р. Аристократ мысли (научное наследие Д.С. Лихачева и вопросы истории древнегрузинской литературы). «Литературная Грузия», 2003, № 1/3; Боглачев С.В. Петербургские адреса юного Лихачева. В кн.: Альманах Международного благотворительного фонда имени Д.С. Лихачева, вып. 1. СПб., 2005; Академик Д.С. Лихачев: диалог с XX веком / Каталог выставки. СПб., 2006; Неизвестный Д.С. Лихачев: Неопубликованные материалы из архива Российского фонда культуры. М., 2006. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лихачов Дмитро Сергійович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
