ЛИТВИНОВ Максим Максимович (справжні ім’я та прізв. — Макс Валлах, парт. псевдоніми — Папаша, Граф, Ниц, Лувіньє, Кузнєцов, Латішев, Фелікс Теофиля, Максимович, Гаррисон, Казимир; 17(05).07.1876— 31.12.1951) — парт. і держ. діяч. Н. в м. Білосток (нині місто в Польщі) в родині дрібного банк. службовця. Навч. в хедері (єврейс. реліг. початкова школа). 1893 закінчив реальне уч-ще й став служити добровольцем у царській армії. У вільний від служби час читав марксистську літературу (див. Марксизм як ідеологічна течія). Одразу після демобілізації (1898) самостійно почав пропагувати марксизм серед мешканців робітн. с-ща Клинці Черніг. губ. (нині місто Брянської обл., РФ). Організував там кілька освіт. гуртків. 1900 через переслідування з боку властей переїхав до Києва, приєднався до Київ. к-ту Російської соціал-демократичної робітничої партії. 1901 разом з ін. членами к-ту був заарештований, утримувався в Лук’янівській тюрмі. Під час ув’язнення став членом організації «Искра» (див. Іскрівські організації в Україні). 1902 разом з ін. 10 «іскрівцями» втік з тюрми, потому емігрував до Швейцарії, увійшов до складу
М.М. Литвинов.
176 ЛИТВИНОВ
адміністрації Закордонної ліги рос. революц. соціал-демократії. Як агент «Искры» відав транспортуванням газети до Російської імперії. Після II з’їзду РСДРП (1903) — більшовик. Від 1904 — на підпільній роботі в Росії, був членом Ризького, Пн.-Зах. к-тів РСДРП і Бюро к-тів більшості РСДРП. 1905 — делегат III з’їзду РСДРП, брав участь в організації першої більшовицької легальної газ. «Новая жизнь» у Санкт-Петербурзі. Від 1906 — знову за кордоном (ненадовго повернувся до Росії 1907), займався закупівлею та доставкою зброї революц. орг-ціям у Рос. імперії. 1907 — секретар делегації РСДРП на Штутгартському конгресі Інтернаціоналу II. Від 1908 — секретар Лондонської групи більшовиків, представник від більшовиків у Міжнар. соціаліст. бюро. У лютому 1915 за дорученням ЦК РСДРП виступив на конференції соціалістів країн Антанти в Лондоні (Велика Британія) із заявою (її проект склав В.Ленін), що засуджувала імперіалістичну війну (див. Перша світова війна). 1916 одружився з Айві Лоу (англ. письменниця). Від 1918 (після захоплення влади в Росії більшовиками) — член колегії нар. комісаріату закордонних справ РСФРР. Цього ж року призначений дипломатичним представником РСФРР у Великій Британії. Однак невдовзі потому заарештований брит. владою, оскільки брит. уряд не визнав його повноважень, врешті-решт його обміняли на заарештованого в Росії голову брит. місії, розвідника Р.Г.Локкарта. Наприкінці 1918 виступив від імені уряду РСФРР в Стокгольмі (Швеція) з мирними пропозиціями до д-в Антанти (т. зв. Декларація Литвинова), 1918—19 очолював рад. місію в Копенгагені (Данія). Водночас з 1919 — член колегії нар. комісаріату держ. контролю РСФРР. 1920 успішно провів англо-рад. переговори з обміну військовополонених, підписав договір про мир з Естонією. Тоді ж був призначений повноважним представником і торг. представником РСФРР в Естонії (до жовтня 1920); під час поїздки до Стокгольма підписав угоди про обмін військовополоненими з Італією, Францією, Швейцарією, Австрі-
єю, а також торговий договір із Швейцарським торговельнопром. синдикатом. Від травня 1921 — заст. нар. комісара закордонних справ, уповноважений РНК РСФРР з валютних операцій. На цій посаді курирував дипломатичні відносини РСФРР (з грудня 1922 — СРСР) із зх. країнами. Одночасно був членом колегії нар. комісаріату робітничосел. інспекції РСФРР і заст. голови Гол. к-ту з концесій. 1922 брав участь у Генуезькій конференції (як заст. керівника рад. делегації), Гаазький конференції (червень—липень; як голова делегації), Моск. міжнар. конференції з роззброєння (грудень; як голова делегації). 1923 успішно провів переговори з Великою Британією про зняття екон. блокади СРСР, підписав торг. угоди з Норвегією та Німеччиною. У наступні роки сприяв встановленню дипломатичних відносин СРСР з Мексикою (1924) та Уругваєм (1926), підтримав створення АТ «Южамторг». 1927—30 був головою рад. делегації в Підготовчій комісії Ліги Націй до конференції із роззброєння в Женеві (Швейцарія). Від 1928 (після загострення хвороби в наркома закордонних справ Г.Чичеріна і відбуття останнього на лікування за кордон) фактично очолював наркомат. Приділяв багато уваги питанням роззброєння. У лютому 1929 підписав з низкою сусідніх із СРСР д-в Моск. протокол (на Заході називаний Литвиновським протоколом) про довгострокове введення в дію пакту Бріана—Келлога про заборону війни як засобу нац. політики. Від 1930 — нарком закордонних справ СРСР. У листопаді 1932 підписав двосторонні пакти про ненапад між СРСР і Францією, Польщею, Латвією, Литвою, Естонією, Фінляндією. 1933 успішно провів переговори про встановлення дипломатичних відносин із США. Сприяв прийому СРСР до Ліги Націй, з 1934 (і до 1938) був представником СРСР у цій орг-ції. Цього ж року сприяв поновленню дипломатичних віднгосин СРСР з Уругваєм і Мексикою. Від 1934 — член ЦК ВКП(б). Вважається одним з авторів концепції «системи колективної безпеки». 1935 уклав пакти про взаємодопомогу з
Францією та Чехословаччиною, сприяв встановленню дипломатичних відносин із Колумбією. 1937 був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. 1939 (коли Й.Сталін через бездіяльність Великої Британії та Франції щодо нім. агресії пішов на зближення з А.Гітлером) зміщений з посади наркома закордонних справ. 1941 через конфлікт з головою РНК СРСР В.Молотовим виведений зі складу ЦК ВКП(б). Після початку окупації вермахтом зх. регіонів СРСР (див. Друга світова війна) призначений (у листопаді 1941) заст. наркома закордонних справ і одночасно послом СРСР у США. У червні 1942 уклав угоду з США про взаємодопомогу у війні проти Німеччини, активно сприяв відкриттю другого фронту в Європі, забезпеченню безперервних поставок по ленд-лізу до СРСР, отриманню СРСР кредитів та розміщенню рад. військ. замовлень у США. Водночас, після встановлення (1942) дипломатичних відносин СРСР з Кубою, призначений посланником СРСР у цій країні. У червні 1943 відкликаний до Москви. У жовтні 1943 брав участь у Моск. конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії. У вересні 1944 був учасником переговорів з Фінляндією про перемир’я, однак фактично залишався «поза справою». 1946 звільнений від роботи у наркоматі закордонних справ. Вийшов на пенсію. Автор кількох праць з питань зовн. політики СРСР. Нагороджений орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора. П. у м. Москва, похований на Новодівичому кладовищі. Тв., промови, листи: В борьбе за мир. М., 1928; За всеобщее разоружение. М.—Л., 1928; Внешняя политика СССР: Речи и заявления: 1927— 1935. М., 1935; Против агрессии. М., 1938; Неопубликованные письма М.М. Литвинова В.И. Ленину (1913— 1915). «Новая и новейшая история», 1966, № 4. Літ.: Литвинова А. Встречи и разлуки: Из воспоминаний о М.М. Литвинове. «Новый мир», 1966, № 7; Шейнис З.С. Максим Максимович Литвинов: революционер, дипломат, человек. М., 1989; Соколов В. Наркоминдел Максим Литвинов. «Международная жизнь», 1991, № 4; Руднев Д. В разные годы: М. Литвинов в Эстонии: [К биографии дипломата].
«Таллин», 1990, № 1; М.М. Литвинов о международной системе и внешней политике СССР после Второй мировой войны. «История СССР», 1992, № 1; Бережков В.М. Как я стал переводчиком Сталина. М. 1993; Не оправдавший надежд: К отставке М.М. Литвинова в 1939 г. [Подборка документов 1938—1939 гг.]. «Родина», 1993, № 10; Шикман А.П. Деятели отечественной истории: Биографический справочник. М., 1997; Млечин Л. Максим Литвинов: пистолет под подушкой [Из истории советской дипломатии]. «Новое время», 1998, № 39; Залесский К.А. Империя Сталина: Биографический энциклопедический словарь. М., 2000; Торчинов В.А., Леонтюк А.М. Вокруг Сталина: Историко-биографический справочник. СПб., 2000; Сизоненко А.И. Два наркома [О Г.В. Чичерине и М.М. Литвинове]: К 200-летию МИД России. «Латинская Америка», 2002, № 5; Капистка В.В. М.М. Литвинов — И.В. Сталину: «Я считал бы неправильным передачу в Германию всех... наших заграничных заказов». «ВИЖ», 2004, № 11. О.М. Мовчан.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛИТВИНОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
