ЛИСЕНКО Микола Віталійович (22(10).03.1842—06.11(24.10).1912) — композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, педагог, громад. діяч, фундатор укр. композиторської школи. Н. в с. Гриньки (нині село Глобинського р-ну Полтав. обл.) у сім’ї полковника, старшого офіцера Орденського кірасирського полку, дворянина зі старовинного козацько-старшинського роду (див. Лисенки) Віталія Романовича Лисенка та Ольги Єреміївни з полтав. поміщицького роду Луценків. Зусиллями матері виховувався в дусі ідеалів аристократичної честі й чутливості, мати розмовляла з ним виключно франц. мовою, вона ж заохочувала його природні муз. здібності. Любов до укр. пісні й укр. мови перейняв від двоюрідних діда та баби по материнській лінії — Миколи й Марії Булюбашів (саме їм належало с. Гриньки). Рос. письма його навчив поет А.Фет, який служив у тому ж полку, що й батько Л. Від 1852 жив у Києві, спочатку — кілька місяців у приватному пансіоні Вейля, а потім — у приватному пансіоні Гедуена, його вчителями гри на фортепіано були чеські музиканти Нейнквич та Паночіні. Від 1855 учився в 2-й Харків. г-зії
Пам’ятник М.В. Лисенку на Театральній площі у Києві. Скульптор О. Ковальов, архітектор В. Гнєздилов. 1965.
(водночас брав приватні уроки музики; як піаніст виступав на вечорах). 1859 закінчив г-зію й поступив до Харків. ун-ту на природничий ф-т. 1860 разом зі своїм родичем М.Старицьким перевівся до ун-ту в м. Київ, де в той час жили його батьки. Товаришував з П.Чубинським, їздив з ним на Полтавщину, там записав багато нар. пісень. 1865 захистив дис. (про розмноження нитчастих водоростей) й отримав наук. ступінь канд. природничих наук. 1867 вирішив стати музикантом і поступив до Лейпцизької консерваторії, фортепіано навч. в І.Мошелеса, К.Рейнеке, Е.Венцеля, композиції — в Е.Ріхтера. 1868 одружився зі своєю родичкою Ольгою О’Коннор, яка приїхала з ним до Лейпцига (через відсутність дітей вони згодом розійшлися, проте офіц. розлучення не оформлювали). Цього ж року побачили світ його обробки укр. нар. пісень для голосу з фортепіано. Тоді ж написав свою першу музику до віршів Т.Шевченка («Заповіт»). Наступного року закінчив навчання в Лейпцигу й повернувся до Києва. Займався викладацькою діяльністю. 1872, отримавши дозвіл на публічні вистави укр. п’єс, написав оперету «Чорноморці» (лібрето М.Старицького за п’єсою Я.Кухаренка), а наступного року — оперу «Різдвяна ніч» (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя). 1873 завершив свою першу музикознавчу працю «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм» (опубл. 1874 в «Записках Юго-Западного отдела Русского географического общества»). 1874 поступив до Петерб. консерваторії, де в класі М.Римського-Корсакова удосконалював майстерність у галузі симфонічної інструментовки. Мешкаючи в Санкт-Петербурзі, виступав у концертах Рос. геогр. т-ва, організував кілька концертів, в яких звучала укр. музика. 1876 завершив навчання й повернувся до Києва, працював як педагог гри на фортепіано в приватних муз. школах. Виступав у концертах як піаніст і хоровий диригент. 1878 громадян. дружиною Л. стала його учениця, піаністка Ольга Лепська (мав з нею 5 дітей; після її смер-
ті 1900 діти були записані на офіц. дружину Л., зі згоди останньої). 1880 розпочав роботу (завершив 1890) над оперою «Тарас Бульба» (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя). Наприкінці 1880-х рр. почав писати дитячі опери («Коза-дереза», 1888; «Пан Коцький», 1891; «Зима і Весна, або Снігова краля», 1992). У різні роки створив кілька хорових колективів, давав з ними концерти укр. музики по містах України («хорові подорожі» 1893, 1897, 1899, 1902). 1904 відкрив Музично-драм. школу (це був перший укр. навч. заклад, в якому можна було отримати вищу муз. освіту за програмою консерваторії), викладав там фортепіанну гру. 1905 разом з О.Кошицем заснував хорове т-во «Боян», диригував на його концертах. Був активним діячем громад. інституцій, зокрема: київ. Старої громади (див. Громади), Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Київського літературно-артистичного товариства; був засн. і головою ради правління київ. Українського клубу (1908—11), членом Загальної української безпартійної демократичної організації, брав участь у проведенні ювілейних заходів, присвячених І.Котляревському, Т.Шевченкові та ін. За його участю 1906 була заснована всеукр. орг-ція «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т.Г. Шевченка в Києві». Мав тісні творчі контакти з багатьма тогочасними діячами укр. к-ри: М.Драгомановим, Лесею Українкою, І.Нечуєм-Левицьким, І.Франком, М.К.Садовським, М.Л.Кропивницьким, О.Русовим та ін. У лютому 1907 був заарештований, проте вже наступного дня після затримання його звільнили. В останні роки життя почав писати духовну музику. На думку критиків його творчості, для музики Л. характерними є загальноєвроп. романтичний стиль, нац. своєрідність і опора на фольклор. Він утілив у своїй музиці різноманітні нар. образи (героїчні, епічні, ліричні, жартівливо-гумористичні), синтезував у її мові різні укр. фольклорні жанри. Значна частина муз. творів Л. присвячена козац. тематиці (див. Козацька тематика в українському та світовому
музичному мистецтві), у них домінують ідеї патріотизму та нар. волі. Разом з тим він захоплювався й універсальною романтичною тематикою (багатогранна лірика). У цілому його муз. спадщина складається з 10 опер, серед них: «Андріашіада» (лібрето М.Старицького і М.Драгоманова, 1866—77), «Утоплена» (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя «Майська ніч», 1883), «Наталка Полтавка» (за п’єсою І.Котляревського, 1889), «Енеїда» (лібрето М.Садовського за твором І.Котляревського, 1910), «Ноктюрн» (лібрето Л.Старицької-Черняхівської, 1912), 4-х музично-театральних творів («Чарівний сон», «Сафо», «Відьма», «Літньої ночі»), оперет, музики до театральних вистав («Простак», «Гамлет», «Остання ніч», «Гетьман Дорошенко»), 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Т.Шевченка — понад 80, а також на вірші А.Міцкевича, Г.Гейне, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся, М.Вороного та ін.), 40 хорових творів, серед них 4 кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічних творів (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальних творів, з них бл. 60 фортепіанних; понад 500 опрацювань укр. нар. пісень для голосу з фортепіано або для хору. Він започаткував також наук. укр. муз. фольклористику. Записав бл. 1500 укр. нар. пісень, опублікував кілька фольклористичних праць, зокрема, «Про торбан і музику пісень Відорта» («Киевская старина», 1892, кн. 2), «Народні музичні інструменти на Україні» («Зоря» (Львів), 1894, № 1, 4—10); уперше оприлюднив нотні тексти дум і наук. розвідку про них. Критики вважають, що значення Л. в укр. музиці зіставне з роллю Т.Шевченка в укр. літературі. Його послідовниками були М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, С.Людкевич, Л.Ревуцький та ін. П. у м. Київ. Похований на Байковому цвинтарі (на могилі встановлено погруддя). 1913 його ім’я присвоєно київ. Музично-драм. школі (див. Музично-драматична школа імені М.Лисенка). 1927 його ім’ям наз-
вано одну з вулиць у центрі Києва. 1939 вищі навч. муз. заклади в м. Львів були об’єднані в єдину Львів. держ. консерваторію ім. М.Лисенка (нині Львів. нац. муз. академія ім. М.Лисенка). У грудні 1944 його ім’я присвоєно Харків. театрові опери та балету, там свого часу вперше була поставлена опера «Тарас Бульба». 1957 у с. Гриньки встановлено пам’ятник Л. (погруддя роботи місц. майстра В.Полівара), відкрито кімнату-музей (за участю його сина — професора Київ. консерваторії Остапа Лисенка). 1962 (у зв’язку зі 120-річчям від дня народження митця) його ім’я присвоєно струнному квартету Київ. філармонії, а концертний зал цієї установи названо Колонним залом імені М.Лисенка, цього ж року засновано муз. конкурс його імені (з 1992 має статус міжнародного). 29 грудня 1965 на Театральній площі поряд з Нац. оперою України йому відкрито пам’ятник (скульп. О.Ковальов, архіт. В.Гнєздилов). У Києві по вул. П.Саксаганського, 95, у квартирі, де свого часу мешкав Л. (неподалік проживала родина Лесі Українки), створено меморіальний музей композитора. Його ім’я присвоєно також Полтав. муз. уч-щу. Київ. муз. школі-інтернату, ін. муз. установам. Літ.: Старицький М. До біографії М.В. Лисенка. К., 1905; Лисенко О. Про Миколу Лисенка: Спогади сина. К., 1957, 1959; Булат Т.П. Героїко-патріотична тема в творчості М.В. Лисенка. К., 1965; Архімович Л.Б., Гордійчук М.М. М.Лисенко: Життя і творчість. К., 1992; Українське музикознавство, вип. 27. К., 1992 (до 150-річчя від дня народження М.Лисенка); Корній Л. Історія української музики, ч. 3. К.—Нью-Йорк, 2001; Микола Лисенко у спогадах сучасників, т. 1. К., 2003; Українське музикознавство, вип. 32. К., 2003 (до 160-річчя від дня народження М.Лисенка); Микола Лисенко: Листи. К., 2004. Л.П. Корній.
потім — у Чорнухинському с.-г. технікумі. Від 1932 працював агрономом. 1935 поступив на істор. ф-т Харків. ун-ту. По закінченні ун-ту (1940) був учителем історії в сільській школі на Ворошиловградщині (нині Луганщина). Цього ж року призваний на службу до Червоної армії (див. Радянська армія). По завершенні війни (див. Друга світова війна) продовжив навчання. Закінчив аспірантуру в Ін-ті історії України АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). 1949 захистив канд. дис. й був залишений працювати в Ін-ті історії України АН УРСР (з 1953 — Ін-т історії АН УРСР). Від 1954 — заст. дир. з наук. роботи Київ. держ. істор. музею (нині Національний музей історії України), 1955 перейшов на роботу до НДІ педагогіки УРСР (займав посади: зав. відділу методики викладання історії та суспільствознавства, провідного співробітника, наукового консультанта). 1976 захистив докторську дис. Від 1987 — на пенсії. Автор понад 20 монографій, підручників, посібників, понад 100 наук. статей з методики викладання історії в школі. Дослідження в галузі методики викладання історії Л. поєднував з дослідженням історії визвол. боротьби в Україні в 1-й пол. 19 ст. П. у м. Київ. Праці: Повстання декабристів на Україні. К., 1952; Декабристський рух на Україні. К., 1954; Повстання Чернігівського полку (з історії декабристського руху на Україні). К., 1956; Методика використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії СРСР. К., 1961; Киев: Путеводитель-справочник. К., 1964; Методика викладання історії Української РСР, ч. 1—2. К., 1970—71; К., 1985; Патріотичне виховання учнів у процесі вивчення історії. К., 1976; Історія України (з прадавніх часів до 1917 року), т. 1—2. Дніпропетровськ, 1994. Літ.: «Преподавание истории в школе», 1974, № 5; Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник, вип. 1. К., 1998. Г.Г. Денисенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лисенко Микола Віталійович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
