ЛЄСКОВ Микола Семенович (16(04).02.1831—05.03(21.02).1895) — письменник, журналіст, чиновник, перекладач. Дійсний член
Рос. географічного т-ва (1862). Нагороджений темнобронзовою медаллю на Андріївській стрічці «В память Восточной (Крымской) войны 1853—1856 гг.». Н. в с. Горохово Орловського повіту Орловської губ. (нині село Орловської обл., РФ). Син надвірного радника Семена Дмитровича Лєскова (1789—1848) та його дружини Марії Петрівни, у дівоцтві Алфер’євої (1813—86). Навч. в Орловській г-зії 1841— 46, але через матеріальну скруту не закінчив її. 1847—49 заробляв писарем, помічником столоначальника Орловської палати кримінального суду. Зустрічався з О.В.Марковичем та М.Вілінською (майбутня письменниця Марко Вовчок). Наприкінці 1849 перевівся до Київ. казенної палати, оселився у свого дядька — лікаря С.Алфер’єва, професора-медика Унту св. Володимира. 1853 одружився з дочкою місц. комерсанта Ольгою Смирновою. Невдовзі зайняв посаду столоначальника. 1854 направлений до Звенигородки діловодом повітового рекрутського присутствія. Оволодів укр. та польс. мовами. Навч. гальванопластиці. Пробував себе як актор-аматор. Навесні 1857 влаштувався до приватної комерційної компанії, в її справах здійснив кілька поїздок у різні регіони Російської імперії. В Одесі підготував статтю «Очерки винокуренной промышленности», пізніше опубл. у час. «Отечественные записки» (1861, № 4). 1860 за порадою київ. професора анатомії та видавця О.Вальтера й під впливом одес. колеги по підприємницькій сфері літератора С.Громеки почав кореспондувати до провінційної і столичної преси («Указатель экономический, политический и промышленный», «Современная медицина», «Санкт-Петербургские ведомости»). Від 27 (15) вересня і до 11 грудня (29 листопада) служив у канцелярії київ. військ., подільського та волин. генерал-губернатора І.Васильчикова. 1861 переїхав до Санкт-Петербурга (зупинився в І.Вернадського), потім — до Москви. 23 лютого за ст. ст. дебютував у газ. «Русская речь» листом про лекції М.Костомарова. Дописував та-
М.С. Лєсков. Портрет роботи художника В. Сєрова. 1894. Оригінал зберігається у Державній Третьяковській галереї (м. Москва, РФ).
кож до журналів «Отечественные записки», «Книжный вестник», «Век» та «Время», газет «Русский инвалид», «Русская речь и Московский вестник» (в останній, зокрема, доводив необхідність жіночої повноправності — в есе «Русские женщины и эмансипация» зауваживши, що рабство часом змінюється на деспотизм і вивільнення від моралі). Гаряче закликав поважати «невід’ємні права людської свободи». Зустрічався з Т.Шевченком, отримав од нього у подарунок «Букварь южнорусскій». Обнародував спогади «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко» (був присутній на його первісному петерб. похованні). Захищав Шевченкову спадщину, присвятив їй статті «Нечто вроде комментарий к сказаниям г. Аскоченского о Т.Г.Шевченке», «Официальное буффонство», «Вечная память на короткий срок», «Забыта ли Тарасова могила?» 1880 і 1881 відвідував могилу Т.Шевченка в Каневі. Від весни 1862 співробітничав із петерб. газ. «Северная пчела», для якої анонімно написав чимало актуальних матеріалів із політ. проблематики (особливого розголосу набула ред. стаття про руйнівні пожежі у столиці з фактичною легалізацією чуток про можливих паліїв). З «поступових» поглядів підтримав урядові реформи. Від 1863 виступав у різних періодичних виданнях. Мав відрядження за кордон, 1862 відвідав Броди, Львів, Краків, Пра-
гу (нині столиця Чехії), Париж (Франція). Був обізнаний з тодішньою революц. практикою в Російській імперії, засуджував екстремізм. Контактував із діячами, пов’язаними з Вільною російською друкарнею, оперативно відгукнувся рецензією на роман М.Чернишевського «Что делать?», зажив репутації «антинігіліста», закликав до посилення критики «утопічної теорії» соціалістів, матеріалістів, «блазнів» (пізніше дистанціювався від такої оцінки як помилки молодості). За дорученням міністра нар. освіти О.Головніна досліджував питання про школи для розкольників. Оприлюднив мандрівні нотатки, у т. ч. «Из одного дорожного дневника», та белетристику (під псевд. «М.Стебницкий»), значною мірою полемічну, романи «Некуда», «На ножах», «Соборяне», п’єсу «Расточитель». Як гуманіст прагнув примножити «частку добра» — створював образи з позитивним, життєствердним потенціалом. Навідував Київ, саме тут 1864 завершив насичений драматизмом побутових колізій трагічний нарис «Леди Макбет Мценского уезда» (надрукований 1865 в ж. «Эпоха»). З того ж часу і до 1877 перебував у цивільному шлюбі з киянкою Катериною Бубновою (у дівоцтві — Савицькою). Низку худож. та публіцистичних творів почасти істор. тематики (деякі з них були написані на основі легенд або анекдотів) розмістив у популярних часописах «Россия», «Кругозор», «Исторический вестник», «Новое время», «Новости и Биржевая газета», «Русский вестник», «Литературная библиотека», «Русский мир», «Книжки Недели», «Художественный журнал», «Биржевые ведомости» (у цій газеті 1870 побачив світ, зокрема, памфлет на революц. рух 1860-х рр. «Загадочный человек»), «Нива» (1875 тут оприлюднив повість «Блуждающие огоньки» з виразним укр. колоритом, пізніше перейменував її на «Детские годы»). Від поч. 1874 — член особливого відділу Вченого к-ту Мін-ва нар. освіти з розгляду книжок, призначених для нар. читання. 1877 відредагував російськомовне видання двотомника Ю.-І.Кра-
шевського «Фаворитки короля Августа II». 13 (1) листопада 1877 зарахований чиновником з особливих доручень при міністрові держ. маєтностей П.Валуєві. 4 січня 1881 (23 грудня 1880) звільнений з тієї посади на власне прохання. Підготував для урядової комісії з розгляду причин погромів, скоєних 1881—82, антишовіністичний трактат «Еврей в России: Несколько замечаний по еврейскому вопросу» (надрукований 1884). 21 (9) лютого 1883 усунутий зі служби в чині колезького секретаря без пенсії. Того року на шпальтах тижневика «Газета А.Гатцука» репрезентував апокрифічне оповідання про М.Гоголя — «Путимец», а уривки з юнацьких споминів «Печерские антики» вмістив у місячникові «Киевская старина». Наголошував на важливості уроків минулого. Викривав беззаконня, корупцію, «візантизм» (свавілля) в системі самодержавства. Глузував над обскурантизмом, мракобіссям, невіглаством (тривалий час «мішенню» його таврувань був В.Аскоченський). Позитивно оцінював релігійно-філос. вчення Л.Толстого. Однак уважав, що любов до ближнього не може абсолютно (за будь-яких обставин) заперечити необхідність найсильнішого опору злу — негайно й без спец. підготовки. Обстоював принципи свободи особи, самовдосконалення й самовираження. «Ми в міру шануємо наших героїв, але безмірно вище за них ставимо праведників», — так сформулював власне кредо у ж. «Церковнообщественный вестник» 1881. Брав активну участь у літературно-мистецькому Пушкінському гуртку, в якому на організованому 31 (19) березня 1882 вечорі продекламував написану 1881 оповідку «Левша». На підтримку М.Ге написав листа (для опублікування) до редакції тижневика П.Гайдебурова «Неделя» (1890, № 44; відзначив у ньому зарубіжний успіх картини цього художника «Що є істина?»). 1891 виступив із гострою реплікою «Нескладица о Гоголе и Костомарове: Историческая поправка» («Петербургская газета», 16 липня за ст. ст.). Не раз зазнав цен-
зурних репресій, 6-й том зібрання його творів із дошкульними нарисами про духовенство підпав під арешт. Тяжко захворів, але не змінив своєї позиції. В повісті «Заячий ремиз», яку завершив 1894, сатирично зобразив провокаційні дії охранки (зробив це, як і в багатьох ін. творах — «Административная грация», «Фигура», «Владычный суд», «Смех и горе», «Некрещеный поп», «Старинные психопаты» тощо, — на укр. матеріалі). П. у м. С.-Петербург. Похований на тамтешньому Волковому кладовищі. У Києві на Аскольдовій могилі 1886 поховано матір Л., на Байковому цвинтарі 1889 — його брата Михайла, 1893 — сестру Ольгу (у шлюбі мала прізвище Крохіна). Брат Олексій (1837—1909) був знаним київ. лікарем, як консультант Ін-ту шляхетних дівчат став дійсним статським радником. Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1—12. СПб., 1897; Собрание сочинений, т. 1—11. М., 1956—58; О литературе и искусстве. Л., 1984; Собрание сочинений, т. 1—12. М., 1989; Собрание сочинений, т. 1—6. М., 1993. Укр. пер.: Вибрані твори. Х., 1929; Те саме. К., 1950. Бібліогр.: Быков П.В. Библиография сочинений Н.С. Лескова. В кн.: Лесков Н.С. Собрание сочинений, т. 10. СПб., 1890; Шестериков С.П. К библиографии сочинений Н.С. Лескова. «Известия Отделения русского языка и словесности АН СССР», 1926, т. 30. Літ.: Богданович А.И. Лесков — писатель-анекдотист. «Мир Божий», 1897, № 1; Фаресов А.И. Н.С. Лесков и его позднейшие критики. «Исторический вестник», 1897, № 3; Його ж. Против течения. СПб., 1904; Данилов В.В. К биографии М.С. Лескова. «Исторический вестник», 1908, № 10; Рейсер С. Лєсков та українська культура. К., 1927; Житецький І. [Житецький Г.] Листування Н.С. Лєскова з професором П.О. Терновським. «Україна», 1927, кн. 1—2; До листування М.С. Лєскова. Там само, 1928, кн. 2; Лєсков А.М. Шевченко у відгуках М.С. Лєскова. «Вітчизна», 1946, № 3; Раевский С. Публицистика Н.С. Лескова начала 60-х годов. «Ученые записки Ленинградского государственного педагогического института», 1958, т. 32, ч. 2; Заморій Т.П. М.С. Лєсков і Т.Г. Шевченко. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини, вип. 2. К., 1961; Рейфман П.С. Забытая статья о Т.Г. Шевченко. «Ученые записки Тартусского государственного университета», 1963, № 139; Анкудінова О.В. М.С. Лєсков і М.М. Ге.
133 ЛЄСКОВ
134 ЛЕСТВИЧНЫЙ
«Вісник Харківського університету», 1972, № 71, вип. 7; Столярова И.В. В поисках идеала (творчество Н.С. Лескова). Л., 1978; Левандовський Л.І. М.С. Лєсков і українська література. К., 1980; Семенов В.С. Николай Лесков: Время и книги. М., 1981; Левандовский Л.И. Не появившаяся в печати статья Н.С. Лескова. В кн.: Вопросы русской литературы, вып. 1. Львов, 1982; Хінкулов Л.Ф. Письменник жив у Києві. К., 1982; В мире Лескова. М., 1983; Горелов А.А. Из дописательской биографии Н.С. Лескова. «Прометей», 1983, т. 13; Лесков А.Н. Жизнь Николая Лескова, т. 1—2. М., 1984; Аннинский Л.А. Лесков, читаемый сегодня. В кн.: Лесков Н. Еврей в России: Несколько замечаний по еврейскому вопросу. М., 1990; Зарва В.А. Творчество Н.С. Лескова и Украина. К., 1990; Горелов А.А. Лесков. В кн.: Русские писатели: 1800—1917, т. 3. М., 1994; Видуэцкая И.П. Лесков. В кн.: Русские писатели: XIX век, т. 1. М., 1996. П.Г. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЄСКОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
