КУРЧАТОВ Ігор Васильович (12. 01.1903(30.12.1902)—07.02. 1960) — фізик. Акад. АН СРСР (1943). Тричі Герой Соц. Праці (1949, 1951, 1954). Н. в м. Сім (нині місто Челябінської обл., РФ) у сім’ї пом. лісничого Василя Олексійовича і домашньої вчительки Марії Василівни. 1909 родина переїхала до Симбірська (нині м. Ульяновськ, РФ), а 1912 — до Сімферополя. Там з 24 серп. цього ж року К. продовжив навчання в місц. казенній гімназії. Часто подорожував з батьком і молодшим братом по Криму. Будучи вже в старших класах, через матеріальні труднощі, спричинені революц. подіями (див. Крим, 1917—1991 роки), займався репетиторством, оволодів у вечірній ремісничій школі азами слюсарства. 1920 закінчив г-зію і поступив на фізико-мат. ф-т Таврійського (з 1921 — Крим.) ун-ту. 1923 екстерном закінчив ун-т (4-річний курс опанував за 3 роки) і поїхав до Петрограда (1914—24 назва м. Санкт-Петербург), щоб продовжити там навчання. Поступив на 3-й курс кораблебудівного ф-ту Політех. ін-ту. Невдовзі також влаштувався працювати в Магнітометеорологічну обсерваторію в м. Павловськ (нині місто підпорядковане Пушкінській райраді м. Санкт-Петербург). Цього ж року обсерваторія направила його до Феодосії, де він на гідрометеорологічній станції вивчав припливи і відпливи, а також періодичні коливання Чорного та Азовського морів. Наприкінці року влаштувався асистентом каф-ри фізики Азерб. політех. ін-ту, де працював його товариш по Крим. ун-ту К.Синельников. Разом з ним 1925 знову поїхав до Ленінграда (нині м. С.-Петербург). Став співробітником Ленінгр. фізико-тех. ін-ту (працював тут до 1942, з 1930 — зав. лабораторії). Перші праці К. присвячено фізиці діелектриків, зокрема електропровідності твердих тіл, утворенню об’ємного заряду при проходженні струму через діелектричні кристали, механізму пробою твердих діелектриків, вивченню сегнетової солі. Зробив внесок у вчення про сегнетоелектрику, у вивчення електричних властивостей цих кристалів. 1931—32 разом з К.Синельниковим здійснив низку досліджень з
фізики напівпровідників, вивчав фотоелементи із запірним шаром. 1932 наук. інтереси К. перемістилися в ядерну фізику. Спільно із співробітниками створив 1933 високовольтну установку і прискорювальну трубку для прискорення протонів до енергії 350 кеВ, узяв участь у конструюванні високовольтних установок у Харків. фізико-тех. ін-ті, створенні та запуску (1936) в Ленінграді циклотрона. 1934 розпочав дослідження з нейтронної фізики. Вивчав ядерні реакції, зумовлені швидкими та повільними нейтронами, 1935 разом з Л.Арцимовичем чітко довів факт захоплення нейтрона протоном і отримав значення ефективного перерізу цього процесу. Цього ж року незалежно від інших виміряв перерізи розсіяння повільних нейтронів протонами та виявив їх зростання зі зменшенням енергії нейтронів. Спільно з харків. фізиками вперше дослідив ядерні реакції з повільними нейтронами при низьких температурах (1936). 1939 розпочав дослідження поділу важких ядер. 1940 під його керівництвом Г.Фльоров і К.Петржак відкрили спонтанний поділ ядер урану. В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941— 1945 з А.Александровим та ін. розробив систему протимінного захисту кораблів, яка використовувалася ВМФ СРСР. 1943 призначений керівником Лабораторії № 2 АН СРСР, створеної за рішенням Державного комітету оборони СРСР, в якій розгорнулися дослідження з атомної енергії, зокрема зі здійснення ланцюгової ядерної реакції (1955 лабораторія перетворилася на Ін-т атомної енергії; К. був його директором до останніх днів свого життя; від 1960 ін-т носить його ім’я; нині — це Рос. наук. центр «Курчатовський інститут»). Одразу після звільнення Харкова сприяв відновленню там роботи Харків. фізико-тех. ін-ту (ХФТІ). Був наук. керівником робіт зі створення ядерних реакторів та атомних і термоядерних бомб у СРСР. Спільно зі співробітниками здійснив у груд. 1946 запуск першого рад. уран-графітового реактора. Як наук. керівник робіт зі створення атомної пром-сті та техніки безпосе-
редньо брав участь у розробці та запуску наступних, більш потужних, ядерних реакторів. Під його керівництвом у СРСР розвивалися дослідження в різних галузях ядерної фізики, створювались атомна (1949) і воднева (1955) бомби, розпочато дослідження з керованого термоядерного синтезу. Наприкінці січ. 1960 відвідав Харків (у ХФТІ споруджувалися прискорювачі) і Київ (тут завершувалися підготовчі роботи до запуску щойно збудованого дослідницького ядерного реактора). Результатом візиту став «план Курчатова» з подальшого розвитку ядерної фізики та атомної енергетики в УРСР. П. у м. Москва. Його прах похований на Красній площі в Кремлівській стіні. Лауреат Держ. премії СРСР (1942, 1949, 1951, 1954), Ленінської премії (1957). Нагороджений Золотою медаллю ім. Ф.ЖоліоКюрі (1959). Президія АН СРСР заснувала золоту медаль і премію ім. І.Курчатова. Його ім’ям названо гори в Антарктиді, 104-й елемент у періодичній таблиці елементів, кратер на Місяці, астероїд № 2352, відкритий укр. астрономами. На фасаді сімферопольської середньої школи-гімназії № 1 установлено меморіальну дошку, а в музеї цієї школи є експозиція, присвячена гімназистові К. На його честь названо вулиці в м. Київ і в м. Сімферополь. На одному зі схилів гори Ай-Нікола на пд. березі Криму є «Курчатовская тропа», якою полюбляв ходити К., коли жив чи відпочивав (у т. ч. й в останні роки життя: 1958, 1959) у Криму. 27 черв. 2006 КМ України заснував академічну стипендію ім. Ігоря Курчатова для студентів вищих навч. закладів (призначається з 1 січ. 2007). Тв.: Развитие атомной физики на Украине. «Правда», 1960, 7 февраля; Ядерную энергию на благо человечества: Избранные труды [К 75-летию со дня рождения]. М., 1978; Избранные труды, т. 1—3. М., 1982—84. Літ.: Асташенков П. Курчатов. М., 1968; Головин И.Н. И.В. Курчатов. М., 1978 (3-тє вид.); Воспоминания об Игоре Васильевиче Курчатове. М., 1988; Ворона П., Вишневський І. Українські сторінки в біографії «головного ядерника»: До 100 років від дня наро-
дження І.В. Курчатова. «Вісник Національної академії наук України», 2003, № 1; Игорь Васильевич Курчатов в воспоминаниях и документах. М., 2003. Ю.О. Храмов.
533
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУРЧАТОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
