КУЛЬЧИЦЬКИЙ (Кольчицький) Юрій-Франц (бл. 1640 — 20.02.1699) — купець, учасник оборони Відня від турків 1683 (див. Віденська битва 1683). Н. на Самбірщині. Належав до укр. дрібношляхетського роду, осередком якого було с. Кульчиці (нині село Самбірського р-ну Львів. обл.). Згідно з поширеними пізніше переказами, був запороз. козаком, перебуваючи в турец. полоні, вивчив турецьку мову, згодом став перекладачем белградського від-ня віденської Східної компанії і купцем у Відні. 13 серп. 1683, під час облоги Відня турец. армією, пробрався з міста до гол. австрійс. сил, повідомив командування про становище обложених, а 17 серп. повернувся і поінформував віденців про наближення допомоги — польс. війська на чолі з королем Яном III Собеським, до якого входили й укр. козаки. Передані
Ю.-Ф. Кульчицький. Гравюра 18 ст.
Пам’ятник Ю.-Ф. Кульчицькому у Відні на фасаді будинку, де він відкрив першу в місті кав’ярню. 1885. Фото початку 21 ст.
ним відомості сприяли виробленню спільного плану бойових дій, який забезпечив розгром турків під Віднем об’єднаним християн. військом. У подяку за мужність йому подаровано захоплений у турків запас кави, що дало можливість К. відкрити першу у Відні кав’ярню. Дотепер існує кав’ярня, названа ім’ям Ю.-Ф. Кульчицького. Літ.: Hryzaj W. Die Ukrainer und die Befreiung Wiens, 1683. Б/м, б/р; Німчук І. Українці і відсіч Відня 1683 року: в 250-ліття великої історичної події. Львів, 1933. Я.Д. Ісаєвич.
миргород. полковника (з 1727 — гетьмана) Д.Апостола Ганни. Навчання розпочав удома, а продовжив — у Київ. акад. (1714— 26) разом із двоюрідним братом по матері Я.Горленком, у майбутньому — св. Йоасафом Бєлгородським (див. Горленки). Разом із ним у берез. 1727 постригся в ченці. Викладав у Київ. академії іноземні мови, а також читав авторські латиномовні курси з риторики (1732—35), філософії (1733—39; «Cursus philosophicus, anno 1737 expositus») та богослов’я (1739—45; «Theologicae sciеntiae summa»). Був блискучим оратором. Його трактати з філософії та теології, незважаючи на їх компілятивний характер, вважалися одними з найкращих. Від 1738 був префектом, з 1740 — ректором Київ. академії. 1742 виголосив свою першу друковану проповідь «Слово в неделю самаряныни». Цього ж року поставлений архімандритом Київського Братського Богоявленського монастиря. 1744 зустрічав рос. імп. Єлизавету Петрівну в Києво-Печерській лаврі й виголосив дві проповіді в її присутності. 1745 за дорученням митрополита Київського Рафаїла (Заборовського) поїхав до Санкт-Петербурга з вітанням з нагоди одруження вел. кн. Петра Федоровича з вел. кн.
Катериною Олексіївною (майбутні Петро III і Катерина II). Виголошена ним промова справила враження на присутніх і його залишили в столиці імперії. У листоп. цього ж року його наставили єпископом Костромським і Галицьким. 1747 він відкрив духовну семінарію (існувала до квіт. 1750) в Іпатіївському монастирі поблизу Костроми (нині місто в РФ). У квіт. 1750 наставлений архієпископом Петербурзьким і настоятелем СвятоТроїцької Олександро-Невської лаври. Опікувався ОлександроНевською семінарією (м. С.-Петербург), передав їй свою б-ку. На думку багатьох істориків, К. є автором спрямованого проти М.Ломоносова віршованого памфлету «Переодетая борода, или Ими пьяной голове», підписаного псевдонімом «Христофор Зубницкий». 1760 художник О.Антропов (1716—95) намалював портрет К. (зберігається в Держ. Рос. музеї). П. у м. С.-Петербург. Похований у Благовіщенській церкві Свято-Троїцької ОлександроНевської лаври. Рукописи лекційних курсів К., які він читав у Київ. акад., зберігаються в НБУВ та в Рос. нац. бібліотеці. Літ.: Архангельский М. Член св. Синода преосв. Сильвестр Кулябка. «Странник», 1875, № 1; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 3. К., 1912; Болховитинов Е. Словарь исторический. М., 1995; КиєвоМогилянська академія в іменах, XVII—XVIII ст.: Енциклопедичне видання. К., 2001; Николаев С.И. Кулябка Семен Петрович. Web: Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН (http://www.pushkinskijdom.ru/ Default.aspx?tabid=1206). З.І. Хижняк.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кульчицький Юрій-Франц» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
