КУЛИК Іван Юліанович (справжні ім’я та по батькові — Ізраїль Юделевич, літ. псевдоніми — Р.Ролінато, Василь Роленко; 26 (14).01.1897—10.10.1937) — поет, парт. і держ. діяч. Н. в м-ку Шпола в родині вчителя. Закінчив 4-класне уч-ще в Умані, куди переїхали батьки. Від 1911 навч. в Одес. худож. уч-щі. 1914 разом з родиною емігрував до США, працював на фабриках та копальнях шт. Пенсильванія. Тоді ж розпочав літ. діяльність: друкував вірші рос. мовою в соціал-демократ. газ. «Новый мир». 1914 вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків). Після революційних подій в Російській імперії
(див. Лютнева революція 1917) у трав. 1917 через Далекий Сх. і Сибір повернувся в Україну. Деякий час мешкав у Києві, брав участь у діяльності київ. організації більшовиків. У груд. 1917 разом з В.Шахраєм, Г.Лапчинським і В.Затонським виступив на обласному (крайовому; за задумом — всеукр.) з’їзді РСДРП(б) — з’їзд мав розв’язати низку найневідкладніших для більшовиків, які діяли в Україні, орг. і політ. питань — за створення окремої від РСДРП(б) партії більшовиків України. Однак ця пропозиція не дістала схвалення зібрання. Незважаючи на це, делегати з’їзду обрали К. до складу Гол. к-ту РСДРП(б) — Соціал-демократії України. На Першому Всеукраїнському з’їзді рад 1917 його обрали також членом ЦВК Рад України. Після відступу більшовицьких військових формувань з тер. України (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) К. підтримав на Таганрозькій нараді більшовиків України 19—20 квіт. 1918 (див. Таганрозька конференція 1918) позицію «лівих комуністів» (Г.Пятакова та ін.) щодо створення окремої від РКП(б) Компартії України. У першому більшовицькому уряді України — Народному секретаріаті — практично керував нар. секретарством з міжнац. справ, заступаючи формального кер. — С.Бакинського, який зосередився на кер-ві нар. секретарством шляхів сполучення. Від 1918 почав регулярно друкуватись. 1919 був чл. колегії нар. комісаріату закордонних справ РСФРР. У лип. 1919 направлений на підпільну роботу в Галичину. Не раз його арештовували польс. власті, проте не був ув’язнений. Восени 1919 повернувся до Києва і був обраний до складу тимчасового крайкому Компартії Східної Галичини і Буковини. У лип.—верес. 1920 входив до складу урядовців Галицького революційного комітету в Тернополі, очолював Всегалицьке рад. видво й Галицьке телеграфне агентство. 1921 вийшла перша збірка його віршів — «Мої коломийки», присвячена темі громадянської війни в Україні 1917—1921. 1921— 23 був секретарем Кам’янецьПодільського міськкому КП(б)У
й ред. міськ. час. «Червона правда». Опублікував у ньому та в галицьких комуніст. виданнях низку статей, а також видрукував книгу «Радянська влада в Галичині». 1923 побачили світ дві його поетичні збірки «Зелене серце» та «Одужання». Від 1924 працював консулом СРСР у Канаді. 1925 оприлюднив поему «Ніагара». 1927 повернувся в СРСР і був призначений заст. уповноваженого наркомату закордонних справ СРСР при Уряді УСРР. Цього ж року опублікував поетичну збірку «В оточенні». У квіт. 1929 очолив Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК). Цього ж року опублікував поему (на тему з життя ін. народів) «Чорна епопея». 1930 серед ін. номенклатурних працівників призначений «уповноваженим ЦК КП(б)У по посівній кампанії і ліквідації куркульства як класу» до Маріупольської округи. Згодом працював секретарем Кам’янецьПодільського райкому КП(б)У (1930—32). Водночас 1927—1932 був одним із засновників і керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Г.Костюк (1902—2002) у своїх спогадах, які написав на еміграції 1987 («Зустрічі і прощання», кн. 1), зробив таку замальовку тогочасного К.: «Був це невеликий, щупленький, середній на зріст чоловік з рудою чи темнорусявою борідкою. Баритональний голос звучав переконливо, щиро. Говорив доброю українською мовою із знанням звичаїв, повір’їв та багатих приказок українського народу [...]. На мене він не робив враження грізного революціонера, що вогнем і мечем прийшов переробити світ, а доброго вчителя історії, овіяного вже вітром революції [...]. Був одним з тих, що, поборюючи УНР, вірили, що творять УРСР, як вільну серед вільних і рівну серед рівних радянських республік [...]. Такий був Іван Юліянович Кулик, син учителя, а дехто твердить — рабина, правдоподібно, єврейських містечкових шкіл-хедерів, з Уманщини. Овіяний з дитинства українською стихією, він, людина єврейського походження, все життя своє почував себе українцем і діячем
суспільного й культурного життя українського народу». Від 1932 К. очолював орг. к-т Спілки рад. письменників України, з 1934 став першим головою спілки. На 1-му з’їзді письменників СРСР виступив з доповіддю про шляхи розвитку укр. рад. літератури. Саме в цей час набирали обертів масові репресії більшовицького режиму проти вітчизн. літераторів (як і представників усієї укр. інтелектуальної еліти). Будучи головою Спілки рад. письменників України, К. не міг залишатися осторонь діянь партійно-чекістських органів, що проводили численні арешти його колег по літ. цеху, готували різноманітні матеріали щодо їхньої прижиттєвої й посмертної дискредитації. Ю.Смолич у своїх спогадах, опублікованих 1969, згадує, що в ті роки К. став зовсім іншим, ніж був раніше: «Не залишилося й сліду від його (К.) делікатності, а тонка дипломатичність змінилась на брутальну хитрість». Так, представляючи парт. фракцію орг. к-ту Спілки радянських письменників України на об’єднаному пленумі ЦК і Центр. контрольної комісії (ЦКК) КП(б)У 18—22 листоп. 1933, К. виступив на цьому зібранні компарт. номенклатури з доповіддю, в якій викрив «підривну роботу» ворогів рад. влади на «літературному фронті» в УСРР. Будучи добре обізнаним з «цілком таємним» друкованим примірником «Обвинительного заключения по делу контрреволюционной “Украинской военной организации” (“УВО”)», підготовленим секретно-політ. відділом Державного політичного управління УСРР (цей документ отримали всі сановні учасники листопадового пленуму), К. у своєму виступі вдався до чекістсько-агітпропівської риторики. Він говорив, що «саме тим, що українська радянська художня література стала могутнім знаряддям класової боротьби, соціалістичного будівництва, масовополітичного виховання трудящих, саме цим пояснюються постійні спроби класового ворога захопити вплив на цю радянську українську літературу, пролізти в неї. Не було [...] жодного контрреволюційного угрупування на
Україні без спроб пролізти в літературу. Згадайте СВУ, де був свій “літературний салон” Старицької-Черняхівської, згадайте [...] ВАПЛІТЕ, хвильовізм, шумськізм, згадайте про те, що початок боротьби з шумськізмом пішов саме з літературної дискусії. А тепер, товариші, зважте на контрреволюційну організацію УВО, де було стільки письменників серед членів УВО, оці шпигуни — запроданці закордонних інтервентів, всі ці Ялові, Козорізи, Атаманюки і чимало іншої сволоти. Потім на літкатедрі ВУАН, в Інституті імені Шевченка, навіть в ІЧП Літератури ВУАМЛІН, — всюди ми знаходимо агентів контрреволюції, агентів петлюрівських, які намагаються захопити художню літературу в свої руки, використати її проти диктатури пролетаріату […]». Від 1935 К. працював у Закордонному бюро допомоги Комуністичній партії Зх. України. Паралельно з цим був головою Радіокомітету УСРР/УРСР (з 1936), дир. Партвидаву ЦК КП(б)У та заст. дир. Ін-ту укр. літ. ім. Т.Шевченка АН УСРР/ УРСР (нині Інститут літератури імені Т.Шевченка НАН України; 1936—37). Чл. ЦК КП(б)У й ЦВК УРСР. 16 лип. 1937 політбюро ЦК КП(б)У ухвалило: «Запропонувати т. Кулику негайно ліквідувати всі справи, що зв’язані з бувшим представництвом КПЗУ, здати їх в ЦК КП(б)У і більш цими справами не займатися». Невдовзі й сам К. став жертвою шпигуноманії й обвинувачень на адресу Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) та Комуніст. партії Польщі в «зрадництві» й «розкладанні зсередини агентурою іноземних розвідок». У 1930-ті рр. К. видрукував: поему «Карачай» (1930), поемупамфлет «16 морців» (1934); збірки оповідань і нарисів — «Пригоди Василя Роленка (В країні фейкерів)», «Чотирнадцята люлька» (обидві — 1932), «Васька Квасник» і «Записки консула» (обидві — 1934); поетичну збірку «Змужніла молодість» (1935). У літ. спадщині К. — також укр. переклад «Антології американської поезії», численні критичні нариси, переклади поетичних творів А.Акопяна, Е.Багрицько-
463 КУЛИК
464 КУЛИКІВ
го, Н.Бараташвілі, В.Броневського, М.Тихонова, Дж.Тюллі, Б.Ясенського та ін. Автобіографічний характер має незакінчений віршований роман К. «Софіївка» (1929—33), в ньому йдеться про формування світогляду підлітка та про впливи на цей процес подій революції 1905—1907. Вночі 27 лип. 1937 К. був заарештований у Києві й ув’язнений. Його звинувачували в тому, що він, мовляв, був одним з «керівників контрреволюційної націоналістичної і троцькістської терористичної організації на Україні та агентом англійської розвідки». Рішенням наркома внутр. справ СРСР та прокурора СРСР від 7 жовт. 1937 засуджений до смерті. Через 3 дні страчений. Таємно похований у київ. передмісті Биківня. 12 груд. 1956 Військ. колегія Верховного суду СРСР, розглянувши протест військ. прокурора Київ. військ. округу, скасувала незаконний вирок і справу щодо К. припинила за відсутністю складу злочину. Тв.: Твори, т. 1. Х., 1932; Записки консула, т. 1—2. Х., 1934 (К., 1958; М., 1964); Вірші та поеми. К., 1962; Поезії. К., 1967. Літ.: А.Ш.[лєпаков]. Письменник, громадський діяч, дипломат: До 65річчя з дня народження І.Ю. Кулика. «УІЖ», 1962, № 3; Куліш В. Слово про будинок «Слово»: Спогади. Торонто, 1966; Смолич Ю. Розповідь про неспокій триває: Дещо з двадцятих, тридцятих років і дотепер в українському літературному побуті, ч. 2. К., 1969; Поет революції: Спогади про Івана Кулика. К., 1971; Смолич Ю. Розповіді про неспокій немає кінця: Ще дещо з двадцятих і тридцятих років в українському літературному побуті, кн. 3. К., 1972; Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади, кн. 1—2. Едмонтон, 1987—98; Борці за возз’єднання: Біографічний довідник. Львів, 1989; Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України: відоме і невідоме. В кн.: Про минуле — заради майбутнього. К., 1989; Варгатюк П.Л. та ін. На шляху до I з’їзду КП(б)У. В кн.: Там само; Войналович В.А. Голова УКОПК: І.Ю. Кулик. В кн.: Репресоване краєзнавство: 20—30-ті роки. К., 1991; Сорока М. Кулик Іван. В кн.: З порога смерті: Письменники України — жертви сталінських репресій, вип. 1. К., 1991; Суровцова Н. Дещо про Кулика як художника-етнографа. «Народна творчість і етнографія», 1991, № 4; Історія української літератури ХХ ст., кн. 1. К., 1993; Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-ті роки ХХ ст.). К., 1994; Костюк Г. Сталінізм
в Україні: Генеза і наслідки: Дослідження і спостереження сучасника. К., 1995; Суровцова Н. Спогади. К., 1996; Її ж. Листи, кн. 1. К., 2001; Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914—1939). К., 2004.; Амонс А.І. Биківнянська трагедія: Документи й матеріали. К., 2006; Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація: Українська літературна дискусія 1920-х років. К., 2006. О.С. Рубльов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кулик Іван Юліанович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
