КУБІЙОВИЧ Володимир Михайлович (23.09.1900—02.11.1985) — географ, демограф, громадськополіт. діяч, один з організаторів укр. науки на Заході в 1950—70-х рр., гол. ред. «Енциклопедії українознавства». Дійсний чл. Наукового товариства імені Шевченка (1931) та Української вільної академії наук. Проф. (1940). Н. в польському м. Новий Сонч (нині м. Нови-Сонч, Польща), однак записаний у метрикальних книгах села Матієва, яке розташов.
Меморіальна дошка В. Кубійовичу у Львові на вул. Листопадового чину.
цілими днями працював у конторі чи мав відрядження. У своїх споминах, які К. написав, коли йому вже було 70 років, він зізнався: «З перспективи десятків літ від нашої розлуки і від відходу мами у вічність я відчуваю, що ми обоє — моя мама і я — були найближчі і найбільше любили одне одного». Батьки багато читали і це їхнє захоплення передалося синові. 1906 К. відправили на навчання до місц. нар. школи. До переселення в Новий Сонч В.Яворського, який до цього був послом (депутатом) віденського парламенту від Бережан, а також редагував укр. квартальник нім. мовою, укр. життя в Новому Сончі було доволі кволим. Завдяки В.Яворському в місті постали філія і читальня «Просвіти» (див. Просвіти) та укр. банк «Лемківський союз». Коли К. закінчив 3-й клас нар. школи, його родина переселилася до дому, власником якого була «Просвіта». Тут він долучився до читання укр. книг. Тоді ж уперше почав писати (це були дві, за його власною характеристикою, польськомовні «повісті» на укр. тематику: про хлопчика-втікача з татарського полону та про укр. селянина, який, вимушено емігруючи до Америки, потрапив на кораблі в бурю й став Робінзоном Крузо). 1910, по закінченні 4-го класу нар. школи, успішно склав іспити з арифметики, польс. та нім. мов до польс. г-зії. По закінченні 3-х класів г-зії почав займатися репетиторством, готував дітей з укр. сімей до вступу в польс. г-зії та ліцеї. Будучи в 4-му класі г-зії, за порадою В.Яворського, почав читати і конспектувати «Історію України-Руси» М.Грушевського, що, однак, за його власним зізнанням, було для нього малоприємною справою. Після початку Першої світової війни, у зв’язку зі стрімким наступом рос. військ, сім’ю К., як сім’ю держ. чиновника, евакуювали до Відня. Там К. пробув 8 місяців, навчався в місц. польс. г-зії, часто мандрував з матір’ю і молодшим братом містом, вивчав нім. мову. На поч. липня 1915 повернувся до Нового Сонча. У черв. 1918 закінчив г-зію і записався до Краківського університету на філос. ф-т (вибір саме цього ун-ту для подальшого навчання був
зумовлений тим, що в Кракові мешкав дядько К., який, однак, служив у війську, а квартира була вільною). У жовтні прибув на навчання, проте в середині листоп. цього ж року (після того, як було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки і почалася українськопольська війна 1918—1919) перебрався на тер. ЗУНР в Коломию до своєї двоюрідної сестри по батьківській лінії Стефанії (перед тим вона деякий час жила в сім’ї К.) і добровольцем вступив до Української Галицької армії. Навч. в старшинській школі артилерії в Станіславі (нині м. Івано-Франківськ), вивчав там картографію, але через швидкоплинність воєн. подій, так і не закінчивши школи, був призначений до однієї з батарей в Бережанській бригаді, у черв. 1919 брав участь у Чортківській операції Української Галицької армії 1919. Під час відходу військ УГА за р. Збруч (прит. Дністра) захворів на тиф і був демобілізований. Повернувся додому. Вилікувавшись, наприкінці осені 1919 поновив навчання в ун-ті на філос. ф-ті. Це дало йому змогу дістати відстрочку від служби в польс. війську. В ун-ті почав відвідувати геогр. гурток, де викладав проф. Л.Савицький, який зацікавив його проблемами антропогеографії (географії людини), й відтоді він почав їх фахово розробляти. Влітку 1920 опублікував свою першу працю — звіт про мандрівку в Живецькі Бескиди. Підготував доповідь на тему географії транспорту, з якою виступив на семінарі. За рекомендацією проф. Л.Савицького матеріал доповіді був опубл. польс. та англ. мовами, а невдовзі отримав позитивні рецензії, зокрема в Німеччині. На поч. 1921 брав участь у тижневій геогр. експедиції в центр. частину укр. Карпат — Горгани. Цього ж року помер його батько і він через матеріальну скруту сім’ї змушений був залишити ун-т, почав учителювати в приватній г-зії в містечку Пшисуха на Родомщині. У вільний від роботи час займався самоосвітою. Під час відпусток 1921, а також 1922 працював у Горганах. Зібраний там матеріал про вплив природи на життя людини згодом систематизував і написав докторську
дисертацію. На поч. 1923 переїхав до Кракова, знайшов там роботу в одній з польс. г-зій і почав готуватися до випускних іспитів в ун-ті. У черв. цього ж року склав іспити і захистив докторську дис. на тему: «Антропогеографія Горганів». По закінченні навчання проф. Л.Савицький запропонував йому роботу асистента, але, щоб мати більше вільного часу для власних студій, він відмовився від цієї пропозиції і продовжив працювати викладачем у г-зіях у Кракові. Водночас став секретарем Краківського відділу Польс. геогр. т-ва, чл. геогр. комісії Польс. АН. Багато часу проводив у б-ках, співпрацював з Геогр. ін-том. У черв. 1924 брав участь у 1-му Конгресі слов’ян. географів і етнографів, що відбувся в Празі (Чехословаччина). Під час роботи з’їзду познайомився зі С.Руданським. Тоді ж зацікавився антропогеографією Сх. Європи. 1927, під час роботи 2-го Конгресу слов’ян. географів і етнографів, познайомився з рад. географами, зокрема з проф. Кам’янець-Подільського ін-ту нар. освіти В.Гериновичем, а під час однієї з сесій цього ж конгресу, що відбувалася у Львові, відвідав НТШ, мав зустріч з головою НТШ К.Студинським і слухав його доповідь про поїздку до УСРР, зустрічі там з М.Грушевським і М.Скрипником. У черв. 1928 прочитав в ун-ті лекцію на тему: «Розміщення населення в європейській частині Радянського Союзу» і став доц. філос. ф-ту Краківського ун-ту, викладав географію Сх. Європи, читав курс антропогеографії Рад. України, однак не полишив і роботи в г-зіях, зокрема в приватних дівочих. У цей же час у Краківському ун-ті викладачами були українці І.Зілинський, Б.Лепкий, Ю.Панейко, С.Томашівський. К. приєднався до їхньої компанії, час від часу вони зустрічалися й обговорювали різні наук. й політ. проблеми. 1929 одружився з корінною краків’янкою, полькою, викладачкою однієї з г-зій. Активно прилучав студентів-українців до вивчення географії, організовував наук. виїзди в Карпати. За підсумками цієї роботи за його редакцією 1930 був підготовлений і опубл. «Науковий збірник Географічної
441 КУБІЙОВИЧ
442 КУБІЙОВИЧ
секції при Українській студентській громаді в Кракові». Видання цього збірника сам К. згодом оцінював як перший вияв свого організаційно-видавничого нахилу. Цього ж року брав участь у роботі 3-го Конгресу слов’ян. географів і етнографів у Бєлграді (Югославія), а також з’їзду укр. географів-педагогів у Львові. Саме тоді почав співпрацювати з НТШ, якому, на його думку, в той час бракувало ініціативи і праці, пов’язаної з нац. потребами. 1931 став дійсним чл. НТШ у Математично-природничо-лікарській секції і очолив новостворену Геогр. комісію при цій секції. З цього часу почав активно переучувати себе мислити і писати не польс. мовою, як це було, а українською. Водночас, після того, як народилася його друга донька, яку дружина потайки від нього охрестила в костьолі, у його сім’ї почалися негаразди (1940 він розійшовся з дружиною, а 1944 оформив судову сепарацію щодо свого шлюбу). Як представник НТШ брав участь: у берез. 1932 — у роботі 2-го Укр. наук. з’їзду в Празі (познайомився там з директором Українського наукового інституту в Берліні (Німеччина) І.Мірчуком і його заст. — З.Кузелею), 1934 — у Міжнар. геогр. конгресі у Варшаві, а 1936 — у 4-му Конгресі слов’ян. географів і етнографів у Софії (Болгарія). У січ. цього ж року демонстрував на виставці в Берліні 27 великих карт масштабу 1 : 1 250 000, 70 окремих карт у масштабі 1 : 4 000 000 на 29 аркушах, 10 таблиць з діаграмами. Згуртував довкола Геогр. комісії НТШ багатьох фахівців, зокрема О.Степанів-Дашкевич, С.Пашкевич, Г.Дрогомирецького, М.Кулицького, В.Огоновського, Ю.Полянського, І.Теслю, І.Федіва. Разом з ними підготував видання «Атласу України та сумежних країв» (1937) і «Географії українських та сумежних земель» (1938). Окрім географії західноукр. земель, цікавився також, зокрема, госп. комплексом Донецького басейну. Видав нім. мовою економіко-геогр. опис Донбасу. Після публікації матеріалів, в яких він звинуватив деяких польс. учених, у т. ч. проф. Е.Ромера у Львові, у маніпулюванні стат. даними, а також поставив
під сумнів дані польської урядової статистики, у газеті польс. військового відомства «Польска збройна» з’явилася стаття, в якій було поставлено запитання, чому «д-р Кубійович демонстративно використовує титул доцента Ягеллонського університету». На підставі цієї статті та ін. «повідомлень» рада філос. ф-ту Краківського (Ягеллонського) ун-ту двома третинами голосів позбавила К. права викладати в ун-ті. 16 черв. 1939 це рішення ради підтвердило Мін-во віровизнань та публічної освіти Польщі, додавши до цього також заборону на викладання в г-зіях. Після «вигнання» з ун-ту К. відвідав Львів, мав там зустріч з ректором Греко-католицької богословської академії Й.Сліпим, а потім, повернувшись до Кракова, на деякий час виїхав у підгірську місцевість Мислєніци, де працював над 2-м т. «Географії України». У цей час на його квартиру в Кракові приходили поліцейські, які мали припис його арештувати й ув’язнити в Березі Картузькій. Повернувся до Кракова після початку Другої світової війни й евакуації з міста польс. цивільної влади. Отримав від гітлерівських окупаційних властей пропозицію опрацювати довідки про українців, які проживали в Генеральній губернії (адм.-тер. одиниця, утворена в окупованій німцями центр. частині Польщі, до її складу входила й частина укр. етнічних земель), зробити нац. статистику й докладні етногр. карти. Налагодив співпрацю з полк. Р.Сушком, який очолював у Ген. губернії Організацію українських націоналістів. У жовт. 1939 підготував для ОУН проект мережі укр. шкіл на тер. Ген. губернії і виїхав на Лемківщину для узгодження питання про відкриття там укр. шкіл з нім. адміністративною владою. Наприкінці цього ж року погодився з пропозицією укр. політ. кіл, що була схвалена окупаційними властями, очолити Укр. нац. об’єднання, яке мало координувати в Ген. губернії діяльність укр. громадсько-культ. орг-цій (після визнання 1940 укр. допомогових к-тів нім. владою центр. орган цих ктів отримав офіц. назву Український центральний комітет (УЦК); офіційно К. був затверджений
головою УЦК на з’їзді допомогових к-тів у квіт. цього ж року). З цього часу життя К. істотно змінилося, він став провідним укр. громад. діячем. За його власними словами, його робота в УЦК призвела до того, що він «припинив зв’язки (в тому числі й суто товариські) з польським оточенням і не відновлював їх ніколи». Він не мав також змоги займатися власними наук. дослідженнями, міг лише опікуватись справами науки (вів переговори з властями про відкриття Ін-ту українознавства в Кракові та відродження НТШ, організував Наук. фонд, що надавав матеріальну допомогу науковцям, підтримував науковців гонорарами від публікації їхніх праць). 1940, однак, був звичайним професором географії Українського вільного університету в Празі. Штаб-квартира к-ту розташовувалася в Кракові, тут же в грудні к-т заснував Українське видавництво. УЦК опікувався проблемами біженців з УРСР, організовував у селах на Холмщині, Надсянні та Лемківщині школи і мистецькі групи, а також госп. кооперативи, ініціював (у листоп. 1940) створення Комісії допомоги укр. студентству в Кракові, намагався відстоювати інтереси українців перед нім. адміністрацією. Як міг, рятував від окупаційного терору людей, у т. ч. євреїв. Сприяв відновленню Української автокефальної православної церкви. Після окупації військами вермахту Західної України до Ген. губернії були приєднані землі Галичини (див. «Галичина», дистрикт) і діяльність УЦК, як гол. виразника інтересів українців перед нім. владою, поширилася також на них. Наприкінці жовт. 1941 на чолі делегації УЦК був у Києві. Не раз відвідував Берлін. Постійно роз’їжджав по селах Ген. губернії у справах налагодження там укр. життя. Після поразки військ вермахту в Сталінградській битві 1942—1943 став одним з організаторів Військ. управи й брав активну участь у створенні цією управою укр. стрілец. д-зії СС «Галичина», зокрема, 28 квіт. 1943 через газ. «Львівські вісті» звернувся з відозвою та закликом до українців поновити боротьбу з більшовизмом, добровільно «узяти в руки зброю, бо цього вимагає наша
національна честь, наш національний інтерес» (мотиви своїх дій зі створення укр. військ. з’єднання, що мало, на його думку, зміцнити роль українців у Галичині, а також перебіг тогочасних подій описав, зокрема, у статті «Початки української дивізії “Галичина”», що побачила світ у Мюнхені 1954). К. домігся дозволу на набір до д-зії не тільки українців, які проживали в дистрикті «Галичина», а й з ін. дистриктів Ген. губернії. У період загострення протистояння підпільних військ. формувань українців і поляків (див. Волинська трагедія 1943) виступив із закликом про примирення. У берез. 1945 разом з генерал-хорунжим П.Шандруком, О.Семененком і П.Терещенком підписав «Декларацію Українського національного комітету», в якій ішлося про необхідність створення Укр. нац. армії, «що має відновити збройну боротьбу за українську державність» («Український шлях», 1945, 30 берез.). Був обраний заст. голови Укр. нац. к-ту, багато зусиль доклав до справи організації частин Укр. нац. армії. За увесь період своєї діяльності в УЦК допоміг багатьом укр. утікачам з УРСР. По закінченні війни жив у Баварії (Німеччина), в амер. окупаційній зоні, деякий час переховувався в селах. Знову повернувся до наук. роботи, але набагато більше часу змушений був займатися науково-орг. справами. Співпрацював з нім. геогр. інституціями. Розробив проект «Сучасні проблеми української науки» (1946 був опублікований в Мюнхені під назвою «Питання української еміграції в Європі» за підписом «Антін Корнівський»), в ньому йшлося про відродження Наукового товариства імені Шевченка і Мазепинсько-Могилянської академії наук. Однак через обвинувачення в колабораціонізмі з боку окремих укр. оргцій відійшов від орг. справ, поселився в селі й почав упорядковувати архів УЦК та писати книгу про історію діяльності УЦК. У лют. 1946 був арештований амер. військ. поліцією за звинуваченням у колиш. співпраці з гітлерівцями (під час ув’язнення почав активно вивчати англ. мову). Після допитів і за сприяння друзів був виправданий і через 6
тижнів звільнений. Після цього неприязне ставлення до нього деяких укр. емігрантських кіл змінилося на цілком ділове й нормальне і він замешкав у Мюнхені, вдруге одружився (його дружина — Дарія стала його секретаркою, пізніше — також вела б-ку НТШ, вона була на 8 років молодшою за нього, в юнацькі роки входила до орг-ції пластунів; див. «Пласт»). Викладав в УВУ, а як голова надвірної ради і гол. пайовик Укр. вид-ва фінансував УВУ. Знову ініціював процес відновлення НТШ. Ця ідея була підтримана і 30 берез. 1947 в Мюнхені відбулися Заг. збори т-ва, К. був обраний ген. секретарем т-ва (головою став проф. І.Раковський). 1948 з ініціативи К. було створено Ін-т заочного навчання в Мюнхені. Цього ж року до структури НТШ було введено створений 1947 Ін-т енциклопедії українознавства, який очолював З.Кузеля. Гол. редакторами «Енциклопедії українознавства» були призначені К. і З.Кузеля. К. об’єднав навколо проекту енциклопедії професорів УВУ, членів НТШ, УВАН, зокрема, О.Оглоблина, Ю.Шевельова, Н.Полонську-Василенко, Б.Кравціва, І.Кошелівця, Ю.Луцького, А.Жуковського. У черв. 1949 вийшов 1-й із 3-х загальних (т. зв. «ЕУ»-1) томів енциклопедії (3-й т. побачив світ у черв. 1952). Статті до енциклопедії опрацьовували понад 100 фахівців. 1951 Центр європ. осередку НТШ перемістився до Парижа (Франція) й розташувався в його пн. околиці — Сарселі, де на кошти конгрегації Східної церкви був придбаний і реставрований старовинний будинок (цьому сприяв апостольський адміністратор для українців у Франції владика Іван (Бучко)). Цього ж року до Сарселя переїхав з Мюнхена і там замешкав К. 23 черв. 1952 на Заг. зборах Європ. НТШ він був обраний головою НТШ в Європі. Керував усіма роботами над продовженням підготовки і видання словникової частини «Енциклопедії українознавства» (т. зв. «ЕУ»-2). Писав до неї власні матеріали. Ця справа поступово стала для нього найголовнішою. Водночас він завершив і 1953 опублікував «Етнографічну карту Південно-Західної України (Га-
личини)», в якій було представлено етнічну структуру нас. Галичини станом на 1 січ. 1939 у розрізі ґмін і міських поселень. Карта була побудована на основі аналізу урядової статистики Австро-Угорщини та Польщі, а також відповідного анкетування багатьох вихідців з тамтешніх сіл і містечок, які після війни жили в Зх. Європі. Групування населення було здійснено за етнічною, мовною та віросповідною ознаками, це дало змогу виокремити: власне українців, українців з польс. розмовною мовою, власне поляків і польс. колоністів, а також «латинників» (тих, хто за походженням був українцем і перейшов у римо-катол. обряд), євреїв та ін. (переважно німців). 1955 вийшов у світ 1-й т. «ЕУ»-2 (останній — 10-й — був видрукуваний 1985, уже після смерті К.). 1961 у зв’язку з початком видання в УРСР «Української радянської енциклопедії» К. разом з В.Маркусем видав книгу «Дві енциклопедії», в якій визначив характерні риси діаспорної і рад. енциклопедій. У берез. 1963 на засіданні Гол. ради НТШ в НьюЙорку (США) президентом НТШ було обрано проф. д-ра Р.СмальСтоцького, а ген. секретарем — проф. д-ра Є.Вертипороха. К., залишаючись головою Європ. НТШ і директором Історичнофілософічної секції, зосередився на роботі над «ЕУ»-2. Цього ж року почало друкуватися англомовне видання «ЕУ», яке не було копією україномовного. Для «Енциклопедії українознавства» К. самостійно та у співавторстві написав багато геогр. статей, зокрема, здійснив комплексно-геогр. описи Бессарабії, Буковини, Високих Бескид, Волині, Галичини, Донец. басейну, Дрогобицько-Бориславського пром. району, Закарпаття, Криворізького залізорудного басейну, Криму, Кубані, Пд. України, Підляшшя, Поділля, Покуття, Полісся, Полтавщини, Посяння, Пряшівщини, Слобідської України, Ставропільщини та Терщини (область над р. Терек, Кавказ). З метою збору коштів для енциклопедії здійснив кілька поїздок до США, Канади та Австралії. 1977 після тяжкої хвороби померла його дружина, він важко переживав цю втрату, за його власними сло-
443 КУБІЙОВИЧ
444 КУДЛАЇВСЬКА
Кудлаївська культура. Дрібні крем’яні пластинки та вістря з притупленим краєм.
вами, Дарія для нього була такою ж близькою людиною, як і його мати. У різні роки написав спогади «Мені — 70» (1970), «Українці в Генеральній губернії 1939—41» (1975) і «Мені — 85» (1985), а також багато праць з історії укр. еміграції та діаспори в Пн. Америці, Сибіру, Серед. Азії. 1981 став першим лауреатом Канад. фундації укр. студій. 28 верес. 1985 у Нью-Йорку на його честь та у зв’язку з його 85-річчям було проведено ювілейну конференцію Заг. зборів Історично-філософічної секції НТШ. П. у м. Париж (Франція); похований у склепі НТШ в Сарселі (поблизу Парижа). Одразу ж по його смерті його іменем було названо Ін-т енциклопедії НТШ. Після утвердження суверенної Укр. д-ви 1995 в Тернополі, а 2000 у Львові були проведені наук. конференції, присвячені, відповідно, 95-ти та 100-річчю від дня народження К. У Львові в одному з нових районів на його честь названо вулицю, а на будинку по вул. Листопадового чину встановлено меморіальну дошку. За: В.Кубійович «Мені — 85» (Мюнхен, 1985). Д.В. Грузін.
Коротка бібліографія творів В.Кубійовича і літератури про нього. Тв.: Пастушство Буковини. «Праці географічної комісії НТШ» (Львів), 1935, вип. 1; Атлас України і суміжних земель. Львів, 1937; Географія України і суміжних земель. Львів, 1938; Краків—Львів, 1943; Із актуальних антропогеографічних проблем Закарпаття. «Сьогочасне й минуле» (Львів), 1939, № 1; Територія й людність українських земель. Краків— Львів, 1943; Сучасні проблеми української науки. «Сьогочасне й минуле» (Мюнхен), 1948, № 1; Географія України. Мюнхен, 1949; З демографічних проблем української еміграції. Мюнхен, 1949; Хроніка НТШ. За час 25.VI 1939 — 15.III 1949. Мюнхен, 1949; Етнографічна мапа. Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини). Лондон—Мюнхен—НьюЙорк—Париж, 1953; Зміни в стані населення совєтської України в рр. 1927—1958. «Український збірник» (Мюнхен), 1959, кн. 16; Дві українські енциклопедії. Мюнхен, 1961 (у співавт.); Національний склад населення Радянської України в світлі совєтських переписів з 17.12.1926 і
15.01.1959. «ЗНТШ» (Париж—НьюЙорк—Мюнхен—Торонто—Сідней), 1962, т. 169; Мені — 70. Париж— Мюнхен, 1970; Зміни в стані населення Української РСР у 1959—1969 рр. Мюнхен, 1972; Наукове Товариство ім. Шевченка у 1939—1952 рр. «Український історик», 1973, № 1/2; Українці в Генеральній губернії 1939— 1941. Історія Українського центрального комітету. Чикаго, 1975; Міграційні процеси в Українській ССР. В кн.: Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью-Йорк, 1977; Україна: карта України. Мюнхен—Париж, 1978 (у співавт.); Зауваження до доповіді проф. Омеляна Пріцака [До стодесять-ліття НТШ. 1873—1983. Роль Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) в історії України]. «Вісті із Сарселю: Неперіодичний бюлетень Акції-С» (Париж— Мюнхен), 1983/1984, число 25; Мені — 85. Мюнхен, 1985; Мої візити у Митрополита Андрея Шептицького. «Український історик», 1989, № 1/3; Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка (1873—1949). Львів, 1991; Наукові праці, т. 1—2. Львів, 1996—2000. Літ.: Наукові праці проф. д-ра Володимира Кубійовича. «Українська книга» (Краків—Львів), 1943, № 5; Kleine slavistische Biographie. Wiesbaden, 1958; Біографічні нотки авторів: Кубійович Володимир. «ЗНТШ» (Париж—Нью-Йорк—Мюнхен—Торонто—Сідней), 1962, т. 169; Святочна промова на закінчення ювілею 70-ліття проф. д-ра Володимира Кубійовича. «Вісті із Сарселю», 1971 (квіт.); 1972 (трав.), № 14; Кошелівець І. Володимиру Кубійовичу — 75. Мюнхен, 1975; Добрянський М. Володимир Кубійович: Некролог. «Віднова» (Мюнхен), 1986, № 5; Шаблій О. Володимир Кубійович: Енциклопедія життя і творення. Париж—Львів, 1996; Світова та вітчизняна етнодержавницька думка: (У персоналіях). К.—Донецьк, 1997; Будівничі НТШ й ЕУД: Володимир Кубійович (1900—1985), Атанас Фіголь (1908—1993): Науковий збірник. К.—Нью-Йорк, 1998; Шаблій О. Володимир Кубійович і НТШ. «Київська старовина», 1999, № 2; Мельник І. Україна понад усе!: До 100 річчя Володимира Кубійовича. «Поступ», 2000, 23—24 верес.; Пащенко В. Реабілітована географія. «Дзеркало тижня», 2006, № 37 (616), 30 верес. — 6 жовт. О.В. Ясь.
туються 8—6 тис. до н. е., з них визначальними для даної к-ри є дрібні крем’яні пластинки та вістря з притупленим краєм, що служили вкладишами в пази кістяних наконечників стріл та метальних списів. Техніка розколювання кременю — відщепова мікролітична, характерними є скребачки, різці, сокири на відщепах. Нас. цієї к-ри полювало на лісових тварин (тур, лось, олень, кабан) за допомогою лука, займалося рибальством. К-ра генетично пов’язана з сусідніми зх. археол. к-рами: коморницькою к-рою Польщі та к-рою Дювенсі Пн. Німеччини. Сформувалася в бас. Прип’яті (прит. Дніпра) на поч. мезоліту, набула поширення в межах Полісся і в 2-й пол. мезоліту поступилася місцем яніславицькій культурі. Літ.: Зализняк Л.Л. Мезолит ЮгоВосточного Полесья. К., 1984; Його ж. Передісторія України Х—V тис. до н. е. К., 1998. Л.Л. Залізняк.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КУБІЙОВИЧ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
