КРАСНОВ Петро Миколайович (псевдоніми — П.Лидин, П.Николаев, П.Чернов; криптонім — Гр.А.Д.; 22(10).09.1869—16.01. 1947) — військ. і політ. діяч, письменник. Н. в м. Санкт-Петербург у родині донського козац. офіцера. 1887 закінчив Олександрівський кадетський корпус, 1889 — 1-ше Павлівське військ. уч-ще. 1897 — нач. конвою в рос. місії полк. Л.Артамонова в Абіссінію. 1901 — кореспондент у Китаї на час остаточного придушення іхетуанського повстання 1899—1901. На фронт російськояпонської війни 1904—1905 прибув як військ. кореспондент, брав участь у боях, мав відзнаки. Від 1910 — командир 1-го Сибірського козац. полку, з жовт. 1913 по листоп. 1914 — командир 10-го Донського козац. полку. Учасник Першої світової війни: листоп. 1914 — генерал-майор, листоп. 1914 — трав. 1915 — командир бригади в 1-й Донській козац. д-зії, трав.—лип. 1915 — командир бригади в Кавказ. туземній кінній д-зії. Верес. 1915 — квіт. 1917 — нач. 2-ї козац. зведеної д-зії. Від 23 (10) черв. 1917 — нач. 1-ї Кубанської козац. д-зії, з
4 вересня (23 серпня) — командир 3-го кінного корпусу. За участь у Корнілова заколоті 1917 був заарештований, незабаром звільнений, відновлений на посаді. У листоп. (жовт.), після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, під кер-вом О.Керенського К. з частиною сил 3-го кінного корпусу намагався відновити владу Тимчасового уряду. Після короткочасного арешту переховувався у станиці Константинівській (нині м. Константиновськ у Ростовській обл., РФ). 16 (3) трав. 1918 Кругом порятунку Дону обраний Донським отаманом. Від 8 верес. (26 серп.) 1918 — генерал від кавалерії. Дотримувався пронім. орієнтації (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918), що спричиняло конфлікти з білогвардійцями. Противник підпорядкування Донської армії ген.-лейтенанту А.Денікіну, виступав за автономію Дону у складі майбутньої Росії. 8 серп. (26 лип.) 1918 Українська Держава і Всевелике Військо Донське уклали договір про взаємне визнання кордонів, суверенітету і незалежності; відбувся обмін дипломатичними представниками. 3 листоп. (20 жовт.) 1918 на ст. Скороходово (між Харковом і Полтавою) відбулася зустріч К. з П.Скоропадським, під час якої гетьман просив отамана
Пам’ятник П. Краснову на Меморіальному комплексі пам’яті донських козаків, які загинули в боротьбі з більшовиками. Станиця Єланська Шолоховського р-ну Ростовської обл., Російська Федерація. 2007.
виступити посередником між Українською Д-вою і Добровольчою армією. 15 (2) лют. 1919 К. склав повноваження отамана. У лип. 1919 — січ. 1920 займався пропагандистською діяльністю у штабі Пн.-Зх. армії М.Юденича. Від 1921 — у Німеччині, брав участь у роботі Верховної монархічної ради. Один з організаторів й ідеологів «Братства русской правды» (1921—32), співред. берлінського ж. «Русская правда» (1922—33). Наприкінці 1920-х переїхав до Франції. Від 1938 — знову в Німеччині. Був співробітником козац. управління мін-ва у справах окупованих сх. територій. Від 31 берез. 1944 займав посаду нач. гол. управління козац. військ у Німеччині. Виступав проти об’єднання козац. військ зі Збройними силами К-ту визволення народів Росії А.Власова. Літ. діяльністю почав займатися з 12 років. Перші статті опубл. 1891 в газ. «Русский инвалид», згодом співробітничав з ін. газетами. 1895 вийшла перша збірка. Автор: документальних книг — «На озере» (1895), «Донцы» (1896), «Атаманская памятка» (1900), «По Азии: Очерки Маньчжурии, Д.Востока, Китая, Японии и Индии» (1903); автобіографічних творів про революцію — «На внутреннем фронте» (1921), «За чертополохом» (1922), «Всевеликое войско Донское» (1922), «Подвиг» (1932). Особливе місце у його творчості займає історія Росії — їй присвячено романи: «Единая-неделимая» (1925), «Цесаревна. 1709—1762» (про імп. Єлизавету Петрівну; 1933), «Екатерина Великая» (1935), «Цареубийцы (1 марта 1881 г.)» (1938) та ін. Світ. славу К. приніс перекладений на 12 мов 4-томний роман «От Двуглавого Орла к красному знамени, 1894—1921» (Берлін, 1921—22), присвячений Росії кін. 19 — поч. 20 ст. та громадян. війні. 1921—40 опублікував понад 40 книг, його твори перекладені на 17 мов. 28 трав. 1945 К. був інтернований англійцями й переданий радянському командуванню. Разом із групою колишіх білогвардійців страчений у Москві за вироком Військ. колегії Верховного суду СРСР. 1997 Військ. колегія Верховного суду РФ відмовила
на клопотання П.Краснова.
реабілітувати
Літ.: «Правда», 1947, 17 января; Шкаренков Л.К. Агония белой эмиграции. М., 1986; Краснов Н.Н. Атаман Краснов в руках большевиков. «Дон», 1992, № 1/2; Сухих И. Генерал Краснов: пером и шашкой. «Нева», 1994, № 3; Скоропадський П. Спогади: (Кінець 1917 — грудень 1918 рр). К. — Філадельфія, 1995; Венков А.В. Краснов. В кн.: Белые генералы. Ростовна-Дону, 1998; Марыняк А.В. Генералот-кавалерии П.Н. Краснов. В кн.: Исторические портреты. М., 2003; Смирнов А.А. Атаман Краснов. М.— СПб., 2003. А.О. Буравченков, В.О. Крупина.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Краснов Петро Миколайович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
