КОСТОМАРОВ Микола Іванович (псевд. і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай, Н., Н.К. та ін.; 16(04).05, за ін. даними, 17(05).05.1817— 19(07).04.1885) — громад. і політ. діяч, дослідник історії, переважно України, Росії та Польщі, археограф і архівознавець, фольклорист і етнограф, письменник і публіцист. Д-р історії (1864), чл.-кор. Петерб. АН (1867). Н. в слободі Юрасовка Острогозького пов. Воронезької губ. (нині с-ще Воронезької обл., РФ; від 2-ї пол. 17 ст. і до ліквідації рос. владою козац. полкового устрою ця тер. належала до Острогозького полку — першого і найбільшого в Слобідській Україні, заснованого укр. переселенцями). Був позашлюбним сином (до 1832 — кріпаком) рос. дворянина, нащадка козаків-переселенців з Волині, і укр. селянки-кріпачки. З дитинства зазнавав впливів укр. к-ри. Навч. у приватних пансіонах Москви й Воронежа (нині місто в РФ). Закінчив Воронезьку г-зію (1833) і Харків. ун-т (1836), склав у ньому іспит на ступінь канди-
дата (1837) і магістра (1840). Володів кількома європ. і класичними мовами. Від 1837 — юнкер Кінбурнського драгунського полку в м. Острогожськ (нині місто Воронезької обл., РФ), досліджував матеріали місц. архіву. Захопився вивченням минулого Слобожанщини, згодом розширив коло своїх інтересів, зацікавився епохою Б.Хмельницького. Водночас займався літ. творчістю, публікував поезії — «Українські балади» (1839), прозу та драматургію — «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841), переклади українською з «Краледворського рукопису» (див. В.Ганка), творів В.Шекспіра та ін. 1841 подав до ради Харків. ун-ту дис. — «О причинах и характере унии в Западной России», однак адміністрація заборонила проводити її захист. 1844 захистив ін. дис. — «Об историческом значении русской народной поэзии», за яку здобув ступінь магістра істор. наук. Опублікував «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843). Збирав і вивчав фольклорні й етногр. матеріали. Відстоював право на самостійний і вільний розвиток укр. мови і літ. Був одним із яскравих представників харківської школи романтиків. 1844—45 викладав історію в г-зіях та ін. навч. закладах Рівного і Києва, від 1846 — ад’юнктпроф. Київ. ун-ту, чл.-співробітник Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві (див. Київська археографічна комісія). Тоді ж почав готувати до друку літопис С.Величка та монографію «Славянская мифология» (1847). Зійшовся з В.Білозерським, М.Гулаком, П.Кулішем, Т.Шевченком. Виступив разом з ними одним із засн. таємного політ. т-ва «Кирило-Мефодіївське (УкрайноСлов’янське) братство» (1845— 47; див. Кирило-Мефодіївське товариство). Став ідеологом братства і автором його найголовнішого програмного документа «Книга буття українського народу». Майбутнє слов’ян. народів вбачав у побудові ними союзу (федерації) на зразок тодішніх Сполучених Штатів Пн. Америки. У берез. 1847 за участь у Кирило-Мефодіївському т-ві заарештований, ув’язнений на рік у Петропавловській фортеці, по-
тім засланий до м. Саратов (нині місто в РФ) із забороною займатися наук. діяльністю і друкуватися. 1855 — амністований, 1859 — обраний проф. на каф-ру рос. історії Петерб. ун-ту, однак уже 1862 на знак протесту проти дій царської влади під час студентських заворушень залишив ун-т за власним бажанням. Від 1860 — чл. Археогр. комісії. Водночас співпрацював із журналами «Современник», «Отечественные записки» та ін., був одним з організаторів і активних співробітників часописів «Основа» і «Вестник Европы», друкувався в численних періодичних виданнях (зокрема в «Киевской старине»). Виступав як впливовий діяч укр. громади в Санкт-Петербурзі. 1867 за його активної участі (автор передмови, упорядник і редактор) вийшла у світ коштом Д.Кожанчикова перша посмертна збірка творів Т.Шевченка «Кобзар». Входив до складу багатьох вітчизн. та зарубіжних наук. установ, закладів і т-в (Історичне товариство Нестора-літописця, Південнослов’ян. акад. та ін.), від 1884 — почесний чл. Київ. ун-ту. Його літературна спадщина складається з десятків томів поезії, повістей, оповідань, наук.-публіцистичних і полемічних статей (дискусії з М.Погодіним стосовно походження Русі, С.Соловйовим — про значення козацтва тощо), серед яких такі «канонічні», за визначенням М.Грушевського, як «Две русские народности», «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Об отношении русской истории к географии и этнографии». Популярність йому принесли також редаговані й рецензовані ним видання унікальних зібрань документів, якими є «Акты Южной и Западной России» (т. 1—9, 11, 13) та «Архив Юго-Западной России». У наук.-пошуковій і видавничій діяльності він використав матеріали 65 вітчизн. і зарубіжних архівів і б-к. На думку І.Крип’якевича, його археогр. роботи є величезним пам’ятником грандіозної праці, який залишиться назавжди. У різні роки написав кілька серій істор. творів, найвідоміші з них: з укр. історії — «Богдан Хмельницкий» (1859), «Руина»
227 КОСТОМАРОВ
М.І. Костомаров.
(1879—80), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884); з рос. історії — «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Севернорусские народоправства во времена удельновечевого уклада. Новгород— Псков—Вятка» (1863), «Смутное время Московского государства в начале ХVII столетия» (1863); з польс. історії — «Последние годы Речи Посполитой» (1869); із всесвітньої історії — «Патриарх Фотий и первое разделение церквей» (1868). Плідно працював у галузі історіографії та джерелознавства, здійснив глибокий наук. огляд майже всього комплексу вітчизн. літописів. Одним із перших висунув вимогу до історіографів вивчати нар. діяльність в усіх сферах життєвого процесу суспільств і обґрунтував необхідність з’ясування взаємодії народності й державності. Запроваджені ним концепції вічового начала, демократизму та державотворення зайняли чільне місце в укр. історіографії й помітно вплинули не лише на розвиток вітчизняної історичної науки, а й на ідеологію національно-визвол. руху. Започаткував і розвинув ідею істор.
Костомаров М.І. «Книга буття українського народу». Перша сторінка. Фрагмент.
228 КОСТРУБА
Т. Коструба.
дослідження всіх верств сусп-ва. Створив життєписи вітчизн. політ. та культ. діячів — вел. кн. київ. Володимира Святославича, Петра (Могили), І.Сірка, П.Орлика, Г.Сковороди та ін., завдяки чому неабияк зацікавив громадськість укр. історією. Серед опрацьованих ним найважливіших тем виділяється тема козацтва, зокрема укр. («Южная Русь и казачество до восстания Богдана Хмельницкого» та ін. праці). Він максимально «очистив» первісну історію козацтва від різного роду вигадок. Досліджував склад козацтва, козац. рухи, причини їх виникнення та поразки. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку державності, й підкреслював, що притаманні
козацтву традиції нар. «вольниці» та демократизму справляли позитивний вплив на тогочасне суспільство. Простежив процес виникнення і розвитку ядра вільного козацтва — Війська Запорозького, основу якого складав «народний елемент», першим увів до наук. обігу визначення Запорозької Січі як християн. козац. республіки. П. у м. С.-Петербург. Похований на петерб. Волковському кладовищі. Тв.: Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования, кн. 1—8, т. 1—21. СПб., 1903— 06; Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. К., 1928; Етнографічні писання Костомарова. К., 1930; Твори, т. 1—2. К., 1990; Исторические монографии и исследования, т. 1—17. М., 1994—97. Літ.: Антонович В.Б. Н.И. Костомаров как историк. «Киевская старина», 1885, № 5; Семевский В.И. Николай Иванович Костомаров: 1817— 1885. «Русская старина», 1886, № 1; Драгоманов М. Микола Іванович Костомаров. Львів, 1901; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Прага, 1923; К., 1996; Грушевський М. Костомаров і новітня Україна. «Україна», 1925, № 3; Шабліовський Є.С. Микола Костомаров і Україна. «Жовтень», 1967, № 4; Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. К., 1992; Його ж. Дослідження про принципи демократичного федералізму. «УІЖ», 1993, № 10; Prymak T.M. Mykola Kostomarov: A Biography. Toronto—Buffalo—London, 1996; Чалая Т.П. О дате рождения и родителях Н.И. Костомарова. «Вопросы истории», 2002, № 3; Козачок Я.В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (художня і науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова): Монографія. К., 2004; Пінчук Ю.А. Мемуари про Миколу Костомарова графині Катерини Юнге, Надії Білозерської, Аліни Костомарової: історіографічні нариси з доданням спогадів Олександри Куліш, Віри Мордовцевої та статті Ольги Багалій. К., 2005; Смолій В.А. та ін. Микола Костомаров: віхи життя і творчості: Енциклопедичний довідник. К., 2005; Пінчук Ю.А. Відображення елементів української національної ідеї в науковій творчості М.І.Костомарова. «УІЖ», 2007, № 2; Чалая Т.П. Славянский мир Н.И. Костомарова. Воронеж, 2007; Ясь О.В. Історія як сюжет. Представлення образу Богдана Хмельницького в однойменній монографії М.І.Костомарова. «УІЖ», 2007, № 2; Пінчук Ю.А. Розгляд монографії М. Костомарова «Гетманство Юрия Хмельницкого». «Історичний журнал», 2008, № 2. Ю.А. Пінчук.
КОСТРУБА Теофіл (чернече ім’я — Теодосій; 26.05.1907— 03.03.1943) — історик, літературознавець, журналіст, поліглот (знав 11 мов), перекладач, бібліограф, редактор, чл. Наукового товариства імені Шевченка (1927), чернець-василіанин (див. Василіани), громад. діяч. Н. в с. Стара Ягільниця (нині село Чортківського р-ну Терноп. обл.) в сім’ї нар. вчителя. Дитячі роки провів у Станіславі (нині м. Івано-Франківськ). 1922 вступив до 4-го класу Чортківської г-зії, однак через тяжку хворобу після 1-го півріччя повернувся до своєї родини, у с. Білобожниця (нині село Чортківського р-ну). 1924—28 займався самоосвітою та громад. діяльністю, зокрема в читальні «Просвіти» (див. Просвіти), т-ві «Луг», театральному гуртку. Від 1928 жив у Львові. 1930 здав екстерном екзамени на атестат зрілості в Академічній г-зії у Львові. 1928 надрукував свою першу статтю «Ще до генези форми українських дум» («Записки Наукового товариства імені Шевченка», т. 149). 1932—35 був співвидавцем ж. «Хліборобський шлях». 1935—39 навч. у Львів. ун-ті на філос. і богословському ф-тах, одночасно працював у НТШ в історично-джерелознавчій комісії та комісії старої і нової укр. історії. За його ініціативи в 1936/37 академічному році при НТШ був організований неофіц. семінар з історії України для студентів-українців Львів. ун-ту. Готував збірку джерел, перекладаючи їх на сучасну укр. мову й подаючи до них коментарі, та велику працю з історії України, деякі складові цієї роботи публікував окремими виданнями. Так з’явилися «Опис Скитії» Геродота, «Галицько-Волинський літопис» (т. 1—2, 1936) і «Повість временних літ» (т. 1, Львів, 1939). 1938 уклав підручну бібліографію з укр. історії. Написав кілька монографій та кілька сотень наук. статей з історії України (переважно княжої доби), укр. церкви та літ. (зокрема великий «Вступ» до 2-го вид. «Антології українського католицького письменства»). Друкувався переважно в катол. виданнях. Після приєднання Зх. України до УРСР відмовився від запропонованої йому владою ка-
федри середньовічної історії України у Львів. ун-ті. 29 січ. 1940 митрополит А.Шептицький таємно висвятив його на священика. В останні роки свого життя був прикутий тяжкою хворобою до ліжка (туберкульоз кісток, ампутація ноги), однак продовжував працювати — диктував текст до книги про історію України. Незадовго до смерті склав чернечі обітниці (13 січ. 1943). П. у м. Львів, похований на Личаківському цвинтарі. Тв.: Гетьман Іван Скоропадський. Львів, 1932; Володимир Великий. Станіслав, 1937; Унія й православ’я в українській історії I пол. ХIХ ст. Львів, 1937; Нариси з церковної історії України Х—ХIII ст. Львів, 1939; Торонто, 1955; Віра наших предків. Інсбрук, 1946; Що таке католицька література. «Життя і слово», 1948/49; Нарис історії України. Торонто, 1961; Як Москва нищила українську церкву. Торонто, 1961. Літ.: Мох О. Теофіл Коструба. Учений праведник. Торонто, 1952; Домбровський О. Теофіл Коструба. «Свобода» (Нью-Йорк), 1953, 1—2 квіт.; Його ж. 25-ліття українського перекладу Геродотової Скитії. Там само, 1963, 7 берез.; Світильник істини: Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові. 1929—1944, ч. 1. Торонто— Чикаго, 1973; Домбровський О. Семінар історії України при НТШ у тридцятих рр. «Український історик», 1973, № 1/2; Те саме. В кн.: Домбровський О. Студії з ранньої історії України. Львів—Нью-Йорк, 1998; Хорунжий Ю. Так скіфи ми чи ні? В кн.: Геродот. Скіфія. К., 1992; Денека О. Коструба Теофіл. В кн.: Українська журналістика в іменах, вип. 3. Львів, 1996; Ільків М. Культорологічні аспекти рукописної спадщини Теофіла Коструби. В кн.: Рукописна україніка у фондах ЛНБ ім. В.Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних. Львів, 1999; Теофіл Коструба — призабутий історик. «Український історик», 2004, № 3/4, 2005, № 1. Г.П. Герасимова.
Archeologiczny» та «Z otch»ani wiek\w», а також книжкової серії «Археологічна бібліотека». Ініціатор багатьох археол. досліджень на тер. Польщі, зокрема в торфовищі на Біскупінському озері поблизу м. Гнєзно, де було розкопане відоме відтоді у всьому світі стародавнє праслов’ян. оборонне поселення епохи заліза (700—400 рр. до н. е.). Засн. Польс. археол. школи. Написав понад 700 наук. праць, у яких, зокрема, доводить автохтонність (див. Автохтони) слов’ян у межиріччях Вісли, Одри і Лаби (верхньої течії р. Ельба, в Чехії), обґрунтовує праслов’янськість періоду лужицької культури на більшій ч. тер. Польщі від епохи бронзи до епохи заліза. Результати своїх археол. досліджень узагальнив у монографії «Прапольська культура» та низці ін. праць. П. у м. Познань (Польща). Тв.: Pradzieje Polski. PosnaЅ, 1949; Kultura prapolska. Warszawa, 1962. І.Т. Лісевич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОСТОМАРОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
