КОНТРРЕФОРМАЦІЯ (від лат. contra — проти і reformatio — перетворення, виправлення) — релігійно-церк. рух у Європі 2-ї пол. 16 — серед. 17 ст. (також катол. Реформація або катол. відродження), пов’язаний з переходом європ. сусп-ва від cередньовіччя в Новий час. Ініційована
Папа Римський Павло III. Портрет роботи Тіціана (Тіціано Вечелліо). Бл. 1545—46. Оригінал зберігається у Державному Ермітажі. Санкт-Петербург, РФ.
1536 Папою Римським Павлом III, який — значною мірою під тиском імп. «Священної римської імперії германської нації» Карла V Габсбурга (1519—56) — створив спец. комісію з підготовки церк. реформи. Покликана, з одного боку, зупинити наступ протестантської Реформації, з ін. — завершити оновлення католицької церкви, розпочате чернечою реформою, англ. теологом Джоном Вікліфом (1320—84), чеським реформатором Яном Гусом (1371— 1415), флорентійським ченцемдомініканцем, реліг.-політ. діячем Джироламо (або Ієронімом) Савонаролою (1452—98), діячами «північного благочестя», а також соборним рухом. Необхідність реформи визрівала також у ході боротьби катол. церкви з середньовіч. єресями (альбігойцями, вальденсами), вільнодумством Відродження та моральними наслідками Великої західної схизми (1378—1417), що була подолана на Константському соборі 1414—1418. Синтетичний характер К. зумовив різноманітність її завдань. Перше — протидія протестантизму, що призвело до активізації інквізиції (реорганізована в одну із конгрегацій катол. церкви 1542), створення неформальної антипротестантської орг-ції «Каплиця Божественної любові» (1517—27), затвердження статуту (1540) ордену єзуїтів («Товариство Ісуса»), котрий став ефективним засобом боротьби з протестантизмом у багатьох західноі східноєвроп. країнах. Таку ж ме-
ту переслідувало запровадження церк. цензури — «Індексу заборонених книг» (перший список складено 1559; 1571 засновано Конгрегацію «Індексу», котра постійно доповнювала список новими виданнями; скасований 1966). Друге завдання К. передбачало адекватну богословську відповідь на виклики Реформації та подолання багатьох зловживань у житті катол. церкви. Це спричинило нове осмислення нею свого доктринально-літургійного базису, вдосконалення організації, піднесення чернечого і мирянського начал, оновлення духовного життя середньовічної Європи. Квінтесенцією К. став Тридентський собор (1545—63, що проходив у Тренто, нині місто в Італії, лат. Триденті, з перервами; 19-й Вселенський собор за катол. традицією), який оголосив будь-які відхилення від католицизму єрессю. Собор ухвалив декрети і канони, в яких спростовувалися гол. засади протестантського вчення, що були піддані анафемі, та викладалися догмати й норми церков. життя катол. церкви. На соборі прийнято також Тридентське сповідання віри (опубл. 1564). За вимогою булл папських, усі, хто вступали в духовне звання та переходили в католицизм з інших конфесій, або наверталися в християнство за католицьким обрядом, мали приймати сповідання як присягу і вірити, що лише одна католицька церква має спасительну силу, є матір’ю й учителькою всіх християн. Найбільшим внеском у теор. обґрунтування катол. церкви є визначення Тридентським собором (1546) автентичності та авторитетності лат. перекладу Біблії (Вульгати, лат. vulgatae — звичайний, народний), визнання двох (писемного і усного) джерел божественної істини — Св. Письма і Св. Передання, а у відповідь на доктрини М.Лютера (див. Лютеранство) — остаточна кодифікація катол. віровчення про церкву, спасіння і таїнства. Собор відкинув спроби компромісного вирішення питань про шлюб духовенства, причащання мирян під обома видами, дав нове обґрунтування уявленням про папську зверхність, безумовний
авторитет Папи у справах віри, зміцнив куріальні (див. Курія) позиції в церкві. При цьому собор застеріг від незалежного (поза церк. кер-ва) вивчення мирянами Біблії. Нового обґрунтування набули вчення про чистилище, індульгенцію, транссубстанцію (перетворення), сакраментальне значення і жертовний характер меси, підтверджено канони про сповідь, необхідність поклоніння святим і реліквіям. Майже все, що протестантами було піддане критиці в катол. віровченні і практиці, собор визнав як істинне, давши гол. доктринам католицизму розгорнуту аргументацію та водночас дозволивши в деяких випадках впровадження нац. мов у богослужіння. Не менш результативним виявився собор у підготовці реформи церк. життя. Було прийнято низку дисциплінарних постанов стосовно целібату (від caelebs — неодружений), призначення та обов’язків єпископів і кліриків (див. Клір), оновлення духовної освіти (відкриття семінарій), діяльності чернечих орденів, піднесення морального рівня духовенства. Це сприяло посиленню ролі Апостольського Престолу в багатьох європ. країнах, передусім в Іспанії, Франції, Італії, Австрії, у південнонім. князівствах, Польщі, Угорщині, Чехії. (Хоча рішучий наступ на протестантизм, ініційований К., набув подекуди жорстоких форм: Варфоломіївська ніч у Франції, 1572.) Натомість в Англії, Шотландії, а ще більше — у Скандинавії катол. церква втратила свій колиш. вплив. К. дала новий імпульс схоластичній думці (Франсиско Суа-
109 КОНТРРЕФОРМ
Контрреформація. Тридентський собор. Гравюра 16 ст.
110 КОНФЕДЕРАЦІЇ
Карл V. Портрет роботи Тіціана (Тіціано Вечелліо). 1548.
ненні її позицій у світі та в протидії новим реліг. течіям. У Речі Посполитій, зокрема в укр. землях, К. також сприяла активізації католицизму, його наступу не лише на протестантські, але й на правосл. церкви (див. Православ’я). Водночас у пристосуванні тут до нових сусп.-реліг. реалій катол. церква переосмислила свої схоластичні традиції, шукаючи точок зіткнення з елементами ренесансної культури. Це зумовило вплив К. на розвиток шкільної освіти (єзуїтські школи, які приваблювали безоплатним навчанням і застосуванням нац. мови), піднесення конфесійної полеміки (полемічна література), актуалізацію ідеї церк. унії (див. Унія церковна, Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646). Літ.: Жукович П. Кардинал Гозий и польская церковь его времени. СПб., 1882; Кареев Н. Очерк истории реформационного движения и католической реакции в Польше. М., 1886; KrasiЅski W. Zarys dziej\w powstania i upadku reformacji w Polsce, t. 2. Warszawa, 1903—04; Вульфиус А. Проблемы духовного развития. Гуманизм. Реформация. Католическая реформа. Пг., 1922; Михневич Д.Е. Очерки по истории католической реакции (Иезуиты). М., 1953; Daniel-Rops H. The Catholic Reformation. New York, 1962; Evennet H. The Spirit of the Counter-Reformation. Cambridge, 1968; New York, 1970; Kosman M. Protestanci i Kontrreformacja... Wroc»aw, 1978; Wright A. Counter-Reformation. New York, 1982; Historya KoСcio»a, t. 3. Wroc»aw, 1986; Лозинский С.Г. История папства. М., 1986; Бедуел Г. История Церкви. М., 1996; Львів, 2000 [укр. мовою]; Гергей Е. История папства. М., 1996; Spielvogel J. Western Civilization. New York, 1997; Андреев А. История ордена Иезуитов. Иезуиты в Российской империи. М., 1998; Рожков В. Очерки по истории Римско-Католической Церкви, ч. 1. М., 1998; Гризингер Т. Иезуиты. СПб., 1999; Лортц Й. История церкви, т. 2. М., 1999; Luebke D. The Counter-Reformation: The Essential Readings. New York, 1999; Кёнигсбергер Г. История Европы, кн. 2. М., 2006. В.І. Любащенко.
Дж. Вікліф.
рес; Francisco SuBrez, 1548—1617) і водночас активізувала розвиток містичних учень (монахиня-кармелітка Тереза Авільська (Teresa de ;vila або Teresa de Jesus, 1515—82), Хуан де ла Крус (Juan de la Crus, св. Іоанн від Хреста 1542—91; див. Кармеліти), Ігнатій Лойола (Ignasio de Loyola, 1491—1556)), котрі вплинули на катол. духовність, на розвиток катол. богословської думки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНТРРЕФОРМАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
