ОНОМАСТИКА — спец. лінгвістично-істор. дисципліна, яка вивчає власні імена й назви, їх історію, семантику, будову, осн. закономірності розвитку. О. вважають розділом лінгвістики, що досліджує сукупність власних імен певної території, етносу, істор. періоду. Таке дослідження вимагає врахування всіх обставин виникнення і розвитку власних імен: істор. умов, геогр. особливостей місцевості, станового складу населення, його етнічної приналежності, конкретних ситуацій появи імен. У дослідженнях О. користується істор., етимологічним, заг., типологічним, статистичним та ін. методами. Об’єктом дослідження О. стали всі власні імена, їхні класи. Різноманітність і чисельність власних імен робить їх дослідження складним і важливим завданням пізнання людського сусп-ва. Осн. розділи О.: топоніміка (ойконіміка, гідроніміка, мікроніміка) — вивчає власні назви геогр. об’єктів; антропоніміка — імена людей; також О. вивчає етноніми — назви етнічних утворень; зооніми — назви тварин; фітоніми — назви рослин, теоніми — імена богів, міфологічних істот; космоніми — назви галактик і сузір’їв, планет, зірок; перейоніми — назви засобів пересування: кораблів, поїздів, літаків, косміч. апаратів; хремантоніми — власні імена унікальних коштовних предметів матеріальної к-ри,
ювелірних виробів; фалоніми — назви нагород; хрононіми — назви істор. знаменних відрізків часу, гол. циклів природи; ергоніми — назви політ. і громад. людей; документалізми — назви важливих для народу документів; драноніми — назви шляхів зносин; геортоніми — назви свят, ювілеїв, урочистостей; фіктоніми — вигадані імена; тощо. Ономастикони складалися історично, ілюструють у своїй основі поняття різних сфер життя народів і людини. Власні імена походять від загальних, вони можуть переходити з однієї мови в іншу. Різні назви та особові імена дають змогу судити: до якого народу належать їхні носії, з якої місцевості походять. У процесі їх аналізу виявляють пам’ятки матеріальної к-ри, місцезнаходження корисних копалин, висвітлюються суперечливі питання обґрунтованого походження націй, міграцій народів та їх розселення. О. дає цінний матеріал для історії, географії, етнографії тощо. До 1957 дослідження з укр. О. з’являлися поза межами УРСР, гол. чин. у Польщі і Канаді. Після зазначеного часу укр. О. успішно розвивається в Україні. Літ.: Купранець О. Топономастика Гвангінуса з 1611 р. Вінніпег, 1954; Гумецька Л.Л. Топоніміка в українській актовій мові ХIV—ХV ст. К., 1957; Bibliografia onomastyki polskiej do roku 1958 w»cznie. Krak\w, 1960; Бевзенко С.П. З історії української ономастики: На матеріалах Харківського перепису 1660 р. «Доповіді та повідомлення Ужгородського університету: Серія філологічна» (Ужгород), 1961, № 7; Ташицкий В. Место ономастики среди других гуманитарных наук. «Вопросы языкознания», 1961, № 2; Питання топоніміки та ономастики. К., 1962; Питання топоніміки та ономастики: Матеріали I республіканської наради з питань топоніміки та ономастики. К., 1962; Питання топоніміки та ономастики. К., 1964; Повідомлення української ономастичної комісії, т. 3. Б/м, 1967; Бірила М.В., Лемцюгова В.П. Беларуская ономастика. Мінск, 197...; Bibliografia onomastyki polskiej od roku 1959 do roku 1970 w»cznie. Krak\w, 1972; Восточнославянская ономастика. М., 1972; Питання сучасної ономастики. К, 1976; Франко І.Я. Причинки до української ономастики. В кн.: Франко І.Я. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Давньоруська ономастична спадщина в східнослов’янських мовах. К., 1986; Київське Полісся: Етнолінгвістичне дослідження. К., 1989; Горбач О. Зібрані
статті, т. 7. Мюнхен, 1992; Питання історичної ономастики України. К., 1994. Я.І. Дзира.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОНОМАСТИКА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
