ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1629 —1676) — другий рос. цар із династії Романових (1645—76); син царя Михайла Федоровича і Євдокії Стрешньової. Н. в м. Москва. Правив від 1645. Потреба в удосконаленні держ. управління, недоліки якого вилилися в повстаннях 1648, підштовхнула О.М. до проведення низки реформ. 1649 на Земському соборі було ухвалено Соборне уложення, яким скасовувалися т. зв. урочні літа для розшуку селян-утікачів, закріпачено д-вою посадське населення країни, заборонено духовенству набувати вотчини, поставлено церк. владу в підпорядкування світській тощо. У наступні роки О.М. запровадив Приказ таємних справ, який підпорядковувався особисто цареві, що давало можливість монархові керувати діяльністю решти центр. і місц. держ. установ. Поступово нівелював роль боярської думи. У соціальній сфері сприяв зближенню вотчинного та помісного землеволодіння. Проводив протекціоністську політику, створюючи рос. купцям преференції перед їхніми зарубіжними конкурентами (ухвалення Митного 1653 і Новоторгового 1667 статутів). Був одним з ініціаторів церк. реформи, яку проводив із 1652 патріарх Никон. Проведені реформи сприяли модернізації дви, але не зняли в ній соціальної напруги, свідченням чого стали Мідний бунт 1662 та козац. війна під проводом С.Разіна 1670—71. Зовн. політика Рос. д-ви в роки правління О.М. концентрувалася переважно на вирішенні двох осн. завдань — відвоювання в Речі Посполитої України та здобуття в боротьбі зі Швецією виходу до Балт. узбережжя. Реалізації першого завдання сприяв розвиток визвол. боротьби козацтва українського та помітне ослаблення внаслідок цього Речі Посполитої. Уперше спробу нав’язати контакти з О.М. гетьман Б.Хмельницький вчинив 18 червня 1648, закликавши його до участі в боротьбі за вакантний по смерті польс. короля Владислава IV Ваза трон. У січні 1649 до Москви прибув перший посол геть-
Олексій Михайлович. Портрет з «Титулярника». 1672.
мана С.Мужиловський, котрий за посередництва єрусалимського патріарха Паїсія схиляв уряд О.М. до надання Війську Запорозькому військово-політ. допомоги. У квітні 1649 у відповідь на посольство С.Мужиловського в Україну було відряджено посла Г.Унковського. Однак позитивне вирішення питання прийняття Війська Запороз. під зверхність О.М. відбулося лише в серед. 1653 під впливом інформації щодо готовності Османської імперії прийняти Військо Запороз. під покровительство султана Мегмеда IV. Відповідну публічно-правову формалізацію рішення отримало на Земському соборі 11 жовтня 1653 та на козац. раді в Переяславі (нині м. ПереяславХмельницький) 18 січня 1654. Двосторонню угоду щодо умов
Портрети Олексія Михайловича і Федора Олексійовича, що були розміщені на стінах Свято-Успенського собору КиєвоПечерської лаври. Фото кінця 19 ст.
578 ОЛЕКСЮК
М.М. Олексюк.
переходу України під зверхність О.М. укладено в Москві в березні 1654 (Березневі статті гетьмана Б.Хмельницького). 28 травня 1654 О.М. особисто очолив похід царського війська проти Речі Посполитої. Під час походу (до якого долучилися й укр. полки на чолі з гетьманом наказним І.Золотаренком) було здобуто Полоцьк (нині місто Вітебської обл., Білорусь), Дорогобуж (нині місто Смоленської обл., РФ), Смоленськ (нині місто в РФ). Утім, особиста участь О.М. в поході завадила здійснити належний дипломатичний супровід кампанії, відшукати союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Крім того, зосередження військ. сил Рос. д-ви в Білорусі й Литві оголило пд. кордони Гетьманщини, скориставшись із чого, наприкінці 1654 — на поч. 1655 коронні війська Речі Посполитої спільно з військом крим. хана Мегмет-Гірея IV спустошили Сх. Поділля. Навесні 1655 рос. армія відновила бойові дії на території Великого князівства Литовського, і 30 липня 1655 О.М. урочисто в’їхав у литов. столицю Вільно (нині м. Вільнюс). Восени 1655 було оприлюднено нові царські титули, що включали в себе і згадку про правителя «Великої і Малої, і Білої Русі». Зі вступом у війну проти Речі Посполитої Швед. королівства, аби не допустити зміцнення гол. суперника Москви на Балтиці, уряд О.М. з весни 1656 згорнув бойові дії проти польс. короля Яна II Казимира Ваза й оголосив війну швед. королеві Карлу Х Густаву. Тим часом російськопольс. мирні переговори завершилися 24 жовтня 1656 підписанням Віленського перемир’я, яке не закріпило за Рос. д-вою її територіальні здобутки, натомість призвело до міжнар. ізоляції Рос. д-ви й серйозно ускладнило стосунки з урядом Б.Хмельницького. У війні зі Швецією рос. армія, здобувши кілька дрібних фортець, взяла в облогу Ригу (нині столиця Латвії), але згодом була змушена відступити від міста. 20 грудня 1658 уряд О.М. уклав 3-річне Валієсарське перемир’я зі Швецією, за яким зберігав за собою низку здобутих у війні лівонських міст-фортець. Проте, згідно із заключними до-
кументами угоди, підписаної в Кардиссі 1661, Росія повертала Швеції всі здобуті у війні території. Поступливість рос. дипломатії була зумовлена як складністю внутр. ситуації в Рос. д-ві, якою прокотилися чергові бунти, так і істотним ускладненням позицій царя в Україні, де спроби представників О.М. нав’язати І.Виговському жорсткіші обмеження суверенітету, аніж це було передбачено угодою 1654, спровокували загострення російсько-укр. стосунків. Улітку 1658 вальний сейм Речі Посполитої не ратифікував умов Віленського перемир’я 1656, а 16 вересня 1658 уряд гетьмана І.Виговського уклав із польс. королем Яном II Казимиром Ваза Гадяцький договір, що передбачав повернення України до складу Речі Посполитої. На початку липня 1659 війська О.М. зазнали нищівної поразки від гетьмана І.Виговського і крим. хана Мегмед-Гірея IV під Конотопом. І хоч у жовтні 1659 новий укр. гетьман Ю.Хмельницький відновив союзні стосунки з Москвою та визнав протекцію О.М., кампанія 1660 завершилася для рос. війська провально. У битві під Чудновом війська під командуванням воєводи В.Шереметєва зазнали поразки і на початку листопада капітулювали, а перед тим Ю.Хмельницький розірвав угоду з О.М. і повернув Україну до складу Речі Посполитої. У підписаній В.Шереметєвим капітуляції передбачалися повний вивід рос. військ із території України та відмова від претензій на «отчину» польс. короля Яна II Казимира Ваза. Утім, скориставшись із пророс. настроїв на Лівобережжі, рос. владі вдалося зберегти свою присутність у цьому регіоні козац. України. Остаточну ж риску під російсько-польс. суперництвом за Україну було підведено Андрусівським договором (перемир’ям) 1667, за яким за О.М. закріплювалися Смоленськ і Лівобережна Україна. Найбільших успіхів у справі підпорядкування Гетьманату уряду О.М. вдалося досягнути восени 1665, коли І.Брюховецькому були нав’язані положення Московських статей 1665. Однак антирос. повстання на Лівобережжі 1668 змусило відмовитися
від радикальних інкорпораційних заходів щодо України і при сходженні на гетьманство Д.Многогрішного (Ігнатовича) реанімувати норми угоди з Ю.Хмельницьким 1659, що передбачали закріплення за Гетьманатом прав адм. автономії (Глухівські статті 1669). П. у м. Москва. Літ.: Берх В.Н. Царствование Алексея Михайловича, ч. 1—2. М., 1830—31; Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М., 1899; Kubala L. Wojna moskowska. «Szkice historyczne», set. 3. Lw\w, 1910; W\jcik Z. Polska а Rosija wоbec wsp\lnego niebezpieczeЅstwa szwedskiego w okreСie wojny p\»nоcnej 1655—1660. В кн.: Polska w okreСie drugiej wojny p\»nocnej, t. 1. Warszawa, 1957; Душечкина Е.Б. Царь Алексей Михайлович как писатель: Постановка проблемы. В кн.: Культурное наследие Древней Руси. М., 1976; Маньков А.Г. Уложение 1649 года — кодекс феодального права России. Л., 1980; Заборовский Л.В. Россия, Речь Посполита и Швеция в середине ХVII в. М., 1981; Ключевский В.О. Исторические портреты: Деятели исторической мысли. М., 1991; Сорокин Ю.А. Алексей Михайлович. «Вопросы истории», 1992, № 4—5; Платонов С.Ф. Царь Алексей Михайлович. В кн.: Платонов С.Ф. Сочинения по русской истории, т. 2. СПб., 1994; Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: Українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. К., 1995; Каптерев Н.Ф. Патриарх Никон и царь Алексей Михайлович, т. 1—2. М., 1996; Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 9, ч. 1—2. К., 1996—97; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654—1665. К., 2001; Андреев И.Л. Алексей Михайлович. М., 2003; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах, 1648—1714 рр. К., 2003; Царь Алексей Михайлович и патриарх Никон. М., 2006; Горобець В. «Волимо царя східного»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К., 2007; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648— 1676 рр.). К., 2009. В.М. Горобець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
