КНЯЗІВСТВО ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ, проект Йосипа Верещинського — перша за ранньоновітньої доби концепція побудови на укр. землях козац. держави. Проект був розроблений катол. київ. єпископом Й.Верещинським 1596. Має назву «Woisku zapo-
368 КНЯЗЬ
Князівський палац у Києві. Мініатюра з Радзивіллівського літопису.
rowskiemu pokazanie jassne iak stroni wichowania, tak thosz wiecznego opatrenia na Zadnieprzu» («Війську Запорозькому виразна вказівка як щодо облаштування, так і вічного забезпечення на Задніпров’ї»). Згідно з цим проектом на тер. Задніпров’я (Лівобережна Україна) передбачалося створити козац. д-ву (див. Козацтво) у формі князівства, яке було б васально залежним від польс. короля. Така форма була обрана автором, виходячи з тогочасних державно-правових концепцій, що ототожнювали державу з особою монарха. Прикметними рисами цього проекту були також опора на традиційні засади козац. устрою і збереження попередньої назви козацької військово-адміністративної організації — Військо Запорозьке. Проект ґрунтувався також на ідеї визнання за козаками права на політ. рівність з панівним шляхетським станом (див. Стани). Тер. Задніпров’я поділялася на 13 козац. полків, кожен із яких становив адм.-тер. р-н з полковим центром — містом або містечком. Одинадцять полків мали статус ординарних: військ. та адм. влада в них належала полковникам. Два полки набували специфічного статусу: Переяслав. полк перетворювався на князівський (отже, столицею д-ви ставав Переяслав; нині м. Переяслав-Хмельницький), а Лубенський полк переходив до рук гетьмана. Вища влада в князівстві мала бути представлена інститутами князя та гетьмана. Князеві відводилися функції політ. представництва вищої держ. влади. Йому підлягало також некозац. нас. д-ви. Владні прерогативи гетьмана обмежувалися військ. сферою і поширювалися на козаків. По суті,
гетьман зберігав обсяг влади, який він традиційно мав у Війську Запороз. Основою економіки козац. князівства мало бути полкове землеволодіння, що базувалося на алодіальній власності (насамперед князівський домен) і умовному держанні козацької старшини. До виконання військ. васальної повинності в князівстві залучалися місц. шляхтичі (див. Шляхта) та ін. категорії нас., що робило можливим застосування держ.-централізованої ренти. Дж.: Woisku zaporowskiemu pokazanie jassne iak stroni wichowania, tak thosz wiecznego opatrenia na Zadnieprzu. В статті: Антонович М. Студії з часів Наливайка. В кн.: Праці Українського історико-філологічного товариства. Прага, 1942. Літ.: Антонович М. Студії з часів Наливайка. В кн.: Праці Українського історико-філологічного товариства, т. 4. Прага, 1942; Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). К., 1998. П.М. Сас.
КНЯЗЬ. Слово «князь» відоме в багатьох слов’ян. мовах. Уважається, що праслов’ян. kъn“dzь є запозиченням із прагерман. kuningaz або ж готськ. kuniggs, що означають «король, правитель», а його поширеність у слов’ян. мовах (у старослов’ян. — Кън#zь, у рос. і укр. — князь, у болг. — кнез, у сербській — кнLз, у словенській — knLz, у древньочеській — knz, у словац. — kБaz, у польс. — ksidz) пояснюється саме його раннім запозиченням. У старослов’ян. пам’ятках слово Кън#zь у заг. значенні «правитель» вживається для перекладу тих грец. термінів, якими означаються особи, наділені владою: Tсчщн, zгемпн, фэсбннпж, вбуйлеэж, кпмзж. У т. зв. перекладній літ. (здебільшого це грец. текти у болг. перекладах 10 ст.) слово Кън#zь переважно має такі само значення, як і в старослов’ян. пам’ятках: 1) старійшина племені, глава роду; 2) вождь, воєначальник; 3) володар, правитель області чи держави. Існує припущення, що для східнослов’ян. діалектів слово «князь» не було праслов’ян. спадщиною, а з’явилося в них або як книжне запозичення із церковнослов’ян. мови через Святе письмо (див. Біблія) та переклад-
ну літ., або як усне запозичення з болг. мови. Уперше слово Кн<zь вжито щодо рус. правителів у рус. примірниках договорів Київської Русі з Візантією (911 — 6 разів, 944 — 17 разів). Тексти цих договорів є перекладами з грец., а Кн#zь у них є замінником Tсчщн — титулу, яким у візант. джерелах традиційно визначався статус рус. правителів. Згодом слово Кн#zь закріпилося за членами роду Рюриковичів — як їхня виключна прерогатива і вияв їхнього монопольного права на владу. Деякі тексти дають змогу припустити, що в ранній період щодо рус. володарів титул Кн#zь міг спорадично вживатися як замінник ін. їхніх титулів, зокрема Цhс<рь (запис про смерть Ярослава Мудрого у Софійському соборі в Києві; а також запис на завершальній сторінці — колофоні — Мстиславового євангелія) та каганъ («Слово про закон і благодать» Іларіона). Ранні пам’ятки засвідчують коливання в титулі рус. князів. Так, у приписці до Остромирового Євангелія (1056—57) Ізяслава Ярославича названо просто Иz#славъ кн#zъ, а у приписці до Ізборника 1073 Святослав Ярославич титулується великrи кн#zъ Стославъ, хоча він же в Ізборнику 1076 титулується кн#zъ Роускr zемл#. Мстислав Великий у приписці до Мстиславового євангелія (поч. 12 ст.) титулується як кн#zъ Fеwдоръ... кн#zъ новъгородскrи, але також як цpъ нашъ. Часто (переважно в оповідних текстах) слово кн#zъ щодо того чи ін. володаря вживається із вказівкою тер. (землі, місцевості), на яку розповсюджується його влада: кн#zъ роускr zемли, кн#zъ кrевьскr, кн#zъ смоленсскr, кн#zъ новъгородьскrи, кн#zъ соуждальски тощо. У деяких джерелах до титулу кн#zъ додано т. зв. epitheta ornantia (звеличувальні епітети) — блговhpн|и, блгочстив|и, бгмь чьстим|и, хртолювив|и, великии, вони є кальками відповідних візант. формул, не позначають особливого обсягу влади і вживаються, переважно, у посмертних панегіриках. Уважається, що лише на рубежі 12—13 ст. слово великии стає частиною офіц. титулу Всеволода Юрійовича, князя Вла-
димиро-Суздальського, і згодом починає запозичуватися ін. володарями. Відомі також похідні від кн#zъ: кн#жь>/кън#zь>, кън#жение (влада, панування; період правління князя; область під правлінням князя, князівство); кън#жити (панувати; управляти; бути князем). Первісно слово «князь» у сх. слов’ян вживалося для означення військ. вождів, ватажків роду. Спочатку це була виборна особа. Пізніше, коли розвинулася спадкова вождівська влада (її початки сягають 6—7 ст.; вона була вищим виконавчим органом племінного управління, здійснювала також суд. й реліг. функції), — особа, яка належала до сім’ї вождя. Влада східнослов’ян. племінних вождів додерж. періоду (7—9 ст.) поширювалася гол. чин. лише на військ. дружину. З набуттям Руссю державної єдності складається вертикальна структура управління країною, вона була уособлена представниками різних гілок князівського роду Рюриковичів, очолюваного київ. великим князем. Літ.: Толочко А.П. Князья в Древней Руси: власть, собственность, идеология. К., 1992; Тимощук Б.О. Східні слов’яни VII—Х ст.: полюддя, язичництво, початки держави. Чернівці, 1999. О.П. Толочко, В.М. Ричка.
Із втратою Києвом свого чільного становища, Київська Русь розпалася на незалежні від київ. столу удільні князівства (див. Князівство), у кожному з яких правив свій удільний князь (див. Удільна роздробленість). Він чинив суд, ухвалював закони, командував військом, був адміністратором, збирав даннину з нас., мав власні маєтки. Ті князі, у яких не було підлеглих їм земель, входили до складу «служебних князів» — перебували на службі в удільних князів. Поділена на уділи Русь стала легкою здобиччю монголів (див. Монголо-татарська навала), відтоді роль князів набагато зменшилася. Хани Золотої Орди контролювали діяльність підвладних їм князів, втручалися в процес зайняття ними князівських столів, давали «ярлик» (пожалування; див. Ярлики ханські) на князівство тим із них, кого вважали
найбільш відданим чи безпечним для себе. За таких обставин, щоб закріпити за собою князівство, кандидати на нього вдавалися до лестощів і підлабузництва перед ханами, спорядження їм багатих дарунків. Такі дії з боку ханів і князів спричинили руйнування традицій престолонаступництва. Після входження частини рус. земель до складу Великого князівства Литовського чимало удільних рус. (укр. та білорус.) князів зосередили у своїх руках величезні земельні володіння і значну адм. владу, деякі з них були також членами «господарської ради» (пани-ради) при вел. кн. литовському. Усі вони мали особливі привілеї, зокрема підлягали лише суду вел. кн. та виходили на війну з власною корогвою і на чолі власних військ (див. Надвірне військо). Проте поступово удільні князі втратили ці привілеї і їхні права були зрівняні з правами «служебних князів». Тиск на удільних рус. князів особливо посилився після Кревської унії 1385, коли вел. кн. литов. Ягайло став польс. королем під іменем Владислава II. Відтоді Польща починає нарощувати свій політ. та реліг. вплив на укр. та білорус. землі. Литов. д-ва, втративши частину своєї незалежності, залишила, однак, незмінним свій устрій. Пропольс. політика Владислава II Ягайла викликала спротив правосл. литов. рус. князів, вони вчинили спротив полонізації та католізації життя країни. На чолі опозиції проти Владислава II Ягайла став його брат у перших великий кн. литов. Вітовт (бл. 1348 — 1430), проте з часом він змушений був укласти в Городовлі 1413 нову польс.-литов. унію (див. Городельська унія), яка ще більше обмежила роль правосл. удільних князів у держ. житті. Згодом князі підтримали брата Владислава II Ягайла — вел. кн. литов. Свидригайла, і той почав боротьбу проти брата покійного Вітовта — Сигізмунда (1431—40), який відібрав у нього (Свидригайла) Вел. литов. княжіння. Після поразки Свидригайла права рус. удільних князів були істотно обмежені, вони (їхні права) стали набагато меншими, ніж у панівної верстви литовців-католиків, останні ж зайняли не лише провідні посади в Литві,
а й на споконвічних укр. та білорус. землях. Виняток було тимчасово зроблено лише для самого Свидригайла (він одержав Волинь) та близького до вел. кн. литов. Сигізмунда — кн. Олелька Володимировича (йому дістався Київ; див. Київське князівство). Син Олелька Володимировича — Семен Олелькович хоча й був одружений на дочці литов. урядовця Яна Гаштовта, але це не допомогло його синові — Василеві після смерті батька стати київ. князем, на це місце було призначено намісника — Мартина Гаштовта. На Волині після смерті Свидригайла 1452 на вищі пости також почали призначати вихідців з Литви. Проте вже наприкінці 15 — поч. 16 ст. держ. влади позбавили і литов. князів. Відтоді удільних князів не стало, усі вони були зрівняні з «службовими князями», хоча й вирізнялися з-поміж них величиною своїх земельних володінь та правом власної хоругви (корогви). Так, серед волин. князів, яких на той час збереглося бл. 30 родів, найвизначнішими були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Порицькі. Вони володіли понад 1000 сіл, виходили на війну не під заг. хоругвою, а під власною, а із своїх добр (маєтностей) мали виставляти по одному озброєному воякові з 8 сел. госп-в (1528 тільки кн. К.Острозький виставив 426 вершників). Набагато менше було магнатів-князів на Київщині, Брацлавщині, Поділлі. Однак їхня заг. частка в земельних володіннях була досить значною, і тому вони, як і всі ін. колиш. удільні князі, не могли змиритися зі своєю новою — доволі незначною держ. роллю. Будучи незадоволеними своїм становищем, вони почали дедалі більше звертати свій погляд до Великого князівства Московського, яке, звільнившись від монгол. зверхності, набирало сили і рухалося в бік створення централізованої могутньої д-ви. Вел. кн. моск. Іван III Васильович (1462— 1505) проголосив себе захисником православ’я, великих кн. моск. — нащадками Рюриковичів, а війну з Великим князівством Литов. — боротьбою за рус. землі. За цих умов деякі укр. правосл. князі потягнулися до Москви. На поч. 16 ст. десятки
369 КНЯЗЬ
370 КОБЕЛЄВ
О.В. Кобелєв.
Кобелєв О.В. Комерційний інститут. Фото початку 20 ст.
черніг. та новгород-сіверських князів (див. також Верховські князі) зі своїми землями перейшли до новоутвореної Рос. д-ви, де дали початок родам Одоєвських, Воротинських, Трубецьких, Бєльських та ін. У цьому зв’язку 1481 постала і змова проти короля польс. і вел. кн. литов. Казиміра IV Ягеллончика князів Михайла Олельковича, Івана Гольшанського, Федора Бєльського та ін. (див. Змова князів 1481), що задумали зі своїми землями теж перейти до Великого князівства Моск. Змова була розкрита, більшість змовників страчена, тільки кн. Ф.Бєльському вдалося втекти до Москви. Напруга, однак, не вщухла. 1508 вибухнуло нове повстання рус. князів проти Литви, його очолив кн. Михайло Глинський зі своїми братами. Однак повстання не вдалося і його чільники подалися до вел. кн. моск. Василія III Івановича. Згідно з Люблінською унією 1569, до Корони Польської було прилучено Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщину й Київщину, за Великим князівством Литов. залишилися, крім його власних земель, Білорусь, Берестейщина та Пінщина. Невдовзі більшість укр. князів полонізувалася й окатоличилася. Серед тих, хто найдовше тримався своєї віри й свого народу, були князі Острозькі. Однак зі смертю кн. В.-К.Острозького його син — кн. Я.Острозький перейшов до католицтва, а зі смертю останнього рід Острозьких згас. 1610 М.Смотрицький у «Треносі або Плачі Східної церкви» змушений був констатувати, що «славні доми руських князів» («княжата Сангушки, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сам-
гуські, Чорторизькі, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні, які довго було б вичисляти окремо») відвернулись від правосл. церкви. Нащадків удільних рус. князів та Гедиміновичів з охотою приймали на свою службу вел. князі моск., надаючи їм привілеї, однак з часом більшість з них перетворилася на звичайних служилих людей. Так, у 14 та на поч. 15 ст. стан служилих князів був набагато вищим за стан бояр, а вже наприкінці 15 ст. князі самі домагалися призначення їх боярами (від 15 ст. чин боярина став найвищим у Рос. д-ві). У 17 ст. князь-боярин за своїм соціальним становищем був значно вищим за князя, який служив «поза розрядом». До Петра I звання князя було родовим, передавалося в спадок і ніким не могло бути наданим. На той час князями були лише: нащадки князя Рюрика; потомки вел. кн. литов. Гедиміна; а також князі ін. народів, переважно мордовців і татар, пізніше — грузинів та ін. мешканців Кавказу. Поява в Рос. д-ві «без ліку князів з татар і мордви» позбавила княжий титул його колиш. значення, справа дійшла до того, що назвати ту чи ін. княжу особу лише за її княжим титулом — князем (без її імені) означало «обезчестити» її, оскільки лише хресне ім’я відрізняло християнина від нехристиянина. Щоб підняти князівське достоїнство в Росії, цар Петро I почав нагороджувати цим титулом. Відтоді князівський сан, особливо з додатком «найясніший» став ознакою особливих заслуг перед рос. імператором. Серед українців за походженням титулом князя були нагороджені: за імп. Павла I — віце-канцлер, граф О.Безбородько; за імп. Олександра I — рос. посол на Віденському конгресі граф О.Розумовський; за імп. Миколи I — граф В.Кочубей (див. Кочубеї), голова Держ. ради та ген.-фельдмаршал граф І.Паскевич-Єриванський (див. Паскевичі). Князівськими титулами нагороджувались особи, які вже мали графський титул, а титулами
найясніших князів — ті, хто вже мав князівський титул. Так, ген.фельдмаршал І.Паскевич спочатку отримав титул графа з додатком до фамілії «князь Єриванський», потім також «князь Варшавський» з титулом «найясніший». Наприкінці 19 ст. в Російській імперії було 250 зареєстрованих князівських родів, з них бл. 40 вели свій родовід від Рюрика і Гедиміна. Князівських родів, що отримали цей титул від імператорів, було бл. 20. Титул князя, як й ін. титули Рос. імперії, було скасовано декретом Всерос. ЦВК і РНК від 10 листоп. 1917. Після розпаду СРСР в Росії та Україні відновлюються дворянські збори, ведуться широкі геральдичні дослідження, в т. ч. й князівських фамілій. Літ.: Антонович В. Очерк історії Великого княжества Литовського до половини XV в. К., 1878; Wolff J. Kniaziowie Litewsko-rusci. Warszawa, 1888; Василенко Н. Князь. В кн.: Энциклопедический словарь Ф.Брокгауза и И.Ефрона, т. 15. СПб., 1895; Довнар-Запольский М. Вече и князь: Политический строй древней Руси. М., 1906; Дорошенко Д. Нарис історії України, т. 1. Варшава, 1932; Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М., 1949; Карнович Е.П. Родовые прозвания и титулы в России и слияние иноземцев с русскими. М., 1991; Шепелев Л.Е. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. Л., 1991; Грушевський М. Історія УкраїниРуси, т. 3—6. К., 1993—95; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. К., 1994; Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995; Полонськ
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КНЯЗІВСТВО ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
