КИЇВСЬКА РИСУВАЛЬНА ШКОЛА — приватний навч. заклад, одна з найперших худож. шкіл в Україні. Заснована 1875 худож.-педагогом М.Мурашком, утримувалася коштом І.Терещенка (див. Терещенки). Школа давала початкову худож. освіту, готувала вітчизн. худож. кадри. Спираючись на нац. традиції, стверджувала реалістичний творчий метод. Серед вихованців і викладачів шк. були: М.Пимоненко, І.Їжакевич, Г.Світлицький, Ф.Балавенський, Ф.Красицький, О.Мурашко, Г.Дядченко, С.Костенко, І.Селезньов, М.Врубель, В.Сєров та ін. Школу підтримували художники-передвижники І.Крамськой, І.Рєпін, І.Шишкін, Г.Мясоєдов, М.Ярошенко, М.Ге та ін. Учні й викладачі школи брали участь у реставрації фресок Кирилівської церкви (1883—1884) та в розписах Володимирського собору в Києві (1885—96). 1901 школу закрили і на її базі створили Київ. худож. уч-ще. К.р.ш. була важливим мистецьким осередком, відігравала значну роль у худож. житті Києва та України 2-ї пол. 19 ст. Літ.: Мурашко Н.И. Киевская рисовальная школа. 1875—1901. Воспоминания старого учителя. К., 1907;
Київська рисувальна школа М. Мурашка. Учнівський зошит. Будинок по вул. Володимирській, 47, де з 1891 містилась Київська рисувальна школа М. Мурашка. Фото кінця 20 ст.
КИЇВСЬКА РУСЬ, становлення та розвиток ядра держави. К.Р. — середньовічна д-ва сх. слов’ян 9—13 ст. Існувала в центрі Європи. Її істор. ядром стало Середнє Подніпров’я, де традиції політ. розвитку сягали ще скіфських часів (див. Скіфи). У вітчизн. писемних джерелах вона називається «Руською землею» (див. Руська земля) або «Руссю», в іноз. — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським» Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого побутування він набув тут лише від 9—10 ст. Уперше в давньорус. літописові він з’являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З поч. 10 ст. назва «Русь» набула офіц. значення. У договорах Русі з Візантією 907 та 911 (див. Договори Київської Русі з Візантією) цей термін згадано неодноразово: «мы от рода рускаго», «Руская земля», «Руские грады», «русин», «Русь». Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: пд., згідно з якою етнонім «русь» має місц., середньодніпровське походження, пн., за якою ця назва була запозичена слов’янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов’ян. сусп-ва. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перших і досі виборюють право на істинність. Б.Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся Русь», прийшов до висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров’я взяв собі за самоназву ім’я одного із племен, які об’єдналися в ньому, — «рос», відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов’ян. світу. Про плем’я «рос» говориться у сирійському джерелі 6 ст. — «Церковній історії» Псевдозахарія.
Як уважав польс. дослідник Г.Ловмянський, слово «русь» могло потрапити до мови причорномор. греків, а вже в 9 ст. через них стало відоме і у Візантії. Іраномовне походження терміна «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В.Абаєва. Згідно з ними, етнонім «русь» відповідає перському «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий. На поч. 9 ст. слово «русь» як назва д-ви і народу з’являється в текстах араб. та візант. письменників. У араб. літ. назва «Русь» уперше вжита середньоазійським ученим 9 ст. ал-Хорезмі. У його творі «Книга картин землі», написаному між 836 і 847, йдеться, зокрема, про річку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок із гори Джабал-Рус. Ібн Хордадбех, який написав у 880-х рр. «Книгу шляхів і країн», говорить про купців ар-Рус, які є одними із слов’ян. Твір невід. автора 9 ст. «Худуд-ал-Алам» повідомляє, «що країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, річкою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів». Свідчення іноз. авторів 9 ст. про воєн. акції русів на Чорному м. підтверджені в рус. літописах, у яких це море назване Руським. «А Днўпръ втечеть в Понетьское море жереломъ, еже море словеть Руское». На думку деяких істориків, пн. походження терміна «русь» засвідчують Бертинські аннали єпископа Пруденція, у них є розповідь про посольство русів 838—839: у Константинополі ці посли відрекомендувалися представниками народу «рос» (Rhos), посланцями від хакана (chacanus), однак у столиці франкського королівства Інгельхеймі, де цих же послів прийняв імп. Людовік I Благочестивий, вони назвалися не русами, а свеонами (шведами). На думку окремих дослідників, це свідчення є незаперечним доказом пн. походження терміна «русь». Проте висновок з цього ж свідчення може бути й цілком протилежним. Називаючи себе то свеонами (варягами), то русами, посли засвідчували, що вони не були етнічними русами, а лише перебували у тих на службі. Нічого незвичайного у цьому не було: згідно з літопис-
ними джерелами, шведи входили до складу посольств русів у Константинополь і в пізніші часи — за правління вел. князів київ. Олега та Ігоря, але етнічне походження цих шведів-послів жодним чином не заперечує того факту, що вони були представниками Русі — «Мы от рода рускаго… иже посланы от Олга великого князя рускаго». Чимало вчених, особливо петерб. школи, схиляються до тієї філол. точки зору, що пов’язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик Г.Ловмянський, якому належить ґрунтовне дослідження цього питання, в даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г.Ловмянський, первісно мала геогр. зміст і здавна означала тер. Середнього Подніпров’я. У процесі створення тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного й соціального значення. Нім. славіст Л.Мюллер виводив походження терміна «русь» від сканд. етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову розбіжність між термінами «рудер» і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов’ян. еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі відстоюють пн. походження назви «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене». При цьому не беруть до уваги того, що в літописі є й ін. висловлювання, а також, що ця проварязька вуаль з’явилася в результаті редакції «Повісті» у часи вел. кн. київ. Мстислава Великого. Коли ж виходити з усіх літописних свідчень про Русь, то виявляється, що найбільше підстав є у тих, хто пов’язує походження цієї назви з київ. півднем. Дивне обернення пн. зайд на русів відбувається лише після того, як вони з’являються в Києві. «Поиде Олегъ, поимў воя многи, варяги, чюдь, словўни, мерю, весь, кривичи». Як бачимо, русів серед пн. дружини новгород. кн. Олега, що виступила 882 на Київ, немає. Після утвер-
дження в Києві Олег проголошує його «матерью градам руским», а його дружина отримує назву «русь». «И бўша у него варязи и словўни и прочии прозвашася Русью». Літописець і пізніше буде чітко розрізняти русь і варягів. 1015 новгород. кн. Ярослав Мудрий виступив із Новгорода Великого на Київ, маючи тисячу варягів і чотири тисячі ін. воїнів. Назустріч йому вийшов вел. кн. київ. і туровський Святополк Ярополчич, дружина якого складалася з русів та печенігів: «Пристрои бес числа вои, Руси и Печенўгъ». Після утвердження на київ. столі вже Ярослав Мудрий стає володарем рус. дружини. Для походу 1018 проти Святополка Ярополчича та його тестя польс. кн. Болеслава I Хороброго він «совокупилъ русь, и варяги, и словънъ». Ще показовішими в цьому плані є літописні свідчення 12— 13 ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях — широкому, яке стосувалось усіх східнослов’ян. земель, і вузькому, що вживалося для означення їх пд. частини — Київщини, Чернігівщини й Переяславщини. Кн. ростовський і суздальський Юрій Долгорукий виступив з військом із РостовоСуздальської землі «в Русь», тобто до Києва. Ображений за себе і свого сина Ростислава, якого вигнали з Київської землі, він вигукнув: «Тако ли мнў части нўту в Руской земли». Після вбивства князя владимирського і суздальського Андрія Боголюбського владимирські бояри говорили: «Князь наш убўенъ, а дўтей у него нўту, сынок его в Новўгороде, а братья его в Руси». Новгородці також розуміли під «Русью» Київ. У літописній статті 1135 р. говориться: «Иде в Русь архиепископ Нифонт». Київ. князь Ізяслав Мстиславич, який змушений був залишити Київ, пішов, як зазначає літописець, з «Руської землі» на Волинь, після чого знову вернувся на «Русь». Істор. традиція вважає корінною тер. Русі Середнє Подніпров’я — землі між Десною на пн., Сеймом і Сулою на сх., Россю й Тясмином на пд., Горинню на зх. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних із назвою «Русь» —
Рось, Росава, Роставиця, Роська. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, то те із них, яке було так названо найраніше, стало іменуватися Переяславом Руським (див. Переяслав). Немає і найменшого сумніву, що літописні свідчення окреслили саме ту початкову Русь, яка стала ядром Київ. д-ви. Можна думати, що й візант. імп. Константин VII Багрянородний мав на увазі саме цей середньодніпровський регіон, коли говорив про внутр. Русь. Шукати її на далекій новгород. пн. або на пн.сх. околиці слов’ян. світу немає жодних підстав. Ал-Ідрісі північнорус. регіон цілком конкретно означав терміном «Зовнішня Русь». Назва «Русь» є цілком органічною для пд. земель східнослов’ян. світу і побутувала тут, очевидно, ще від сарматських часів (див. Сармати). У зв’язку з тим, що центром східнослов’ян. д-ви впродовж багатьох століть був Київ, у істор. літ. Русь отримала назву «Київська Русь». З часом історики ввели до наук. обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава», які також набули значного поширення. Займаючи величезну тер. — від Балтики і Пн. Льодовитого океану до Чорного м. і від Волги до Карпат, Русь становила собою історично важливу контактну зону між Араб. Сходом і Зх. Європою, Візантією та Скандинавією. Це зумовило швидке входження її у загальноєвроп. історикокульт. ландшафт. Про могутню східнослов’ян. д-ву заговорили в різних частинах Старого Світу. Араб. автори, саги скандинавські, франц. епічні твори зображують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європ. політ., екон. і культ. зв’язків. Ал-Масуді повідомляв, що руси «утворюють великий народ». Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь рус. дружин у війні проти франкського короля Карла Великого. Нікіта Хоніат зізнається, що «християнський» рус. народ врятував Візантію від навали половців. Водночас з міжнар. визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світ. історії. Не випадково на
231 КИЇВСЬКА
232 КИЇВСЬКА
монетах Володимира Святославича київ. великий князь зображається як візант. імператор. Він і його попередники, за словами видатного церк.-політ. діяча Русі 1-ї пол. 11 ст. митрополита Іларіона, «не в худў бо и невўдомў земли владычўствоваша, нъ въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли». Русі належало особливе місце в історії Сх. Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Зх. Європи. Становлення рус. д-ви позначилося на етнічному розвиткові східнослов’ян. племінних об’єднань: поступово творячи відповідні етноси, вони творили також єдину давньоруську етнокультурну спільність (див. також Давньоруської народності концепція), в основі якої лежали спільна тер., єдина писемна мова, споріднена к-ра, відносно тісні екон. зв’язки. Упродовж усього свого існування давньорус. етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації східнослов’ян. племінних об’єднань, вона стала також складовою ча-
стиною етнічних основ укр., рос. та білорус. народів. Велике істор. значення мала Русь і для багатьох неслов’ян. народів. Її досягнення в сусп.-політ., екон. і культ. розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюрських кочових племен пд.-рус. степів. Деякі з цих народів теж етнічно і політично інтегрувалися в складі Русі. Політ. самоорганізація східнослов’ян. племен відбувалася впродовж 6—7 ст. «Повість временних літ» відтворює картину їхнього розселення на стадії зародження їхньої державності. Літопис називає поіменно деякі групи слов’ян, зокрема, полян, древлян, сіверян, словенів, дреговичів, в’ятичів, а там, де йдеться про їхнє соціальне визначення, говорить про них як про князівства. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у Києві. Після смерті полянського кн. Кия, зауважує літописець, «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, а в деревляхъ свое, а дреговичи свое, а
словўни свое в Новўгородў, а другое на Полотў». Слово «род» тут означає правлячу династію. Важливим етапом у розвитку Русі були кін. 8 — поч. 9 ст. Саме тоді в Середньому Подніпров’ї склалося об’єднання — Рус. земля, до якого входили поляни, древляни, сіверяни. В істор. літ. це ранньодерж. утворення нерідко називається Рус. каганатом, оскільки так його називали давні араб. автори, однак чи так йменували себе самі слов’яни — невідомо. Літописні тексти дають серйозні підстави сумніватися в цьому. Зокрема, починаючи від часів Кия і до утвердження в Києві Олега літопис говорить виключно про князівський титул перших східнослов’ян. правителів. Кий «княжаше в родў своемъ». Рюрик «княжащу в Новўгородў». Аскольд і Дір — «княжити» в Києві. Ігор «княжич», Олег «сўде княжа въ Киевў». Про жодних київ. «хаканів» літописці не знають, мабуть, їх і не було. Але як би не називалася початкова Русь — князівством чи каганатом, знаходилась вона на
пд. східнослов’ян. світу, що межував з Хозарським каганатом. Крім згаданих свідчень араб. авторів (див. Арабські середньовічні географи та історики про землі Східної Європи), це підтверджує т. зв. Баварський географ. У переліку племен і народів Середньої та Сх. Європи є «Ruzzi», в них безперечно слід вбачати русичів, у тексті вони названі слідом за «Caziri», тобто хозарами. Про ранні взаємовідносини Русі і Хозарії (див. Хозарський каганат) в «Повісті временних літ» є лише непрямі повідомлення в розповіді про заснування Києва. Там розповідається, що Хозарія намагалася підпорядкувати Київ своєму впливові, але кияни, виплативши хозарам данину двосічними мечами, начебто цим самим вказали їм на всю примарність їхніх намірів. Проте Київ аж до утвердження в ньому Аскольда і Діра (860-ті рр.) перебував у данинній залежності від хозарів. Жоден інший центр східнослов’ян. світу, крім Києва, не може бути визначений як такий, щоб із нього здійснювалися походи на Візантію. Якщо про військ. акції русів у Амастриді (нині м. Амасра, Туреччина) й Криму можна говорити здогадно, то похід 860 на Константинополь відбувся таки із Києва. Саме про це свідчать перші датовані статті літопису. У них події рус. (київ.) історії пов’язані з візант. Початок царювання імп. Михаїла III, по суті, став і початком дипломатичного визнання Візантією Русі. «Наченшю Михаилу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля». Неспростовними доказами цього є знахідки візант. монет у Києві. Найраніші із них (херсонського карбування) належать Михаїлу III (842—67), Василію I Македонянинові (867—86), а також Василію і Константинові (876—79). Монети названих імператорів виявлені також в ін. центрах Середнього Подніпров’я. Однак ні в м. Ладога (давньоруське місто, нині с. Стара Ладога в Ленінградській обл., РФ), ні на Рюриковому городищі, що існувало під Новгородом Великим, подібних свідків русько-візантійських контактів того часу практично немає.
Від 860-х рр. у літописі починається послідовний династичний виклад історії Русі. Київ. князями в цей час були Аскольд і Дір. Про їхнє походження існують різні думки. У «Повісті временних літ» вони названі боярами Рюрика, котрі начебто відпросилися у нього в похід на Царгород (Константинополь), але по дорозі зупинилися в Києві і стали князювати в ньому. Згідно з пізньосередньовічною літописною традицією, Аскольд і Дір були прямими нащадками князя Кия, отже слов’янами. Вже в цей час Русь стала однією з провідних країн тодішнього світу. Цьому, зокрема, сприяв похід русичів під проводом Аскольда на Константинополь. Його результатом було укладення між Візантією і Руссю угоди «миру і любові». Однією з важливих її статей, судячи з візант. джерел, мало стати хрещення русичів. Патріарх Фотій повідомляв у своєму «Окружному посланні» сх. митрополитам, що руси, які підняли руку на Ромейську імперію, поміняли еллінську безбожну віру на чисте християнство і прийняли до себе духовного пастиря. Напевно, вже з цього часу в Києві почали з’являтися власні християн. общини і споруджуватися християн. храми, хоча позиції язичництва залишалися досить міцними. 882 на київ. столі сталася зміна династій. Владу захопив варязький конунг Олег (882—912), він проголосив Київ «матір’ю міст руських». У цьому гучному титулі справді був глибокий зміст, який указував не лише на старшість Києва серед ін. міст Русі, а й на його органічний зв’язок зі всіма східнослов’ян. землями. В роки правління Олега відбулося об’єднання в одній політ. системі Пд. і Пн. Русі. Проте її адм.-тер. структура ще довгий час лишалася «племінною», що видно на прикладі взаємин Києва і літописних древлян. Із просторої ст. «Повісті временних літ», датованої 945, видно, що древляни, всупереч не надто прихильному зображенню їх київ. літописцем, у соціальнополіт. плані мало чим відрізнялися від полян. У серед. 10 ст. вони мали свого князя, кращих або «нарочитих» мужів, дружину, ві-
че, тобто всі інститути, які характеризували ранньодерж. форму сусп. орг-ції. Склалася вона задовго до серед. 10 ст. Це добре видно із промови древлянських послів, зверненої до княгині Ольги. У ній ідеться не лише про князя Мала й про його раніших попередників, які облаштували Древлянську землю: «А наши князи добри суть, иже распасли суть Деревьску землю». Археол. дослідження останніх років, здійснені в м. Коростень — давній столиці древлян, показали, що за рівнем розвитку тогочасне тамтешнє поселення практично не поступалося тогочасному Києву. Багатий археол. матеріал свідчить про його широкі торг. зв’язки не лише із східнослов’ян. землями, а і з більш віддаленими регіонами. Золоті та срібні скроневі кільця мають найближчі аналогії у Великій Моравії, Угорщині та Малій Польщі, залізні фібули й срібні гарнітурні бляхи — у Балт. регіоні, срібні дирхеми — на Араб. Сході, предмети озброєння — у Середній і Пн. Європі. Частина знайдених ювелірних виробів могла бути виготовлена місц. майстрами за привізними зразками, що засвідчують, зокрема, знахідки керамічних ллячок і ювелірних пінцетів. На аналогічному або близькому рівні розвитку знаходилися й ін. міжплемінні східнослов’ян. об’єднання та їхні адм.-політ. центри серед. 10 ст. До утвердження на київ. столі варязької династії, а також у перші десятиліття її правління всі літописні племена управлялися місц. князями. Підтвердженням цьому є договір Русі з Візантією 907. Греки, згідно з ним, зобов’язувалися платити данину рус. містам — Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку (нині місто Вітебської обл., Білорусь) та ін., де «седяху велиции князи, подъ Олгом сущь». У тексті договору 911 згадуються «светлые и великие» князі. Русь кін. 9 — 1-ї пол. 10 ст. мала розвинену держ.-політ. й адм. структуру, яка склалася до вікінгів і незалежно від них. Утвердження в Києві норманського князя не привело, по суті, до будь-яких змін в організації, по-сучасному кажучи,
233 КИЇВСЬКА
234 КИЇВСЬКА
адм.-земельного управління. Повідомлення літопису про походи Олега на древлян, сіверян, радимичів містять вказівки лише на данинне підпорядкування їх Києву. Ін. частина «племен», з якими, за словами літописця, Олег «имяше рать», взагалі була автономною щодо нової київ. влади. Були в Києва не тільки данники, а й «толкованы», тобто союзні Києву племенні об’єднання (сучасна Буковина). Боротьбу проти незалежності підлеглих Києву князівств почала княгиня Ольга (945—65), продовжив цю боротьбу її син Святослав Ігорович (965—72), а завершив — її онук Володимир Святославич (бл. 980—1015). У часи князювання Володимира Святославича, по суті, закінчилося тривале формування тер. Русі: визначилися й закріпилися її держ. рубежі, в цілому вони збігалися з етнічними межами сх. слов’ян. Ці рубежі пролягали в районі верхів’їв Волги та її притоки Оки на сх.; Сули (прит. Дніпра), Дону, Росі (прит. Дніпра) й Пд. Бугу — на пд. сх. та пд.; Дністра, Карпат, Зх. Бугу, Німану і Зх. Двіни — на зх.; Чудського озера, Фінської затоки Балтійського м., Ладозького й Онезького озер — на пн. Це була найбільша д-ва Європи, площа якої сягала 1,5 млн км2. За князювання Володимира Святославича корінних змін зазнала адм. система Русі. Землі й етнічні князівства, де раніше правили місц. князі, передавалися синам Володимира. Їх він посадив у Новгороді Великому, Полоцьку, Турові, Ростові (нині місто Ярославської обл.), Муромі (нині місто Владимирської обл.), Пскові, Смоленську (обидва міста; усі в РФ), Іскоростені, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський), Тмуторокані; менш важливі адм. центри очолили його посадники. Реформа ліквідувала владу племінних князів, пов’язаних походженням з їхніми землями і тому далеких від інтересів Києва, й фактично покінчила з «племінним автономізмом». Надалі адм. система країни розвивалася своїм шляхом, а племена й етноси — своїм. Взаємини Києва та Іскоростеня серед. 10 ст. ставлять перед дослідниками ще одне важливе
питання: якою мірою досвід докиїв. періоду історії древлян, як і ін. східнослов’ян. союзів племен, прислужився до створення Русі. В історіографії існує думка (О.Пресняков, С.Юшков), що давньорус. міські волості виникли вже на очах історії і не становили собою спадщини докняжих часів, що вони з’явилися на руїнах племінного побуту, а не з нього виросли. Прихильники цих поглядів є і в наш час. Проте таке розуміння ранньої історії Русі є хибним. Вивчення процесів формування найдавніших міст дає підстави вважати, що всі вони своїм корінням сягають епохи племінних княжінь, виросли з міжплемінних або общинних центрів, котрі мали потужні структуротворчі традиції. На ці центри наклалася великокнязівська держ. влада, яка фактично перепідпорядкувала їх Києву. У реальному житті це означало, що Київ у кожній підвладній йому землі заснував опорні пункти зі своєю адміністрацією і військ. дружиною. Від часів княгині Ольги вони служили місцями збирання данини на користь центр. влади. Такі погости й становища, як пише літописець, з’явилися не лише в Древлянській землі, а й у Новгородській та ін. східнослов’ян. землях: «Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьстў повосты и дани и по Лузў обраки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знаменья и мўста и повосты». У часи Святослава Ігоровича реформа Ольги була доповнена посадженням у землях не лише київ. адміністрації, а й князів. Так, бл. 970 син Святослава Олег Святославич став князем древлянським, а Володимир Святославич — новгородським. У результаті реформи Володимира Святославича всі землі Русі та всі вищі щаблі держ.-політ. ієрархії опинилися в руках одного князівського роду (див. Рюриковичі). Це відіграло велику роль у подальшій історії руської д-ви. З одного боку, спільність походження підтримувала серед князів ідею єдності й рівної відповідальності за долю країни, що сприяло консолідації зусиль для боротьби із зовн. ворогами. З другого — підштовхувала до міжусобної боротьби, оскільки кож-
ний князь, вважаючи себе юридично рівним з ін., намагався і фактично зрівнятися з тими, хто мав більші або багатші володіння. Однаковими князі вважали і свої права на великий київ. стіл. Другу важливу реформу Володимир Святославич здійснив у сфері ідеології. Розуміючи важливе централізуюче значення Києва, він намагався перетворити його на сакральний центр усіх сх. слов’ян. Символом їхньої єдності мав стати, як спершу задумав князь, новий язичницький храм з ідолами шести гол. богів: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші; такий храм був зведений поблизу великокнязівського теремного двору. Проте язичництво вже пережило себе і відставало від рівня політ. й культ. розвитку як цивілізованого світу, так і самої Русі. Зрозумівши це, Володимир Святославович рішуче пориває зі старою вірою, приймає хрещення сам і наприкінці 980-х рр. запроваджує християнство як офіц. релігію для всієї своєї д-ви (див. Хрещення Київської Русі). Безперечно, це була подія надзвичайної істор. ваги. Вона справила вирішальний вплив на подальший розвиток Русі: країна інтегрувалася в коло держав візант. правосл. співдружності, а також в європ. християн. простір. Християнство інтегрувало під своєю егідою писемність, літ., арх-ру, мист-во, почало визначати духовний поступ сусп-ва. Із Царгорода й Херсона (див. Херсонес Таврійський) прибули на Русь священики, котрі й здійснили хрещення киян і жителів ін. центрів Русі. На місцях, де раніше стояли язичницькі капища й палали жертовні вогнища, Володимир Святославич почав зводити християн. храми. Гол. серед них стала Десятинна церква, збудована грец. майстрами 989—96, як кафедральний собор Русі — резиденція митрополитів. Загальнорус. значення цього храму підтверджується змістом грамоти Володимира Святославича, врученої священнослужителям храму при освяченні, а також статутом собору, в якому говориться про десятину «во всей земли Руской и с княженья». По суті, Володимир визначив джерело утримання не лише Десятинної цер-
кви, а й екон. основи існування митрополії Рус. церкви. Разом із заснуванням митрополії на Русі створювалися єпископські кафедри. Незалежно від їх кількості на початковому етапі вони поширювали свою месійну діяльність на весь держ. простір. Серед перших єпископій — Білгородська, єпископ якої був вікарієм Київ. митрополита, Чернігівська, Новгородська. Одним із наріжних завдань Володимир Святославич вважав зміцнення держ. рубежів Русі й убезпечення її столиці від печенізької небезпеки (див. Кочівництво). Заявивши, що «се не добро есть мало городовъ около Киева«, він розгорнув гігантське, як на той час, буд-во твердинь «по Деснў, и по Устрьи, по Трубешеви, и по Сулў, и по Стугнў». Людських резервів на пд. Русі не вистачало, а тому Володимир населив нові міста вихідцями із найвіддаленіших земель. «И нача нарубати мужи лучшии отъ словенъ, и отъ кривичь, и отъ Чуди, и отъ вятичь, и отъ сихъ насели и грады». Літописець пояснює ці заходи Володимира тим, що
необхідно було боронитися від печенігів. «Бў бо рать отъ Печенўгъ, и бў воюяся с ними и одоляя имъ». Боротьба з печенігами схвально сприймалася нас. Русі. Про звитяги Володимира «Красне Сонечко», Іллі Муромця і Добрині Нікітіча (див. Добриня) народ складав пісні. У героїчному епосі (билинах) відображене життя тих богатирських застав, котрі Володимир побудував довкола Києва (див. також Змієві вали). Успішні походи Володимира на непокірних в’ятичів, радимичів, хорватів, а також на печенігів, ятвягів, болгар волзьких, поляків, здійснені ним 981—92, сприяли стабілізації внутр. і зовн. становища Русі. У роки князювання Володимира Святославича Русь підтримувала широкі міжнар. зв’язки з Візантією, Німеччиною, Польщею, Болгарією, сканд. країнами і навіть з Ватиканом. З деякими з них укладались угоди, у т. ч. шлюбно-династичні. Візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною Володимира Святославича, доводилася онукою герм. імп.
Оттону I. Племінник Володимира Святополк Ярополчич і його син Ярослав Мудрий одружилися, відповідно, на доньках польс. кн. Болеслава I Хороброго й швед. конунга Олафа Скотконунга. Сам Володимир по смерті Анни взяв шлюб з донькою графа Куно — онукою імп. Оттона I. Справу Володимира успішно продовжив його син Ярослав Мудрий (1015—54). При ньому в Києві, Новгороді Великому й Полоцьку були зведені величні Софійські собори (див. Софійський собор у Києві), у Чернігові — Спасо-Преображенський собор. При них засновувалися б-ки, відкривалися школи грамоти. У столиці розгорнулося незвичайне, як на той час, буд-во центр. частини міста, яка була обнесена високими земляними валами із дерев’яними заборолами (див. Ярослава місто). У межах нових укріплень Ярослав звів величний архіт. ансамбль. Його домінантою став кафедральний собор св. Софії. Довколо були зведені храми св. Георгія і св. Ірини. Розкопки виявили ще один храм на пн. зх. від Софії, котрий не зга-
235 КИЇВСЬКА
236 КИЇВСЬКА
даний у літописі. Навпроти зх. фасаду Софії, в системі фортечних валів, знаходилися Золоті ворота з Благовіщенською надбрамною церквою. Усі храми були оздоблені мозаїчними панно і фресковим розписом. Особливо вражаючими були мозаїчні й фрескові композиції у св. Софії. Крім канонічно-церк. сюжетів, серед яких виділяється мозаїчне зображення Марії Оранти в центр. апсиді, собор прикрашала фрескова композиція фундатора Ярослава Мудрого і членів його сім’ї. В одній із веж Софії зображені сцени, що ілюструють візит княгині Ольги до Константинополя, в ін. — сцени князівського полювання. Митрополит Іларіон — свідок буд-ва й освячення Софії — у своєму «Слові про Закон і Благодать» писав: «Церковь дивна и славна всўм округьниимъ странамъ, яко же ина не обрящется въ всемъ полунощи земнўм от Востока до Запада». Іноз. мандрівники 16—17 ст. зазначали, що храм оздоблений мозаїкою за зразками константиноп. і венеційських, а композицією й мистецтвом не поступається жодному із них. Упродовж кількох століть Софія Київська була зосередженням церк., держ.-політ. та культ. життя Русі. Тут відбувалися собори рус. єпископів, тут князів ставили на великокнязівський київ. стіл, приймали іноз. послів, укладали міжкнязівські та ін. угоди. Нерідко Софія опинялася в епіцентрі гострих соціально-політ. конфліктів: на її подвір’ї збиралося київ. віче. Назви храмів нового ансамблю, як і центр. в’їзних воріт до міста, вказують на те, що Ярослав Мудрий намагався в усьому наслідувати Константинополь. Згодом наслідування перейшло у змагання, коли 1051, всупереч усталеному порядку обрання і висвячення київ. митрополитів із греків у Софії Константинопольській, на київ. митрополичу кафедру волею Ярослава Мудрого зійшов русин Іларіон. Надзвичайно багато зробив Ярослав для утвердження православ’я на Русі. За нього, як пише літописець, «нача вўра хрестьяньская плодитися и расширяти, и черноризьци почаша
множитыся, и монастыреве починаху бити». Ярослав фактично заклав основи пошанування святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба, котрі вже в цей час стали символами цілісності Русі. За нього був заснований і знаменитий Печерський монастир (див. Києво-Печерська лавра), котрий згодом став найвідомішим осередком духовного й культ. життя на всій Русі. Роки княжіння Ярослава Мудрого позначилися подальшим зміцненням внутрішньополіт. ситуації на Русі. Конфлікт з енергійним тмутороканським князем Мстиславом Володимировичем, котрий став черніг. князем, завершився, зрештою, примиренням братів. Мстислав визнав права Ярослава на великокнязівський стіл, а останній змушений був змиритися з тим, що черніг. князь фактично посів становище його співправителя (див. Дуумвірати на Русі). «И начаста жити мирно и в братолюбьствў, и уста усобица и мятежь, и бысть тишина великая в земли», — записав літописець. Після смерті Мстислава, що сталася 1036, Ярослав став єдиновладним правителем Русі. Його авторитет був незаперечним. І не випадково невід. автор запису про смерть Ярослава у центр. нефі Софійського собору назвав його «царем». За Ярослава значного успіху досягли освіта й к-ра. При Софії Київській була заснована б-ка, а також книгописна майстерня, де перекладалися з грец. і болг. на давньорус. церк. твори (див. Бібліотека Ярослава Мудрого). Ярославові належить честь першої кодифікації юрид. норм. Оволодівши Києвом 1015 за допомогою новгородців, він на знак вдячності дав їм «Правду и Устав» (див. також «Руська правда») — юрид. хартію, що регулювала міське життя Новгорода Великого. У ній були статті, що визначали норми покарання за вбивство, образу особи, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міст. У цілому кодекс «Руська правда», незважаючи на новгород. приуроченість, мав загальнорус. значення. «Правда» Ярослава стала основою для творення всіх наступних юрид. актів Русі. Ярослав Мудрий значно підніс міжнар. авторитет Русі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КИЇВСЬКА РИСУВАЛЬНА ШКОЛА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
