Уперше термін «історизм» почав вживати нім. історик літ. Ф.Шлегель 1797 у своїх фрагментарних зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність «популярної філософії» 18 ст., позбавленої «всіх персональних індикацій». Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яка осмислювалась як «індивідуальні» зміни в часі («розвиток»). Нині цей термін означає: 1) заг. методологічний принцип історизму, включений у структуру матеріалістичної діалектики; 2) історизм як духовно-культ. рух 19 ст.; 3) історизм як вид і спосіб істор. думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, вирізняючи її пізнавальну стратегію від природничо-наук. В першому випадку в принципі І. виражена ідея загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи та сусп-ва, тобто необхідність розглядати всі явища з точки зору їх генезису, виникнення, розвитку та подальших змін. У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його «конкретному часі й просторі», спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження («історична школа
права»). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 — поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від наук., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості — становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок з пануючими історіософськими системами. Так, в «історизмі епохи Просвітництва» виділяють «універсалізм» істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. «Класичний історизм» 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв’язок між «розумінням», як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб’єкта історії. Т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретикометодологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки. К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук («генералізації» та «індивідуалізації») і розмежування їхньої методології виділяє «пронатуралістичний історицизм» і «антинатуралістичний історицизм». Виділяються окремі складові І. як духовно-культ. руху та світогляду 19 ст.: а) протест проти раціоналізму Просвітництва доби з його скептичним ставленням до минулого, але сприйняття оптимістичної просвітницької ідеї «прогресу»; б) «історична свідомість романтизму» з властивим йому постійним пошуком у минулому смислу сьогодення; в) індивідуалізація як усвідомлення ідеї, що індивідуум формується історично; г) ідея «народного духу», котра виникла внаслідок «повторного пробудження» ідентичностей національних в Європі. І. як теор. основа істор. науки формував 3 її базові складові: а) ідеалістичні істор. поняття; б) канонізація дослідницьких регу-
лятивів до єдності істор. методів; в) поширення фахових претензій на заг. освіту сусп-ва. По-перше, історія була самовиявом і самоуявленням людини 19 ст. як індивідуального елементу культ. розвитку заг. духу. Людські вчинки обумовлювалися «ідеями», котрі виступали як духовні рушії, спрямовуючи практичні дії на зміну існуючого світу, і через керівні інтереси приводили до прийняття тих чи ін. істор. рішень. По-друге, І. визначав істор. метод як систему правил, що спрямовує процес вивчення минулого, порядкує професійною операцією пізнання — наук. дослідженням. Ці правила ґрунтувалися на істор. гносеології, в основі якої лежала герменевтика людських дій та мотивів, й історія пізнавалася шляхом їх «розуміння» за філологічною моделлю проникнення у смисл текстів. Ключовими для методології історії стали слова Й.-Г.Дройзена: «Сутністю історичного методу є пошук розуміння, інтерпретація». Упорядкування методологічного інструментарію здійснювалося за допомогою знаменитої «тріади»: евристика, критика, інтерпретація. По-третє, малася на увазі обумовленість минулих людських дій, мотивів прийняття рішень ціннісними нормами. Істор. наука пізнанням минулого робить внесок до культ. прогресу, виконуючи загальноосвіт. функцію в сучасному сусп. житті, оскільки дії й мотиви поведінки людини обумовлені історично й їхнє пізнання складає вищий сенс буття. І. розвивав політ. теорію, легітимуючи політ. стан сусп-ва аналізом його істор. розвитку. У сучасному розумінні І. розглядається у зв’язку з проблемами інституціоналізації (див. Інституціоналізація історичної науки) й означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., яка зводиться до 5 ґрунтовних ознак: а) інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); б) «концепція ідеї» (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій в минулому); в) методи істор. реконструкції; г) форми історіографічного викладу; ґ) функції практичної орієнтації сусп-ва. Літ.: Iggers G.G. The German Conception of History: The National Tradition of Historical Thought from
Herder to the Present. Middletown, Connecticut, 1968; Jager F., Rhsen J. Geschichte des Historismus: eine Einfhhrung. Mhnchen, 1992; Поппер К. Злиденність історицизму. К., 1994; Трёльч Э. Историзм и его проблемы. Логическая проблема философии истории. М., 1994; Bohn Th.M. Das «Prinzip des Historismus» in sowjetischer Lesart. «Storia della Storiographia», 1998, N 34; Бон Т. Историзм в России? О состоянии русской исторической науки в ХIХ веке. «Отечественная история», 2000, № 4; Стельмах С. «Відродження історизму?». Теоретичні проблеми історичної науки ХIХ ст. в сучасній зарубіжній історіографії. «Історія та історіографія в Європі», 2004, вип. 3; Його ж. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХIХ — початок ХХ століття). К., 2005. С.П. Стельмах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІСТОРИЗМ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
