ІРШАВА — місто Закарпатської області, райцентр. Розташов. в передгір’ях Карпат, на р. Іршавка (прит. Боржави, бас. Дунаю). Залізнична ст. Нас. 9,4 тис. осіб (2004). Перша писемна згадка датується 1341. Під час нац.-визвол. війни угор. народу 1703—11 І. була в центрі воєн. дій. Наприкінці 19 ст. І. отримала право на ринкову торгівлю. 1911 тут збудовано залізничну колію. 27 квіт. 1919 І. окупували румун. війська. Від серп. за СенЖерменським мирним договором 1919 — у складі Чехословаччини. Від 15 берез. 1939 до 25 жовт. 1944 місто окуповано угор. військами. Від 29 черв. 1945 за Договором між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну 1945 — у складі УРСР. 1946—53 — центр Іршавської округи. Райцентр 1953—62 та від 1965. Літ.: ІМіС УРСР. Закарпатська область. К., 1969; ГЕУ, т. 2. К., 1990; Нариси історії Закарпаття, т. 1—2. Ужгород, 1993—95. Г.А. Вербиленко.
Кременці та Житомир. духовній семінарії. Закінчив екон. ф-т Петерб. політех. ін-ту. Під час Лютневої революції 1917 — організатор укр. мітингів і маніфестацій у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург). Один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, входив до ЦК УПСР, ЦК Селянської спілки. Чл. Української Центральної Ради і Малої ради (див. Комітет Української Центральної Ради), співпрацівник газ. «Народна воля». В листоп. 1917 обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів. 22 квіт. 1918 призначений чл. укр. делегації на переговорах з РСФРР. Від січ. 1919 — екон. радник укр. делегації на Паризькій мирній конференції 1919—1920. У черв. 1919 брав участь у роботі Міжнар. кооп. конгресу в Парижі (Франція), де виступив із доповіддю «Українська кооперація», був учасником переговорів про вступ Укр. кооп. союзу до Міжнар. кооп. альянсу. На еміграції мешкав у Чехословаччині, деякий час працював в Українському соціологічному інституті в Празі. Чл. закордонного представництва УПСР, очолював групу Сел. спілки, делегат від УПСР на конгресі Соціаліст. трудового інтернаціоналу. 1930 повернувся на Волинь, працював журналістом у Луцьку. Згодом, не бажаючи співробітничати з польс. владою, оселився в рідному селі, займався госп-вом. П. у м. Стрий. Літ.: Дорошенко Д. Історія України, 1917—1923 рр., т. 1. Ужгород, 1932; Українська Центральна Рада: Збірник документів і матеріалів, т. 1— 2. К., 1996—97; Верстюк В.В., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. Т.С. Осташко.
Львів. ун-ту (1957). 1957—58 працював ст. лаборантом каф-ри історії пд. і зх. слов’ян Львів. ун-ту. Від 1958 — в Ін-ті сусп. наук АН УРСР (нині — Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України): м.н.с. (1958—65), ст.н.с. (1965—84), зав. від. історико-культ. пам’яток (1984—89). 1967—69 — за сумісництвом доцент Львів. ун-ту, 1981—83 — проф. Івано-Франк. пед. ін-ту. 1961 захистив у Львів. ун-ті канд. дис. на тему: «Місто Дрогобич у XV—XVIII ст.». Докторську дис. на тему: «Історія друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI — перша половина XVII ст.)» захистив у Моск. ун-ті (1978). 1989 обраний дир. Ін-ту сусп. наук АН УРСР. 1993—98 — акад.-секретар Від-ня історії, філософії та права НАН України. 1993—99 — голова Міжнародної асоціації україністів, голова і чл. оргкомітетів багатьох міжнар. та всеукр. наук. форумів, учасник міжнар. конгресів істор. наук (18-го і 19-го ), голова Нац. к-ту істориків. 1988—90 — професоргість від. славістики і наук. співробітник Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). Виступав з лекціями і доповідями в багатьох закордонних ун-тах — Альбертському (Канада), Токійському (Японія), Мельбурнському (Австралія), Варшавському (Польща) та ін. Тв.: Братства та їх роль в розвитку української культури XVI— XVIII ст. К., 1966; Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI—XVIII ст. К., 1972; Юрій Дрогобич. К., 1972; Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Львів, 1975; Преемники первопечатника. М., 1981; Літературна спадщина Івана Федорова. Львів, 1989; Early Modern Belarus, Russia and Ukraine: Culture and Cultural Relations. «Journal of Ukrainian Studies», 1992, vol. 17, Summer-Winter, no. 1—2; Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект. В кн.: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, вип. 2. Львів, 1995; Україна давня і нова: народ, релігія, культура. Львів, 1996; Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2001; Історія української культури, т. 2. Українська культура XIII — першої половини XVII століть. К., 2001 (головний редактор, член авторського колективу).
Д.Ісаєвич у колі українських делегатів на міжнародному з’їзді в Люцерні (Швейцарія). 1919. Зліва направо: Д. Ісаєвич, Б. Матюшенко, М. Грушевський, П. Дідушок.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІРШАВА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
