ЗБРОЄЗНАВСТВО — спеціальна історична дисципліна, яка вивчає як предмети озброєння (ручну зброю, військ. техніку та військ. спорядження), істор. закономірності їх виникнення, розвитку, використання й поширення, так і закономірності виникнення, розвитку й поширення пов’язаних з їх вир-вом технологій. Гол. завдання З. полягає в комплексному вивченні різноманітних предметів озброєння як джерела історичного, а також у подальшій розробці зброєзнавчих методів дослідження. Як продукт сусп. вир-ва, що втілює останні тех. досягнення, предмет обміну й торгівлі, пам’ятник матеріальної к-ри та мист-ва зброя є носієм істор. інформації, необхідної при вивченні рівня розвитку сусп-ва, його матеріальної та духовної к-ри, соціально-екон., політ. відносин та ін. З. структурно пов’язане і переважно послуговується теоретико-методологічними засадами та методами дослідження джерелознавства історичного, однак передбачає залучення до своїх
досліджень також загальноістор. методів і методів споріднених наук — ін. спец. істор. дисциплін, археології, історії мист-ва, а також методів низки точних, природничих та гуманітарних наук. З. як наука почало формуватися в 2-й пол. 19 ст. у зв’язку з активізацією процесів нагромадження, реєстрації та наук. вивчення археол. матеріалів, розвитку музейної справи, колекціонування предметів озброєння. Термін «зброєзнавство» вперше вжив нім. дослідник зброї А.Деммін у книзі «Історичний розвиток зброї з давніх часів до сьогодення: енциклопедія зброєзнавства» («Die Kriegswaffen in ihren geschichtlichen Entwickelungen von den @ltesten Zeiten bis auf die Gegenwart: Eine Encyklop@die der Waffenkunde», 1869). В кін. 19 ст. виникло міжнар. т-во істор. зброєзнавства (Verein fhr Historische Waffenkunde, 1895) та спеціалізований «Журнал історичного зброєзнавства» («Zeitschrift fhr Historische Waffenkunde», 1897) під редакцією В.Бегайма, де публікувалися осн. розробки з проблем З. Становлення З. на теренах Російської імперії пов’язане з виданням у Санкт-Петербурзі військ.наук. часописів: «Оружейный сборник» (1861—1909, під редакцією В.Чебишева), «Военный сборник» (1858—1917, з 1899 — під редакцією О.Поливанова), з яким співпрацювали Е.Ленц, М.Бранденбург, П. фон Вінклер та ін., а також зі створенням першої великої 14-томної військ. енцик-
лопеді — «Военного енциклопедического лексикона» (1837—1850) під редакцією ген.-лейтенанта Л.Зедделера. Протягом 20 ст. в Україні зброєзнавчу проблематику досліджували: Д.Яворницький, І.Крип’якевич, О.Апанович, П.Толочко, Є.Черненко, Б.Греков, М.Котляр, Г.Вознесенська, Б.Шрамко, І.Свєшніков, В.Сидоренко, В.Довженюк, Б.Мельник та ін. Від 1990-х рр. спостерігається активізація досліджень, присвячених як традиційній проблематиці З., пов’язаній з вивченням різних видів озброєння, так і теорії, методології та історії розвитку самого З. Вперше в укр. істор. науці дано визначення З. як спец. істор. дисципліни в навч. посібникові «Специальные исторические дисциплины» (Київ, 1992). Заг. теор. та методологічні засади З. як структурної підсистеми істор. джерелознавства розроблені в підручнику «Історичне джерелознавство» (Київ, 2002). Продовжується робота з упорядкування категоріального та термінологічного апарату, вирішення проблем систематизації в укр. З. Вийшла друком низка словників зі З. Опубліковані нові дослідження, присвячені озброєнню доби Київської Русі. З’явилися спец. періодичні вид., присвячені проблемам З. (зб. наук. праць «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики» — рубрика «Зброєзнавство», від 2000; з 2000 виходить «Військово-історичний альманах»; від 2003 — часопис «Клинок»). Теор. засади З. формуються в контексті розвитку істор. науки. Однією з актуальних проблем сучасного З. є вивчення високотехнологічної військ. техніки 20 ст., зброєзнавчий аналіз якої передбачає розробляння та використання нових методів, оригінальних методик і прийомів дослідження. Прогресивні тенденції торкнулися також традиційного З., яке вивчає зброю давніх часів. Археол. знахідки, значна кількість нагромадженого польового матеріалу, застосування нових методів та сучасних методик дослідження, інформаційна відкритість сусп-ва дають змогу успіш-
но розробляти методологію, проводити масштабний різноплановий джерельний аналіз, створювати цілісні теорії походження окремих видів зброї, вирішувати категоріальні й термінологічні проблеми, тим самим підносячи науку З. на якісно новий рівень. Літ.: Денисова М.М. Русское оружие. Краткий определитель русского боевого оружия ХI—ХIХ вв. М., 1953; Stone G.C. A glossary of the construction, decoration and use of arms and armor: in all countries and in all times, together with some closely related subjects. New York, 1961; Seitz H. Blankwaffen: Geschichte und Typenentwicklung im europ@ischen Kulturbereich: ein waffenhistorisches Handbuch. Braunschweig, 1965—68; Сидоренко В.О. Зброєзнавство як спеціальна історична дисципліна. В кн.: Історичні джерела та їх використання, вип. 2. К., 1966; Худяков Ю.С. Основные понятия оружиеведения (по материалам вооружения енисейских кыргызов VI—XII вв. н. э.). В кн.: Новое в археологии Сибири и Дальнего Востока. Новосибирск, 1979; Специальные исторические дисциплины: Науковий посібник. К., 1992; Бехайм В. Энциклопедия оружия. СПб., 1995; Бережинський В.Г. Словник історичних зброєзнавчих термінів (за матеріалами озброєння Київської Русі). К., 2000; Ананьїн В.О. Словник-довідник воєнних понять та категорій. К., 2001; Історичне джерелознавство: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів. К., 2002; Кулинский А.Н. Европейское холодное оружие. СПб., 2003. Д.В. Тоїчкін.
наних між собою за допомогою ремінців або шнурів. Починаючи з давньорус. часів, в історії вітчизн. захисного озброєння найважливішу роль відігравав кільчастий захисний обладунок. У 16—17 ст. спец. засоби індивідуального захисту воїна поділялися на три осн. групи: озброєння для захисту тулуба: бехтер, кольчуга, панцир; додаткові елементи захисного озброєння — металеві рукавиці, нарукавники (налокітники), які служили для захисту руки від ліктя до кисті (важили бл. 1—1,5 кг і складалися з вигнутої металевої пластини — налокітника, що захищала ліктьову ч. руки, а також коротких пластинок, які оперізували руку біля зап’ястя і застібалися ремінцями); наколінники — захисне спорядження у вигляді металевої колінної чашки овальної форми, зверху якої ладналися у кілька рядів («лускою») дрібні прямокутні пластини, з’єднані між собою кільцями (прив’язувалися до пояса), а знизу кріпилася трикутна сітка, що заправлялася за халяви; до З. іноді зараховували також бойові наголів’я — мисюрку, прилбицю, шишак. Літ.: Савваитов П. Описание старинных русских утварей, одежд, оружия, ратных доспехов и конского прибора, в азбучном порядке расположенного. СПб., 1896; Денисова М.М. и др. Русское оружие. Краткий определитель русского боевого оружия XI—XIX вв. М., 1953; Blair C. European Armour. Londоn, 1958; тygulski J.Z. BroЅ w dawnej Polsce na tle uzbrojenia Europy i Bliskiego Wschodu. Warszаwa, 1975; Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси в XIII—XV вв. Л., 1976; Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. К., 1989; Археологія доби українського козацтва XVI—XVIII ст. К., 1997. П.М. Сас.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗБРОЄЗНАВСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
