ЗАРУЦЬКИЙ Іван Мартинович (р. н. невід. — 1614) — отаман донських та укр. козаків, діяч «Смутного часу» в Рос. д-ві поч. 17 ст. Н. в м. Тернопіль. У дитинстві потрапив до татар. полону, звідки вже дорослим утік на землі Всевеликого Війська Донського, де козаки обрали його старшиною. На чолі козац. загону брав участь у повстанні під проводом І.Болотнікова. 1607 приєднався до Лжедмитрія II, котрий пішов на Москву та розташувався в Тушині (нині у складі м.Москва). Влітку 1609 З. з козаками зупинив військо рос. царя Василія Івановича Шуйського на р. Хімка (прит. Москви, бас. Волги), чим урятував Тушинський табір. Після розпаду Тушинського табору і втечі Лжедмитрія II до Калуги (нині місто в РФ) в кін. 1609 перейшов з частиною донських та укр. козаків до польс. короля Сигізмунда III Ваза, з яким моск. бояри 1610 почали переговори в справі обрання царем його сина Владислава (майбутній польс. король Владислав IV Ваза) з умовою переходу останнього в православ’я та обмеження влади на користь бояр. Після розгрому військ царя Василія Івановича Шуйського під Клушиним (24 черв. 1610), не бачачи для себе перспектив у польс. таборі, З. у верес. 1610 повернувся до табору Лжедмитрія II в Калугу, де в цей час перебувала й М.Мнішек, яка визнала Лжедмитрія II своїм чоловіком, рос. царем Дмитрієм Івановичем (див. Лжедмитрій I), який нібито врятувався від смерті. 11 груд. 1610 Лжедмитрій II був убитий, а М.Мнішек невдовзі народила сина, названого Іваном Дмитрієвичем (лихі язики, однак, стверджували, що справжнім батьком дитини був З.). Отже, в З. та ін. прибічників Лжедмитрія II з’явився новий претендент на рос. престол — «царевич» Іван Дмитрієвич. У цей час «Смута» в Росії наблизилася до небезпечної межі — утрати нац. незалежності. Боярського уряду фактично не існувало, в Москві хазяювали поляки. 19 берез. 1611 в місті почалося повстання. У відповідь поляки підпалили Москву. Пожежа, що бушувала кілька днів, викликав-
ши страшне потрясіння місц. люду, примусила більшість москвичів покинути місто. В країні почалася боротьба за звільнення столиці. Створюється т. зв. 1-ше ополчення, котре очолили думний дворянин П.Ляпунов і два прибічники Лжедмитрія II — кн. Д.Трубецькой та З., з котрим прийшли під Москву донські та укр. козаки, які пов’язували спочатку своє майбутнє з новим претендентом на трон Іваном Дмитрієвичем (в офіц. документах супротивників останнього називали «ворьонок»). Після вбивства козаками П.Ляпунова більшість їх присягнула в берез. 1612 Івану Дмитрієвичу. В цей час на Москву рушило 2-ге ополчення на чолі з кн. Д.Пожарським та К.Мініним. Після невдалої спроби зупинити їх на дорозі з Переяславля-Залєського (нині місто Ярославської обл., РФ) на Москву З. зі своїм військом відійшов до Коломни (нині місто Моск. обл., РФ), де в цей час перебувала М.Мнішек з сином. Взявши їх з собою, він направився до м. Михайлов (нині місто Рязанської обл., РФ). Соціальна база його війська на цей час була досить різноманітною. Грамота від груд. 1612 вказує на те, що З., крім козаків, «прибрал к себе воров, холопей боярских и пашенных мужиков…». На поч. 1613 його військо захопило Єпіфань (нині місто), Деділово, Кропівну (нині села; всі Тульської обл., РФ), завдаючи багато клопоту Земському собору (див. Земський собор) та уряду царя Михайла Федоровича. Сили З. на той час складалися приблизно з 3 тис. вояків, у т. ч. козаків в Єпіфані в нього було: 2 тис. росіян та 400 українців. Направлений урядом проти З. кн. І.Одоєвський наздогнав його під м. Воронеж (нині місто в РФ). Вирішальний бій між З. й урядовими військами відбувся 29—30 черв. 1613 під Руським Рогом (в 4-х верстах від Воронежа). Поріділе військо З., за реляціями царських воєвод, було повністю розгромлене. Проте свідчення документа т. зв. Нового літописця інше: «И быть под Воронежем бой, и ничево же ему (Заруцкому. — П.Г.) не зделаша. Он же многих воронежцев побил и перелезе через Дон и с Маринкою... поиде к Астрахани сте-
пью». Зменшення війська З. під Воронежем, на думку О.Станіславського, почасти відбулося тому, що десь у лют. 1613 під м. Боровськ (нині місто Калузької обл., РФ) урядовими військами був схоплений запороз. сотник Корнило з грамотами до З. від вел. гетьмана литов. Я.Ходкевича, а згодом у Москву втік ротмістр Синявський, котрий також мав до З. польс. грамоти. На жаль, зміст цих грамот відомий лише в переказі царської грамоти, що була адресована донським козакам: польс. король Сигізмунд III Ваза нібито наказував З. «робити смуту» в Рос. д-ві й за це обіцяв дати йому «у вотчину» на вибір Новгород Великий (зайнятий на той час шведами), Псков з околицями або Смоленськ (обидва нині міста в РФ) й «учинити його в себе боярином та державцею (владетелем)». Як би там не було, в Москві розуміли небезпеку об’єднання польс. сил із З., котрий формально був регентом «царевича» Івана Дмитрієвича. Донські козаки З. теж не були в захваті від його зносин з польс. королем, про що вони дізналися з царських грамот, направлених Всевеликому Війську Донському. Це й привело до відходу від З. значної частини війська й до звуження соціальної бази руху. В результаті З. з невеликим загоном, що складався з якогось числа укр. та 300 донських козаків, вирушив до Астрахані (нині місто в РФ). Можливість об’єднання З. з волзькими козаками лякала російський уряд. На Дон і Волгу надсилалися грамоти та листи від царя, Земського собору, духовенства з вимогою не приєднуватися до «вора». Були направлені грамоти від царя Михайла Федоровича та Земського собору з обіцянкою повного помилування й до самого З. Між тим астраханські стрільці, посадські люди та ногайські татари (див. Ногайська орда) спочатку стали на сторону З., однак уже незабаром посварилися з його козаками й змусили З. відступити за Волгу, де терський стрілецький голова Хохлов завдав йому значної поразки. З. із вірними йому козаками пішов на Яік (нині р. Урал). Тут на Ведмежому о-ві
283 ЗАРУЦЬКИЙ
284 ЗАСІВ
24 черв. 1614 І.Заруцький, М.Мнішек з сином та декількома сотнями козаків були схоплені військом кн. І.Одоєвського. Полонених привезли до Москви: З. посадили на палю (за ін. відомостями, колесували), а нещасну дитину — Івана Дмитрієвича — повісили. Навесні 1615 вмерла «з туги», а скоріше — убита у в’язниці — М.Мнішек. Літ.: Платонов С.Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве. СПб., 1899; Бернадский В.Н. Конец Заруцкого. «Ученые записки Ленинградского госудаственного педагогического института», 1939, № 19; Эйдельман Н. «Революция сверху» в России. «Наука и жизнь», 1988, № 10; Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России. М., 1988; Станиславский А.Л. Гражданская война в России XVII в.: Казачество на переломе истории. М., 1990. П.В. Голобуцький.
Є.О. Заславський.
В.-Д. Заславський.
кратично налаштованої молоді, читав лекції з політ. економії. Від 1873 провадив соціаліст. пропаганду серед одес. робітників. Весною 1875 під кер-вом З. оформився «Південноросійський союз робітників». З. вважав пролетаріат найбільш активним учасником революц. руху, виступав за знищення самодержавства, передачу ф-к і з-дів робітникам. Сильний вплив на його погляди мало вчення рос. народника П.Лаврова. Був знайомий з діяльністю Інтернаціоналу I. В груд. 1875 у зв’язку з розгромом робітн. орг-ції заарештований і 1877 засуджений до 10 років каторги. П. від сухот у лікарні Петерб. в’язниці. Літ.: Итенберг Б. «Южнорусский союз рабочих» — первая пролетарская организация в России. М., 1954. О.Ф. Овсієнко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗАРУЦЬКИЙ ІВАН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
