ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ — складний та суперечливий соціально-екон. процес налагодження тісного співробітництва європ. держав. Є одним із проявів провідної тенденції сучасного істор. розвитку — посилення всебічної взаємозалежності д-в, передусім в екон. сфері, та подальшого зближення цивілізаційно споріднених (див. Цивілізація) нац. спільнот. Дослідники Є.і. не мають єдиної концепції її поступу. Тривають дискусії щодо визначення моменту її початку, геогр. меж, етапів та кінцевої мети. Більшість істориків вважають, що поворотним моментом у формуванні істор. тенденції до тіснішої співпраці народів Європи стали події Першої світової війни. Після 1918 чимало представників європ. політ. еліти дійшли висновку, що причиною розпалювання новітніх «європейських громадянських війн» є певні структури нац. д-в, які провокують міжнаціональні конфлікти, і в першу чергу ті, що пов’язані з ідеологією радикального націоналізму (див. Націоналізм). Ефективно протистояти «силам війни», на думку цих політиків, могли лише сили, які б орієнтувалися на об’єднання європ. д-в. Одним з перших, хто почав пропагувати ідею об’єднання європ. д-в, був австрійс. граф Р.Куденхове-Калергі. У праці «Пан-Європа» він, зокрема, писав, що умовою виживання Європ. континенту в міжнар. системі, де домінують США, Брит. імперія, Росія (СРСР) та Китай, є реалізація проекту створення Європ. Союзу. 1923 прибічники даного проекту, що зі-
брались у Відні з ініціативи Р.Куденхове-Калергі, започаткували пан’європейський рух. Проте в 1920—30-ті рр. цей рух, незважаючи на належність до нього таких харизматичних політиків, як чех Т.-Г.Масарик, француз А.Бріан, колиш. голова рос. Тимчасового уряду О.Керенський та ін., не зміг сформувати потужної загальноєвроп. тенденції, яка була б здатна протистояти ін. тенденції — поширенню практики подолання наслідків тогочасної екон. депресії авторитарними засобами (див. Авторитарні режими). Після Другої світової війни вже не лише окремі представники еліт європ. країн (як лідер Консервативної партії Великої Британії У.Черчілль: він пропонував об’єднати західноєвроп. народи в Сполучені Штати Європи), а й широкі кола громадськості почали активно підтримувати ідею побудови відносин між європ. країнами на якісно новому рівні. Крім того, до пошуку ефективних форм співпраці західноєвроп. д-ви спонукала економічна і політична необхідність конкурувати з СРСР та США. Посиленню консолідації зусиль сприяв також досвід міждерж. співробітництва в процесі реалізації плану Дж.Маршалла (1947) з відродження зруйнованих у ході II світ. війни нац. економік західноєвроп. д-в. Предметом сусп. дискусій стало обговорення форм та механізмів Є.і. Розглядалися можливості: а) створення мережі загальноєвроп. регіональних інституцій консультативного характеру, б) формування наддерж. орг-цій з широкими повноваженнями, в) об’єднання д-в у федерацію. На поч. 1950-х рр. у питаннях політики реалізації Є.і. стали домінувати 2 осн. підходи. Один з них був орієнтований на використання суто ліберальних інструментів інтеграції, яка, на думку його прихильників, могла найкраще розвиватися лише тоді, коли була б наслідком зняття перешкод для вільної торгівлі. Натомість прибічники ін. підходу віддавали перевагу принципу активного впливу політики на економіку та створенню для цього відповідних міжнар. інституцій з наднац. повноваженнями. Вперше процес Є.і. набув інституційного оформлення на рівні екон. інтеграції в межах однієї
галузі. 18 квіт. 1951 6 д-в — Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, ФРН і Франція — створили Європ. об-ня вугілля і сталі (ЄОВС). Поступово цей процес вийшов на більш високі рівні міждержавного погодження фінансової, податкової, інвестиційної, пром. та соціальної політики, до нього залучалися все нові й нові учасники. Такими етапними рівнями інтеграції були: зона вільної торгівлі (1957), спільний ринок (1968), митний та екон. союз (1992), етап конвергенції нац. економік (2002). Зближення нац. екон. систем створило передумову для посилення тенденцій до ширшої політ. Є.і., яка потребувала відмови нац. д-в від частки суверенітету на користь наднац. інституцій. Спільні соціокульт. цінності та взаємодія громадянських суспільств європ. країн стали підґрунтям для порозуміння між нац. елітами країн-учасниць процесу Є.і. 25 берез. 1957 члени ЄОВС підписали в Римі (Італія) договір про утворення Європ. екон. співтовариства (ЄЕС) та Європ. співтовариства з атомної енергії (Євратом). Рим. договір набув чинності 1 січ. 1958. Велика Британія спочатку була проти поглиблення політ. складової Є.і. і тому 20 листоп. 1959 ініціювала утворення разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швецією та Швейцарією Європ. асоц. вільної торгівлі (ЄАВТ; набула чинності 3 трав. 1960). Однак уже 1973 Велика Британія, Данія та Ірландія вступили до ЄЕС. (Впродовж 1990-х рр. між ЄЕС та ЄАВТ було укладено угоду про принципи поглиблення екон. та політ. співпраці.) 1974 відбулося об’єднання ЄОВС, ЄЕС та Євратому. 1981 до ЄЕС приєдналася Греція, 1986 — Португалія та Іспанія. Кількісне збільшення чисельності країн-членів ЄЕС спонукало європ. політиків до перегляду принципів Є.і. 28 лют. 1986 було підписано Єдиний європ. акт, який відкрив шлях до поглиблення Є.і. Цей акт затвердив також прапор ЄЕС — блакитне полотнище з жовтими зірками (їх було на той час 12 — за кількістю країн-членів ЄЕС), розташованими колом, та гімн — для нього
95 ЄВРОПЕЙСЬКА
96 ЄВРОПЕЙСЬКА
Приміщення Європейської комісії. Брюссель.
було вибрано «Оду радості» Л. ван Бетховена. 7 лют. 1992 — укладений Маастрихтський договір, після ратифікації якого 1993 було створено Європейський Союз. 1995 чл. ЄС стали Австрія, Швеція та Фінляндія. Надалі Є.і. почала розвиватися за принципом «різних швидкостей»: до тих чи ін. уже досягнутих рівнів співпраці країн-членів ЄС ін. країни могли приєднуватися в процесі виконання ними вимог, визначених для відповідних рівнів інтеграції. Це дало можливість ЄС, по-перше, і далі розширюватися, а по-друге, поглиблювати екон. інтеграцію між країнами, що вже тривалий час були його членами. Саме завдяки такій політиці в рамках ЄС 1 січ. 1999 було утворено Монетарний союз, а 1 трав. 2004 до ЄС прийнято Естонію, Кіпр (грец. ч.), Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словаччину, Словенію, Угорщину, Чехію. На поч. 21 ст. серед європ. політ. та екон. еліт існують різні точки зору на перспективи Є.і. «Європейські скептики» вважають, що одночасне розв’язання проблем консолідації ЄС та подальшого його розширення призведе до небезпечних кризових явищ. На їхню думку, нове розширення ЄС, по-перше, уповільнить зближення рівнів життя нас., яке мешкає в країнах-членах ЄС, по-друге, загальмує процес розширення Монетарного союзу; по-третє, унеможливить поглиблення політ. інтеграції. Натомість «європейські оптимісти» вважають, що практикування принципу «багатьох швидкостей» і надалі є цілком виправданим. На їхню думку, країни «ядра» ЄС, до яких належить
«шістка», що 1957 започаткувала Європ. співтовариство, можуть зосередитися на створенні федеративного або конфедеративного міждерж. союзу, а ті європ. країни, які ще не є чл. ЄС, можуть приєднуватися до союзу на тих чи ін. менш високих рівнях інтеграції. За прогнозом Брюссельського центру політ. досліджень європ. інтеграції, до 2009 можливим є вступ до ЄС Ісландії, Норвегії, Болгарії, Румунії, Хорватії, до 2015 чл. ЄС можуть стати Швейцарія, Македонія, Туреччина, до 2020 до ЄС зможуть вступити Албанія, Сербія і Чорногорія, Боснія і Герцеговина, а після 2025 — Білорусь, Україна, Молдова. На сьогодні зазначені країни зараховані до категорії «особливих сусідів» ЄС, відносини з ними мають будуватися за програмами «спеціального партнерства». Після здобуття 1991 Україною державної незалежності її усталені екон. зв’язки з колишніми республіками СРСР підштовхували кер-во укр. д-ви в першу чергу до налагодження відносин з д-вами, що утворилися на пострадянському просторі (див. Співдружність Незалежних Держав, ГУУАМ). Водночас необхідність впровадження нових технологій, інтеграції у світ. економіку, пошуку нових ринків збуту для укр. виробників товарів і послуг спонукувала укр. кер-во до проголошення багатовекторного зовнішньополіт. курсу, який мав забезпечити укр. присутність у всіх геополіт. процесах, де був наявним укр. нац. інтерес. Найбільшою мірою такий інтерес був наявним у процесах Є.і. 2004 ЄС став зх. сусідом України. Водночас посилилися спроби Росії (сх. сусіда України) реалізувати проект євразійської інтеграції (див. Євразійське економічне співтовариство). Україна змушена була приєднатися до процесу створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) разом з РФ, Білоруссю та Казахстаном. Прихильники моделі євразійської інтеграції ставили перед Україною завдання забезпечити розвиток ЄЕП на принципах та цінностях, які свого часу гарантували ефективний розвиток процесу Є.і. Критики цього курсу наголошували, що одночасна участь України в двох геополітично полярних інтеграційних угрупован-
нях — ЄС і ЄЕП — є неможливою. 2005 нове кер-во укр. д-ви беззаперечним пріоритетом для України визначило курс на прискорене приєднання України до процесів європ. інтеграції. Літ.: Чубарьян А. Европейская идея в истории. Проблемы войны и мира. М., 1987; Шпэт Л. 1992: мечта о Европе. М., 1993; История европейской интеграции (1945—1994 гг.). В кн.: Итоговые материалы международной конференции. М., 1995; Медведев Л., Синдеев А. История западноевропейской интеграции (40—90-е гг. ХХ века). Тверь, 1999; История европейской интеграции. М., 2000; Борко Ю. От европейской идеи — к единой Европе. М., 2003; Панарин А. Стратегическая нестабильность в ХХI веке. М., 2003. А.Ю. Мартинов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
