Етнонім «єврей» (від арамейського «ебер», тобто той, хто прийшов до Ханаану (стародавня назва тер. сучасних Ізраїлю, Лівану та Зх. Сирії) з другого боку р. Євфрат) у Біблії вперше вживається щодо праотця Авраама (від давньоєврейс. — батько багатьох). Інша версія походження терміна — від «єгудит», «іудей» — пов’язується з державою Іудея (10—6 ст. до н.е.), де мешкало плем’я («коліно») Іуди. В давньорус. мову термін «єврей» як назва певного етносу прийшов від церковнослов’ян. з середньогрец., а в українську — від західнослов’ян. мови. Іще одне етнічне ім’я — «жид» (з італ. «giudeo», з лат. judaeus) — походить від гебрейського імені Юда, що означає «славетний», «хвалений». В українську мову цей термін прийшов з польської мови. Проте наразі загальновживаним і політично коректним вважається етнонім «єврей» Стародавній період та раннє середньовіччя. Перші відомості про євреїв на теренах сучасної України містяться в джерелах, в яких ідеться про античні держа-
«Київський лист». 10 ст.
ви Північного Причорномор’я часів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора (109—63 до н.е.). Різні джерела повідомляють також про існування іудейських громад у Пантікапеї та ін. містах Боспору Кіммерійського з 1 по 8 ст., у Феодосії — у 4 ст., у Херсонесі Таврійському — з 2 по 8 ст. Серед виявлених написів на мармурових плитах є повідомлення про єврейс. молитовні доми (синагоги; рештки однієї з них розкопано в Херсонесі). Питання про час появи євреїв у передгір’ях Пд.Зх. Криму дебатується вченими з серед. 19 ст. На думку А.Фірковича, вони оселилися тут ще за часів Ахеменідів (6—4 ст. до н.е.), пізніше відбулася їх поступова асиміляція — спочатку з таврами та скіфами, а в ранньому середньовіччі — з тюркомовними етносами, особливо з хозарами, в ході якої вони зберігали свою до-
Сувій Тори. Україна, 19 ст.
талмудичну давньобібл. віру й, водночас, перейняли госп.-побутові навички та тюркську мову місцевого населення. Внаслідок цього сформувалася етноконфесійна група крим. караїмів. Серед надгробків величезного караїмського некрополя під Чуфут-Кале в т. зв. Йосафатовій долині є надгробок, що його А.Фіркович датував першими століттями нашої ери. Середньовічна історія єврейс. народу на укр. землях пов’язана з існуванням Хозарського каганату — д-ви, до складу якої з кін. 7 до кін. 9 або серед. 10 ст. входили практично вся тер. сучасної Лівобережної України із Києвом та Крим. Очевидно, навернення неєвреїв-хозар в іудаїзм розпочалося в Дагестані (нині Республіка Дагестан, РФ) ще до 30-х рр. 8 ст. За даними різних джерел, у Терській Хозарії іудаїзм прийняв «місцевий князь» Булан (змінивши ім’я на біблійне Сабріель) з усім своїм двором. За онука Булана — Обадії — приблизно 799—809 іудаїзм став офіц. держ. релігією Волзької Хозарії, що зумовило навернення до нього верхівки каганату й нас. міськ. центрів. Місце та час прийняття іудаїзму верхівкою хозар залишаються дискусійними. Одним з нечисленних документальних джерел щодо цього є листування хозар. царя Йосифа з радником халіфа Кордови (нині місто в Іспанії) Хасдаєм ібн-Шапрутом, що датується 60-ми рр. 10 ст. й містить відомості про численну єврейс. громаду Києва. Після падіння Хозар. каганату під ударами вел. князів київ. Святослава Ігоровича та Володимира Святославича єврейс. громади існували в прибережних містах Криму й Таманського п-ова. Частина євреїв Хозарії оселилася в містах Київської Русі, зокрема в Києві, чисельно поповнивши вже існуючу там єврейс. громаду. Київ був одним із перших східнослов’ян. міст, де мешкала єврейс. громада. Від 10 ст. тут стали оселятися купці-євреї — ра’данити. Про хозар.-єврейс. присутність у Києві свідчать літописні назви двох кварталів міста — «Козари» на Подолі та «Жидове» у Верхньому місті. Біля останнього була збудована брама — «Жидівські ворота» (неподалік від сучасної Львів. пло-
щі). Найдавнішим документом з відомостями про хозар.-єврейс. громаду Києва є «Київський лист», написаний у 10 ст. на стародавньому івриті. Авторитетне візант. джерело 2-ї пол. 10 ст. наводить другу назву Києва — Самбат, етимологія якого, віро-
73 ЄВРЕЇ
гідно, єврейська. Окремі історики, зокрема О.Пріцак, висловлюють гіпотезу про «хозарське походження Києва». З кін. 11 ст. на тер. Київської Русі почали переселятися євреї із Зх. Європи, які тікали від переслідувань хрестоносців (див. Хрестові походи). Зростанню їхньої чисельності у великих містах сприяло також те, що великі князі київські Ізяслав Ярославич і Святополк Ізяславич сприяли торгівлі і фінансовій діяльності євреїв. Під час соціальних заворушень євреї, як заможна верства нас., подекуди ставали об’єктом виявлення ворожнечі з боку міськ. «низів». Так, 1113 в ході повстання в Києві (див. Київські
Синагога. Малюнок Т. Шевченка. 1846.
Фортечна синагога (1589) в м. Шаргород Вінницької обл. Фото початку 21 ст.
74 ЄВРЕЇ
повстання 11—12 століть) зазнало істотних руйнувань «Жидове». За часів великого кн. київського Володимира Мономаха євреїв було вигнано з Києва.
Фортечна синагога (16—17 ст.) в смт Сатанів Городоцького р-ну Хмельницької обл. Фото початку 21 ст.
Синагога 17 ст. в с. Погребище Київської губернії. Малюнок роботи худож. Н. Орди. 1872.
Литовсько-польська доба. Після монголо-татарського завоювання Криму та Київ. Русі (див. Монголо-татарська навала) економічна вага євреїв як посередників у торгівлі на тутешніх землях зросла, про це свідчать факти процвітання місц. єврейс. общин аж до татаро-литов. війни 1396—99 (див. Ворскла, битва на річці 1399). Вигнання євреїв із західноєвроп. країн у 13—14 ст. зумовило їхню міграцію на сх. через Австрію, Угорщину, Чехію, Моравію до Польщі та Османської імперії. В цей період починає зростати кількість євреїв і на укр. землях, особливо після поглинання Галицької Русі Короною Польською, коли слідом за шляхтою сюди став просуватися торг.-ремісницький люд різних національностей, у т. ч. й євреї. Перші згадки про євреїв у Львові датуються 1356,
Дрогобичі — 1404, Підгайцях — 1420. 1500 євреї мешкали у 18 містах Руського воєводства. Характерні назви вулиць і майданів свідчать, що єврейс. громади тут були чималими. З появою прибульців-євреїв з Німеччини — ашкеназі — місц. єврейс. говір — стародавній іврит («кнаанска мова») — і давньорус. мова, що ними послуговувалися тутешні євреї — т. зв. сефарди, поступово стали замінюватися, домінувати почала мова ідиш (від самоназви євреїв — «їд»; діалект верхньонімецької мови зі значними вкрапленнями івриту та слов’ян. мов). Окремі міські громади євреїв, які з часів Казимира III Великого за привілеями 1364 і 1367 користувалися протекцією польс. уряду, подекуди мали значний вплив. Напр., дрогобицький лихвар кін. 14 — поч. 15 ст. Волчко кредитував польських королів. Там, де в руках заможних євреїв поступово зосередилося лихварство й накопичилися чималі капітали, почав швидко розвиватися грошовий обіг. Так, у Львові на зламі 14— 15 ст. між місцевими та іноземними купцями існували розвинуті грошові відносини з усталеною процедурою кредитних операцій, зокрема у сфері комерційного кредиту. Згідно з 2-м Литовським статутом (1566; див. Статути Великого князівства Литовського) соціальний статус євреїв (так само як мусульман і татар) було визначено як статус «нехристиянина» («басурманина»), «простої людини», «не шляхтича». Хоча саме євреї були провідниками урбанізації містечок Великого князівства Литовського, вони ніколи не мали статусу міщан, а були лише мешканцями міст, і на них не поширювалося магдебурзьке право. Відхід єврея від іудаїзму та його хрещення, відповідно до статей 3-го Литов. статуту (1588), кардинально змінювали його соціальне становище, а саме зрівнювали в правах з християнином (див. Християнство) й навіть виводили у благородний стан. Подібна традиція т. зв. нобілітації (див. Нобілітація) євреїв шляхом хрещення існувала й раніше. Одним з найбільш відомих прозелітів (від грец. рспдЮлхфпт — новонавернений), який зробив бли-
скучу кар’єру, був син київ. єврея Йoзефа Рябея (Рябчика) Авраам Юзефoвич, великий підскарбій Великого князівства Литовського. Після одного з татар. наскоків на Київ він перебрався до Берестя, став і там заможним підприємцем, охрестився, 1507 отримав призначення на службу держ. підскарбія і став членом пани-ради. Згідно з указом вел. кн. литов. Олександра (1495; з 1501 Олександр — також і король польс.) євреї отримали автономний місц. уряд (кагал; давньоєврейс. kаhаl — зібрання, громада), що мав самоврядні права в галузі освіти, суду, реліг. справ, соціального забезпечення тощо. З серед. 16 ст. і до 1763 центр. органом єврейського життя в Короні Польс. був Ваад (рада) чотирьох земель — Великої Польщі, Малої Польщі, Червоної Русі (Галичини) та Волині. Найбільша міграція євреїв на укр. землі почалася після Люблінської унії 1569. Євреї їхали сюди у зв’язку з освоєнням польс. шляхтою нових земель. Між 1569 і 1648 кількість євреїв в Україні зросла від 4 тис. до майже 51 тис. Єврейство було розселено в 115 містах і селищах Київського воєводства, Подільського воєводства, Волинського воєводства та Брацлавського воєводства. У ході розширення володінь польс. знаті на укр. землях євреї зайняли там важливе місце в прошарку панських управителів маєтків і збирачів податків, стали орендарями, а також торгівцями, посередниками, перекупниками, шинкарями, мірошниками, винокурами. Незвична для цих місцевостей активна єврейс. підприємливість одразу ж призвела до конфліктів з місц. підприємницькою громадою — зокрема в Києві (1619), Богуславі, Борисполі та Житомирі (після 1619). Потребуючи грошей, шляхта та королів. намісники дедалі частіше передавали в оренду заможним єврейс. підприємцям окремі населені пункти, а подекуди й цілі староства. В руках євреїв-орендарів у той чи ін. період перебували Житомирське, Корсуньське, Богуславське, Любецьке староства. В приватних володіннях і в королівщинах орендарі намагали-
ся за короткий термін отримати великі прибутки, стягуючи мито всупереч звичаю та впроваджуючи наднормові роботи та податки. Помалу в руках євреїв зосередилася вся оренда млинів і корчем, а також госп.-пром. діяльність — випалювання поташу, варіння селітри, рибальство, купівля й перепродаж мисливських товарів. Співпраця євреїв з «ляхами» зумовила зростання юдофобії в Україні. Євреї-орендарі, на думку дослідниці Н.Яковенко, переключили на себе напругу у взаєминах, що завжди існувала між власниками та підданими, а оскільки таке переключення мало ще й реліг.-нац. складову, то чужинці-євреї стали особливо ненависними. На початку національної революції 1648—1676 єврейс. нас. зазнало численних погромів, євреїв також виселяли або примусово навертали в православ’я. Загалом на початку війни під проводом Б.Хмельницького на укр. землях проживало бл. 51 тис. євреїв. За роки війни майже 300 єврейс. громад припинили своє існування, при цьому загинув кожний другий член цих громад. Трагедія єврейства в Україні знайшла відображення в багатьох єврейс. хроніках, зокрема в хроніці уродженця Острога Н.Ганновера «Явен Мецула» («Болото безоднє»), що вперше побачила світ у Венеції (Італія) 1653. Зборівський договір 1649 проголосив козац. землі (див. Реєстрові козаки) вільними від єврейс. присутності. Після Андрусівського договору (перемир’я) 1667 між Рос. д-вою та Річчю Посполитою межі заборони на проживання іудеїв було перенесено ще далі на зх., оскільки Лівобереж. Україна та Київ відійшли до Рос. д-ви. Тривалий час євреям був закритий шлях до козац. служби. Однак уже за часів гетьманування І.Мазепи, коли напруга у взаєминах між українцями та євреями ослабла, до реєстру козацького потрапила значна кількість єврейс. родин — зокрема Лейбенків, Жидченків, Ушеренків, Перехристів. Найчастіше це було віддякою гетьман. адміністрації тим заможним єврейс. родинам, які її кредитували. Прийнявши православ’я та увійшовши до козацької старшини, єврейс.
родини породичалися з найвідомішими старшинськими родами, ставши невід’ємною частиною укр. еліти. Чимало представників цих старшинських родів — зокрема Боруховичі, Герцики, Крижанівські, Магеровські-Перехрести, Марковичі, Перехрести-Осиповичі — відіграли значну роль в укр. історії та к-рі. На укр. землях, які, згідно з Андрусівським договором (перемир’ям) 1667, були повернуті до складу Польщі, було відновлене єврейс. самоврядування. Король Ян II Казимир Ваза дозволив євреям, наверненим у православ’я, повернутися до іудаїзму. Були скасовані заборони євреям торгувати під час християн. свят, підтверджені деякі привілеї. Внаслідок цього більшість євреїв, які під час війни покинули домівки, повернулися на місця свого попереднього проживання. Відновлення єврейс. громад на Поділлі відбувалося й після переходу останнього 1672 під владу Осман. імперії (див. Бучацький мирний договір 1672, Кам’янецький ейялет): турец. уряд був лояльним до єврейс. громад. (Про поступову стабілізацію життя єврейс. громад на терені Польщі свідчать переписи єврейс. нас. 1764—65: кількість євреїв на підвладних Польщі укр. землях 1765 становила майже 150 тис. осіб.) Однак невдовзі, під час Гайдамаччини (див. Гайдамацький рух), і зокрема Коліївщини 1768, єврейської громади в Правобережній Україні знов зазнали тяжких втрат. У серед. 17 ст. на Поділлі постало реліг.-містичне єврейс. віровчення — хасидизм, одним з засновників якого був Баал Шем Тов (або скорочено Бешт; 1700— 60) з Меджибожа. Євреї на українських землях, підвладних Російській імперії. Масове розселення євреїв у Росії було зумовлене поділами Польщі 1772, 1793, 1795, унаслідок яких значна частина польс. тер., де мешкало понад 900 тис. євреїв, увійшла до складу Російської імперії. Специфіка розселення євреїв визначалася тим, що їх зараховували до станів міщан і купців (див. Купецтво), яким, згідно з адм. заходами уряду, дозволялося селитися лише в містах. Переселення торговців-
євреїв у міста та конкуренція з їхнього боку спричинили невдоволення рос. купців, і ті звернулися до імп. Катерини II зі скаргою на євреїв, які, начебто, шкодять їхній торгівлі. 21 груд. 1791 Катерина II видала указ, згідно з яким євреям надалі заборонялося «записуватися в стан купців у внутрішніх російських містах та портах», проте дозволялося користуватися правами міщанства в Білорусі та в Катеринославському
75 ЄВРЕЇ
намісництві Таврійської губернії. Так почала формуватися смуга осілості, до якої на теренах України згодом увійшли Волинська губернія, Подільська губернія, Катеринославська губернія, Київська губернія (крім м. Київ), Херсонська губернія (крім м. Миколаїв), Таврійська губернія (крім м. Севастополь), Полтавська губернія (крім козацьких та державних сіл) та Чернігівська губернія. Кількість єврейства на цих тер. постійно зростала. За даними перепису нас. 1897, тут мешкало 1644 488 євреїв, причому переваж-
Синагога в смт Гусятин Тернопільської обл. Фото початку 21 ст.
Хоральна синагога Бродського в Києві. Листівка початку 20 ст.
76 ЄВРЕЇ
на більшість — у містечках (штетлах). Традиційними залишалися й сфери соціально-професійної діяльності єврейства: понад 40 % були зайняті у торгівлі, 35 % — у пром-сті ( з них 10 % — робітники, 20 % — кустарі, 5 % — власники невеликих підпр-в, ремісники), 3—4 % — у с. госп-ві, бл. 5 % перебували на держ. службі та займалися «вільними професіями» (лікарі, юристи, літератори), решта — службовці приватних компаній, служники реліг. культу, військовослужбовці, особи «без певних занять», наймити. Важливу роль у розвитку місц. екон. життя відігравали заможні єврейс. підприємці: 1872 вони володіли, зокрема, майже 90 % винокурень, 56 % лісопилок, 48 % вир-ва табаку, 33 % цукроварень. Добре відомими були імена цукрозаводчиків Бродських, Гальперіних та ін. У торгівлі зерном у Пд. Україні єврейство мало міцні позиції в таких нових комерційних центрах, як Кременчук, Бердичів та Одеса. Остання за чисельністю мешканців-євреїв вважалася третім містом у світі після НьюЙорка (США) та Варшави. Незважаючи на існуючі офіц. заборони, євреї продовжували займатися й орендою землі: у 1872 на Київщині, Поділлі, Волині євреї, орендуючи в 914 маєтках 516 958 десятин землі, сплачували поміщикам 1 509 тис. рублів і отримували прибуток
Есфір Йосипівна Шульфеншталь у «сіоністській» сукні. 1890.
3 600 тис. рублів. Водночас численні дискримінаційні заборони щодо євреїв зумовлювали постійне зубожіння значних мас єврейства: за інформацією Єврейс. колонізаційного т-ва, в 1898 нужденні євреї складали у Волин. та Черніг. губерніях — по 17 %, у Таврійській — 16 %, у Катериносл., Київ., Подільській, Полтав., Херсон. — бл. 20 % заг. кількості тамтешніх євреїв. Гол. осередком єврейс. життя залишалася громада (кагал). У 18 ст. кагали мали широкі права. Без дозволу кагалу (і відповідних внесків до його каси) не можна було відкривати приватні молитовні доми, школи, ритуальні лазні. Кагал визначав чисельність меламедів (учителів) та учнів, встановлював порядок проведення реліг. ритуалів, наглядав за організацією весіль, сімейних бенкетів, за точністю мір і ваги, а також здійснював духовне й частково громадян. судочинство (вексельні та карні справи євреїв були передані заг. судочинству). У віданні кагалу перебували синагоги. В кожній з них діяли хедери (від давньоєврейс. — кімната) — школи для хлопчиків. Великі громади мали також єшиви — вищі реліг. навч. заклади для підготовки рабинів. Під егідою громад діяли численні орг-ції, які надавали благодійну допомогу лікарням, притулкам та богадільням, їдальням й таке ін. Євреї нерідко допомагали християнам: напр., під час голоду 1891 єврейс. громада м. Ромни зібрала для голодуючих селян 1000 руб., громади Проскурова (нині м. Хмельницький) та Нової Ушиці — по 500 руб. Період ліберальної політики часів імп. Олександра I, коли євреї отримали деякі права, змінився реакцією після вступу на престол Миколи I. Запровадження 1827 натуральної військ. повинності, примусовий призов на військ. службу євреїв-підлітків (кантоністи), вигнання євреїв з Києва, Херсона, Севастополя, заборона кагалу (1844), публічного використання ідишу та івриту були спрямовані на примусову асиміляцію єврейства. За часів правління імп. Олександра II низка законів і розпоряджень суттєво поліпшила становище євреїв: обмежувалася рекрутська
Єврейська родина Герікберга. Фастів, 1910.
повинність, дозволялася держ. служба та проживання поза смугою осілості для певних категорій єврейс. нас., надавалися права обирати та бути обраними до земств, єврейс. діти отримали доступ до світської освіти. Однак після вбивства народовольцями імп. Олександра II (1881) єврейс. громади знову відчули на собі численні обмеження й тиск з боку влади, зокрема щодо екон. діяльності, реліг. та общинного життя. Згідно з «Тимчасовими правилами» від 3 трав. 1882 вводилися заборони на професії, на проживання в селах, відсоткова норма в навч. закладах, обмеження прав у торгівлі, промислах, оренді, скасування або обмеження виборчих прав. Ці обмеження не поширювалися лише на тих євреїв, які переходили у православ’я. Остання чв. 19 — поч. 20 ст. позначилися хвилею погромів у Росії (1881—82, 1903, 1905). 1881 єврейс. погроми відбулися у 150 населених пунктах 6-ти губерній Рос. імперії. В берез. 1882 відбувся погром у Балті, в лип. 1883 — у Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). Широкий сусп. резонанс мав кривавий погром у Кишиневі (нині столиця Молдови) в квіт. 1903. Після видання маніфесту імп. Миколи II від 30(17) жовт. 1905 з обіцянкою дарування політ. свобод і скликання Думи у 28 рос. губерніях відбулося 690 погромів. Більшість погромів була спровокована чорносотенцями (див. «Чорна сотня») при мовчазній підтримці з боку вла-
стей. Протистояти погромникам намагалися загони єврейс. самооборони, що були створені, зокрема, в Миколаєві, Одесі, Києві, Єлизаветграді (нині м. Кіровоград) та ін. населених пунктах. Апофеозом політики держ. антисемітизму в Рос. імперії став суд. процес у Бейліса справі 1913, звинуваченого в ритуальному вбивстві. Завдяки активній позиції громадськості як у Росії, так і в Україні суду довелося визнати М.Бейліса невинним. Репресивні дії царського уряду спричиняли масову еміграцію євреїв (упродовж 1881—1914 — понад 1,2 млн осіб), водночас вони сприяли посиленню сіонізму. Україна стала одним із центрів сіоністського руху. Засн. «духовного» сіонізму Ахад Га-Ам народився на Київщині; уродженцями укр. земель були відомі поети Хаїм Бялик і Саул Черняховський, які писали мовою іврит і своєю творчістю істотно вплинули на зростання єврейс. нац. свідомості. 1882—84 бл. 60 членів харків. орг-ції Білу переселилися до Палестини (тер. сучасної Д-ви Ізраїль), поклавши початок першому в новій історії масовому переселенню євреїв. Центр сіоністської партії Ховевей Ціон з 1884 розташовувався в Одесі. 1890 тут почало діяти Т-во допомоги євреям — хліборобам і ремісникам у Сирії та Палестині. Програмовим документом сіоністського руху стала праця одес. лікаря Л.Пінскера «Автоемансипація» (1892). Від 1897 в Києві, Харкові, Одесі, ін. містах України діяли сіоністські гуртки, представники яких взяли участь у створенні всесвітньої «Сіоністської організації» на 1-му Сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія). Царська влада попервах ставилася нейтрально до сіоністів, однак 1903 заборонила їхню діяльність. Популярними серед частини єврейства, особливо молоді, були ідеї марксизму та народництва. З 1880-х рр. у Кременчуці, Полтаві, Ніжині діяли нелегальні єврейс. революц. т-ва, гуртки самоосвіти соціаліст. спрямування. 1900—01 у Катеринославі Б.Борохов та Ш.Добін заснували першу орг-цію Поалей Ціон («Робітники Сіону»), що згодом оформилася в Єврейс. соціал-де-
мократ. робітн. партію Поалей Ціон. Царська влада намагалася протиставити підпільному єврейс. робітн. руху проурядову Єврейс. незалежну робітн. партію (див. також Зубатовщина): до літа 1903 її місц. від-ня були створені в Одесі, Києві, Харкові і Катеринославі. Євреї України брали активну участь також у загальнорос. революц. орг-ціях. Делегатами I з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії 1898 були представники від київ. «Рабочей газеты» Б.Ейдельман і Н.Вигдорчик, II з’їзду РСДРП 1903 — Л.Дейч, Л.Троцький та ін. В складі РСДРП до 1903 перебував Бунд, перші осередки якого були створені в Кременчуці, Одесі, Бердичеві, Житомирі, Києві, Катеринославі. Євреї на українських землях у складі Австрії (з 1867 року — Австро-Угорщина). Серед нас. Галичини, яка після 1-го поділу Польщі 1772 увійшла до складу Австрії, євреї становили 7 %. Соціальна структура єврейства була диференційована, а екон. та громадян. права вкрай обмежені. Для зменшення природного приросту євреїв, дотримуючись практики Чехії й Моравії, імп. МаріяТерезія запровадила обмеження у вступі до шлюбу: створювати сім’ї дозволялося лише з відома чиновників намісництва, хоча чимало молодих брали шлюб без держ. реєстрації. Обмежувалася екон. діяльність євреїв. Освічений абсолютизм імп. Йосифа II вніс істотні зміни в становище єврейства. 19 жовт. 1781 було опубліковано цісарський патент (указ), згідно з яким євреї отримали право займатися всіма «ремеслами та мистецтвами», орендувати землі для ведення госп-ва. Скасовувалися закони, які вимагали від євреїв носити чорні лапсердаки і капелюхи. За правління імп. Йосифа II були ліквідовані обмеження в реліг. правах іудеїв: толерантний патент або «едикт терпимості» 1789 певною мірою сприяв зрівнянню в сусп. правах євреїв з ін. громадянами. Водночас у Львові євреї могли проживати лише в районі колиш. гетто та на деяких навколишніх вулицях. Поза гетто мали право оселятися тільки багаті євреї та ті євреї, які мали вищу освіту. Намагаючись ліквідувати
відокремленість єврейс. громад, імп. Йосиф II видав 7 серп. 1785 указ про ліквідацію автономії кагалів. Указом від 18 лют. 1788 єврейс. юнаки підлягали призову на військ. службу. За часів імператорів Леопольда II та Франца (до 1806 — герм. імп. під іменем Франц II, від 1804 — імп. Австрії під іменем Франц I) уряд знову запровадив низку дискримінаціних заходів щодо євреїв: обмежувалися права на свободу віросповідання, євреям не виділяли земельних ділянок, було встановлено заборону на торгівлю аптекарським крамом, службу в міськ. адміністраціях і шкільних відомствах, суд. органах, а також на працю в цехах і гільдіях, заборонено видання та імпорт кабалістичної та хасидської літ. 1846 кількість єврейс. нас. в Галичині становила 335 тис. осіб. 1869 в Зх. Галичині мешкало 147 356 євреїв, у Східній Галичині — 428 077, 1900 — відповідно 192 371 та 618 751. Заг. частка сільс. та міськ. євреїв щодо всього нас. сіл та міст склала в Сх. Галичині відповідно 12,9 % та 38,7 %. На поч. 20 ст. у чотирьох комітатах Закарпатської України (Березький, Мармароський, Ужанський, Угочанський) проживало 128,8 тис. євреїв, 15 % від заг. кількості нас. Конституційні зміни 1867 в імперії Габсбургів (див. Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії) скасували обмеження для єврейства. В трав. 1873 активісти з «Шомер Ісраель» заснували Центральний виборчий к-т галицьких євреїв і, виступаючи єдиним блоком з представниками укр. громадськості на виборах до австрійс. парламенту (рейхсрату) та місц. органів влади, провели в парламент 5 депутатів. Галицькі сіоністи не висували чітких політ. вимог. Їхньою гол. метою була боротьба за збереження єврейс. ідентичності національної та утворення єврейс. держави в Палестині. В програмі заснованої 1893 Єврейс. нац. партії Галичини знайшли відображення 2 тенденції: захист політ., соціальних та екон. інтересів євреїв у Галичині та створення єврейс. д-ви в Палестині. Вплив сіоністів істотно посилився з 2-ї пол. 90-х рр.
77 ЄВРЕЇ
78 ЄВРЕЇ
19 ст. після виходу книги віденського журналіста Т.Герцля «Єврейська держава». На виборах 1907 сіоністи провели в австрійс. парламент 4-х депутатів, які утворили єдиний парламентський клуб. Попри значні успіхи ідеї сіонізму, однак, не стали домінуючим рухом серед єврейства, як і їхня протилежність — ідеї асиміляторства. Значною перешкодою асиміляторству стала належність більшості галицьких євреїв до хасидизму. У 90-х рр. 19 ст. у Львові, Дрогобичі, Стрию постали єврейс. робітн. гуртки соціаліст. спрямування. У Львові 1891 був заснований робітн. союз «Яд Хазака», в Кракові, Перемишлі (нині м. Пшемисль; обидва в Польщі) та Станіславі (нині м. ІваноФранківськ) 1896 — «Брідерлехкайт». Ці союзи вважали себе частинами Галицької соціал-демократичної партії. Хоча відносини євреїв з українцями в Австро-Угорщині також не були дружніми, все ж кривавих сутичок між ними на кшталт тих, що мали місце в Рос. імперії, тут не було. Характерною особливістю життя євреїв у Сх. Галичині було те, що багато хто з них мешкав на селі й послуговувався укр. мовою як рідною. Проте переважна більшість галицького єврейства мешкала в містах і була зорієнтована на польс. к-ру. Соціально-екон. негаразди в Галичині на зламі 19 і 20 ст. спричинили масову еміграцію євреїв: лише до США протягом 1890—1900 емігрувало майже 100 тис. осіб, у 1900—07 — понад 125 тис. Євреї в роки Першої світової війни. Істотний вплив на долю єврейства Росії та Австро-Угорщини справила Перша світова війна. На початку війни єврейс. громади обох країн активно підтримали патріотичні гасла своїх урядів. У Росії на шпальтах єврейської преси з’явилися статті войовничо-патріотичного змісту, в синагогах проводилися богослужіння про дарування перемоги рос. зброї: в Одесі в синагозі кантор і хор виконали гімн «Боже, Царя храни!» та «Славься», після чого відбулася маніфестація євреїв вулицями міста. За роки війни бл. 400 тис. євреїв були
мобілізовані до рос. армії. Чимало з них відзначилися в боях й отримали нагороди (2500 євреїв стали георгієвськими кавалерами; див. Державні нагороди Росії 1698—1917). Асимільована й германізована єврейс. еліта Габсбургської монархії підтримала австро-угор. владу — почасти тому, що ворогом Австро-Угорщини була «антисемітська Росія», частково й через те, що активна позиція у війні обіцяла єврейс. громаді повне й остаточне визнання в «двуєдиній» монархії. Загалом форму австро-угор. армії одягли бл. 300 тис. євреїв, за виявлені мужність і звитягу 76 з них отримали вищу нагороду АвстроУгорщини — Золоту медаль за хоробрість, 22 — орден Залізної корони 3-го класу, бл. 25 тис. стали в період війни офіцерами, а 25 дослужилися до генеральських зірок. Однак I світ. війна не виправдала жодних сподівань євреїв на позитивні зміни, натомість принесла їм чимало горя та страждань. У Росії, особливо після поразок армії на фронті протягом 1-ї пол. 1915, стало виразно проглядати посилення антиєврейс. настроїв. Євреїв почали звинувачувати в «шпигунстві на користь Німеччини», в «революційному розкладанні армії»; посилилася антисемітська агітація у пресі, водночас друкування повідомлень про героїзм євреїв на фронтах заборонялося цензурою; в самій армії поширювалися відверто антиєврейс. накази та розпорядження на кшталт надісланого влітку 1915 Гол. управлінням Генштабу «Переліку питань про ставлення євреїв до сучасної війни», що його належало використовувати командуванню частин для збирання інформації про «всю шкідливість перебування євреїв» у збройних силах. Просякнуті духом ворожості та упередження питання анкети — «Випадки недоброзичного ставлення до наших солдатів-неєвреїв і назагал до наших частин», «Випадки шкідливого впливу негативних моральних сторін солдатів-євреїв на інших солдатів частини», «Характерні випадки кволості та меншої витривалості, виявлені під час бойових дій», «Випадки участі місцевого єврейського населення в
шпигунстві» й таке ін. — наперед визначали характер відповідей. Схожі процеси відбувалися і в Австро-Угорщині, де мусувалися стереотипні звинувачення євреїв у боягузтві, зрадництві, нагріванні рук на війні, й де, так само як у Росії, влада нічого не робила, щоб захистити сусп-во від проявів антисемітизму. Бойові дії, що їх вели ворогуючі сторони, стали справжнім нещастям для цивільного єврейс. нас., яке проживало в прифронтових місцевостях. Численними погромами — знущаннями та вбивствами нас., нищенням синагог — супроводжувався вступ рос. військ до Сх. Галичини та Буковини після перемоги в Галицькій битві 1914. Іще однією сумної реалією війни стало масове біженство та примусове виселення євреїв. Після відступу австро-угор. армії біженці-євреї тікали до Угорщини, Чехії, Моравії, Верхньої Австрії. У свою чергу, рос. військ. командування під приводом захисту тилу від «потенційно ворожих елементів» депортувало євреїв у віддалені від фронту губернії Російської імперії — Нижегородську, Пензенську, Єнісейську. Війна практично зруйнувала традиційний спосіб життя єврейства, посиливши в ньому, з одного боку, асиміляційні процеси, а з ін. — нац. рухи. Радикалізація міжетнічних взаємин в умовах війни, масові погроми, що їх пережило єврейство, об’єктивно сприяли посиленню серед євреїв сіоністських та ліворадикальних, соціаліст. настроїв. Роки революції та громадянської війни. В ході Лютневої революції 1917 було повалено рос. самодержавство. Тимчасовий уряд скасував усі антисемітські закони царського уряду. Євреям були надані рівні громадян., політ. та нац. права з ін. народами Росії. Революція дала потужний поштовх розвиткові єврейс. політ., сусп. й культ. життя. Тисячі т-в, клубів, гуртків, що утворювалися по всій країні, сприяли відродженню єврейс. мови, історії та к-ри. Єврейс. політ. орг-ції та партії вийшли з підпілля. Сотні політкаторжан-євреїв повернулися із заслання. В містечках проходили вибори до єврейс. громад. органів. По всіх фронтах проко-
Театральна афіша. Початок 20 ст.
тилася хвиля мітингів і зібрань євреїв-військовиків, почалося їхнє об’єднання в спілки. Важливою подією стало утворення в Києві Спілки євреїв-воїнів Київ. військ. округу. Єврейс. партії політичні виявили активність і щодо представництва в укр. органах влади, вони, однак, виступали проти руйнації цілісності Росії, оскільки це призвело б до розриву тісних зв’язків між єврейс. громадами, що опинилися б по різні боки державних кордонів. До складу Малої ради (див. Комітет Української Центральної Ради) увійшло 16 представників від єврейс. орг-цій і партій, а в Українській Центральній Раді євреям було відведено 50 місць. У складі Генерального секретаріату Української Центральної Ради було створено ген. секретарство з міжнац. справ, де передбачалася посада товариша (заст.) ген. секретаря з міжнац. справ з єврейс. питань. Після проголошення Української Народної Республіки в листоп. 1917 статус товаришів ген. секретаря з міжнац. справ було підвищено до рівня повноправних ген. секретарів. Пізніше було утворено ген. секретарство (згодом — мін-во) єврейс. справ, на чолі якого став М.Зільберфарб.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
