ДУХОВЕНСТВО, духівництво, клір, причет на теренах України. Осн. зміст терміна «духовенство» визначається положеннями Нового Завіту про нову людину, яка має Дух Христовий і служить Святому Духові. Водночас існує традиція, пов’язана з установленням Ісусом Христом особливої групи своїх послідовників (первісно це були 12 апостолів), якій він передав владу берегти та передавати правду віри, навчати вірних, здійснювати таїнства. По вознесінні на небо Ісуса Христа апостоли стали висвячувати священиків шляхом обряду покладання на них своїх рук. Згодом чисельність апостолів збільшилася до 70, вони продовжували практику висвячення священиків та їхніх помічників, пізніше названих дияконами. В післяапостольські часи починається диференціація осіб, які служать у церкві, зростає їх кількість. Згідно з правилами правосл. Церкви (див. Православ’я), до складу Д. входять дві категорії осіб: священнослужителі 3-х ступенів священства (1-й ст. — диякони; 2-й ст. — священики (ієреї); 3-й ст. — єпископи) та церковнослужителі, які не мають священничого сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т.д.). У
катол. Церкві (див. Католицизм) церковнослужителі звичайно не входять до складу Д. Гол. роль серед Д. належала і належить священнослужителям, які висвячуються на служіння через таїнство священства шляхом рукопокладання (хіротонії). Першорядне місце належить єпископові (архієпископу, вікарієві, митрополиту, патріархові), який має право на звершення таїнства священства, освячення мира для таїнства миропомазання, освячення престолів та церк. антиминсів, без чого неможливе здійснення таїнства Святої Євхаристії (Літургії). Чинопослідовність та особливості архієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливих книгах (див. Богослужбові книги в православ’ї). Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) — ієрархічно залежний від єпископа, хоч і рівний йому в богослужінні. Через рукопокладання від єпископа він отримує право звершувати всі церк. служби. Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукопокладання. Диякони — помічники священиків та єпископів, вони не правлять самостійно богослужіння і не чинять таїнства. Зі стану Д. можна добровільно вийти чи бути виведеним з нього за істотні провинності, або коли буде визнано, що висвячення було недійсним (у такому разі колиш. священнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь у богослужінні як духовні особи). Священнослужителі повинні вести зразковий спосіб життя, перебувати й служити у власній парафії (за деякими, чітко окресленими, винятками), постійно навчатися теології або займатися самоосвітою; їм заборонено грати в азартні ігри, полювати на тварин, служити добровольцями в армії і т.д. Правосл. Д. традиційно поділяється на біле й чорне. Біле складається з Д. 1-го й 2-го ст. священства: дияконів (протодияконів), ієреїв, протоієреїв, пресвітерів (священиків у кафедральних соборах) та протопресвітерів. До чорного Д. належать монахи (ієродиякони, ієромонахи) та єпископат. До духовного стану в певні періоди формально нале-
жали й церковнослужителі, тобто служителі Церкви, які не мали ступеня священства — іподиякони, дяки, псаломщики тощо. За місцем служби Д. поділялося на кафедральне, парафіяльне, домове, військове, придворне, закордонне. В катол. Церкві існує такий само, як і в правосл., принцип ієрархії священнослужителів, але у латинському обряді для всіх них є обов’язковим целібат (безшлюбність). Згідно з вченням катол. Церкви, єдиним головою Церкви на землі визнається тільки рим. єпископ (рим. папа), який у своїй діяльності спирається на розгалужений церк.-адм. апарат (курії єпископів, колегії кардиналів). Єпископи мають свої духовні ради — капітули каноніків. Від 4 ст., коли християнство стає держ. релігією в багатьох країнах Європи, Бл. Сходу та Пн. Африки, Д. значно розширює свої права. У Франкській імперії Карла Великого, Д. отримало особисту недоторканність, підпорядкованість церк. суду, звільнення від податків, гарантоване утримання (земельні угіддя, церк. десятина, плата за треби тощо). В такому ж напрямку провадилась і церк. політика у Візантії. Одночасно для священнослужителів встановлювався освіт. ценз, висувалися високі моральні вимоги. Представники Д. підлягали серйозним обмеженням (заборона, за деякими винятками, займатися світськими справами та розвагами; скромний одяг тощо). Д. на тер. сучасної України бере свій початок від перших десятиліть історії християнства. Спершу на її пд. теренах виникло 6 єпархій, що підлягали Константинопольському патріархату: Скіф., Херсон., Готська, Сурозька, Фульська й Боспорська в Криму. Відомо про 12 єпископів Скіф. єпархії, першим з яких був Євангелик (кін. 2 ст.); вони та ін. єпископи брали участь у вселенських соборах та помісних соборах Візант. імперії у 4—9 ст. Подальший злет поширення християнства на укр. землях пов’язаний з іменами св. рівноапостольних Кирила і Мефодія. Вже за часів раннього християнства виникають парафії.
Особливо важлива роль у запровадженні християнства на тер. Київської Русі (див. Хрещення Київської Русі) належить вел. кн. київ. Володимиру Святославичу. В його часи на Русь прибула велика кількість правосл. Д. з Візант. імперії, в першу чергу греки та пд. слов’яни (болгари, македонці, серби). Першим митрополитом Русі був напівлегендарний Михаїл, якого було призначено з благословення константиноп. патріарха. З цього часу митрополити та єпископи відігравали важливу роль у сусп.-політ. житті Русі — були учасниками княжих дум, виконували дипломатичні доручення. Наприкінці 10 — поч. 13 ст. були створені перші єпархії Київської митрополії (усього понад 10), в першу чергу Білгородська, Переяславська, Черніг., Юр’ївська (пізніше — Канівська), Перемиська, Володимирська (з кін. 18 ст. — Володимир-Волин.), Галицька, Угровська (пізніше — Холмська), Луцька. Крім Київської, у 11 ст. певний час існували Чернігівська та Переяславська митрополії, які мали статус титулярних. Одночасно виникала мережа монастирів. Назагал монастирський статут на Русі був суворішим, ніж грец. статут. Монастирська братія самостійно обирала ігумена (керівника обителі) і вирішувала господарчі справи. Церковний устав Володимира Святославича окреслив коло питань стосовно Д. До останнього належали священнослужителі та церковнослужителі із членами їхніх (священнослужителів) родин, ченці, проскурниці, особи, які перебували під церк. покровительством, церк. піддані, а також хворі, каліки, вільновідпущеники, странники. Всі вони підлягали церк. суду. На відміну від Візантії, світська влада на Русі не мала права втручатися в церк. справи. Володимир Святославич узаконив певні привілеї для Д., насамперед церк. десятину, яку мали сплачувати світські особи на користь Церкви. Значна її ч. йшла на доброчинність; а також суд. мита для єпископів та митрополита. За давньою традицією, кожна парафія сплачувала певну суму грошей єпископу, а останній — митрополиту. В 10— 11 ст. Д. утримувалося переважно за рахунок державного скарбу.
Великий князь та ін. особи надавали українській церкві різні земельні угіддя, які поступово ставали гол. джерелом церковних прибутків, що дало їй змогу відмовитися від десятини й державного утримання. Нижче Д. жило переважно за рахунок плат за треби (хрещення, вінчання, поховання тощо). Практично все Д. було виборним. Формувалися крилоси (клироси) — церк.-адм. апарат зі священиків, на чолі якого стояв єпископський намісник. Крилоси допомагали єпископу в управлінні єпархією, виконували суд. функції, розглядали кандидатури на висвячення дияконів чи священиків. Діяли також ієрейські собори (зібрання священиків), які виконували роль дорадчих органів або ж вирішували повсякденні справи в межах своєї компетенції. З давніх часів відомі правосл. братства, що пізніше (16—17 ст.) відігравали чималу роль в обороні правосл. церкви від катол. експансії. Втрата держ. незалежності Русі-України негативно позначилася на становищі правосл. Д., яке почало зазнавати дискримінації, було змушене сплачувати податки; посилилося втручання світських осіб у внутрішні справи Церкви. Берестейська церковна унія 1596 та Ужгородська церковна унія 1646 привели до створення окремої Української греко-католицької церкви, складової ч. катол. церкви. Д. в УГКЦ не мало первісно якихось значних відмінностей від правосл., але пізніше, особливо від часів Замойського собору 1720, такі відмінності стають виразнішими. 1620—21 відроджується ієрархія УПЦ, яка завдяки митрополиту П.Могилі була 1633 легалізована в Речі Посполитій. Українське Д. відзначалося тоді відносно високим рівнем культури та освіти, воно дало укр. культурі плеяду визначних письменників, істориків, філософів тощо. Національна революція 1648— 1676 покінчила з дискримінацією правосл. церкви на тер. Гетьманщини. УПЦ стала держ. і єдиною церквою. Це зміцнило і статус правосл. Д. в укр. сусп-ві, піднесло його роль у політ., громад. та культ. житті.
505 ДУХОВЕНСТВО
506 ДУХОВЕНСТВО
Після підписання Переяславських статей 1659 почався планомірний наступ на УПЦ з боку царського уряду та РПЦ. 1685— 86 Київ. митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Було знищено її соборноправні традиції, виборність духовних посад, починаючи від паламаря. Водночас різко погіршилося становище православ’я на Правобережній Україні, де панівні кола Речі Посполитої відновили переслідування щодо православних, насаджуючи унію. Після поділів Польщі 1772, 1793, 1795 реліг. ситуація тут різко змінилася: унію було заборонено, діяльність катол. церкви істотно обмежено. На початку 18 ст. Д. зазнало істотних змін. Петро I юридично ліквідував патріаршество, затвердивши Духовний регламент 1721, згідно з яким встановлювалося верховенство Синоду, яким керував обер-прокурор, але формально його очолював цар. Отже, главою Церкви ставав світський правитель (правительниця) Російської імперії, що суперечило духу Святого Письма. 1718 Петро I затвердив штат Д., який почав діяти від 1722. Ці заходи прискорили формування Д. як стану. Священики, які не мали парафій, були переведені в податний стан. Церк. влада стала цілком підлягати світській, Синод перетворився, по суті, на мін-во царського уряду з реліг. справ. Вища ієрархія Київ. митрополії призначалася Синодом. Від 1799 київ. митрополитами висвячувалися переважно росіяни. Якщо раніше ієрархія й більшість церк. посад формувалися переважно з чорного Д., до лав якого міг вступити кожен, то з 1786 Д. почало поповнюватися переважно вихідцями зі свого ж стану. Якщо раніше укр. ченці не вповні розривали зв’язки з миром (зберігали право власності, спадку тощо), то за часів імп. Катерини II була проведена секуляризація монастирських земель, яка супроводжувалась закриттям кількох монастирів, пов’язаних з козацтвом (див. Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир). На решту обителей були поширені норми, типові для рос. монастирів. Від часів Петра I
відбувалось скорочення чисельності чернецтва, монастирів, за Анни Іванівни постригали в ченці тільки овдовілих священиків та дияконів. Наприкінці 18 ст. кількість монастирів зменшилася з 1072 до 452. За Петра I та імп. Анни Іванівни починають діяти обмеження для козац. стану, представники якого доти вільно висвячувалися в біле Д. Петро I заборонив укр. мову в друкованих церк. виданнях, а від 25 трав. 1817 обмежено функції Києво-Могилянської акад.: вона втрачає значення заг.-визнаного центру духовного й нац. життя України (див. Київська духовна академія). Царський уряд прагнув лояльного ставлення до себе з боку українського Д., надаючи йому певні права. Це знайшло підтримку в середовищі духовних осіб, які бажали, щоб їх зрівняли із дворянством, або принаймні визнали міжстановою групою на зразок військових. Але царат зарахував Д. до середнього стану поруч із міщанством (див. Міщани). Павло I повернув Д. ч. конфіскованих раніше церк. земель. Поліпшилася орг. структура РПЦ: 1797 було здійснено поділ єпархій на благочинія (благочинні округи) на чолі з благочинними, які об’єднували по 10—30 парафій. 1808 відмінено тілесні покарання для священиків та дияконів (1862 ця норма поширилася на всіх церковнослужителів та чл. їхніх сімей). Пізніше Д. почали нагороджувати орденами, що мало певне значення для отримання духовними особами спадкового дворянства. Впроваджено також нагородження почесними головними уборами (скуфією, камілавкою, митрою), а також наперсними хрестами (ця практика існує й нині. 1863 випускники духовних семінарій дістали право вступати до університетів, 1864 дітям Д. дозволено було навчатися в г-зіях, а 1866 — вступати до військ. уч-щ. Нарешті, було скасовано станові обмеження для вступу православних до духовних семінарій (1867).1869— 71 царський уряд виключив із духовного стану осіб, які не мали сану й не були на церк.-службових посадах (півчі, церковні сто-
рожі, дзвонарі тощо), ліквідував спадкові парафії, але подбав про поліпшення матеріального стану Д., особливо вищого. Від 1876 державними пенсіями були забезпечені протодиякони, від 1880 — диякони. Зрощення РПЦ з царатом призвело до перетворення Д. на опору самодержавства і послабило його зв’язок з суспільством. Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 Церкві довелося діяти в умовах червоного терору, політики войовничого атеїзму з боку рад. влади. Вже за два роки було фізично знищено більшу ч. Д., конфісковано церк. майно (шпиталі, дитячі притулки, школи тощо), храмові споруди оголошувалися власністю д-ви (див. Кампанія по вилученню церковних цінностей 1922). Від кін. 1920-х рр. розгорнулися масові руйнації храмів та монастирів. В роки української революції 1917—1921 було створено Українську автокефальну православну церкву, яка почала повертати укр. мову та укр. традиції в богослужіння, запровадила деякі нововведення (духовенству дозволила носити світський одяг та зачіски, ліквідувала обов’язковий целібат для єпископів). 1930 рад. влада ліквідувала УАПЦ, фізично винищивши майже весь клір. На Волині та в Зх. Білорусі, що були під владою Польщі, було створено окрему Церкву — Польс. автокефальну правосл. церкву, яка хоча нібито й могла вільно діяти, але постійно зазнавала дискримінації. 1946 парт.-держ. кер-вом СРСР було ліквідовано УГКЦ (див. Львівський собор Української грекокатолицької церкви 1946). Більшість її Д. увійшла до РПЦ «в сущем сане», а незгідні мусили діяти в катакомбних нелегальних умовах та жорстоко переслідувалися. Правосл. Д. опинилося під контролем КПРС та її каральних органів. Тільки наприкінці 1980 — поч. 1990-х рр. сталися значні зміни в церк. житті України. Нині правосл. церква в Україні представлена трьома гілками: Українська православна церква Київського патріархату, УПЦ (МП), УАПЦ; діє РКЦ та УГКЦ. Зареєстровано понад 10 тис. правосл. парафій (найбільше в світі), по-
над 3 тис. греко-катол. парафій, а катол. Д. відіграє сьогодні помітну роль у житті укр. суспільства. Літ.: Дианин А. Малороссийское духовeнство во второй половине XVIII в. «Труды Киевской духовной академии», 1904, № 8—9; Релігія в житті українського народу. Мюнхен— Рим—Париж, 1966; Митрополит Іларіон. Українська Церква. Вінніпеґ, 1982; Булгаков С.В. Настольная книга для священнослужителей. М., 1993; Історія церкви та релігійної думки в Україні, кн. 1—3. К., 1994; Katolicyzm w Rosji i Prawosławie w Polsce (XI— XX w.). Б/м, 1997; Макарий (Булгаков). История русской Церкви, книга 1—7. М., 1994—96; Києво-Могилянська академія в іменах XVII— XVIII ст. К., 2001. Ю.А. Мицик.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДУХОВЕНСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
