ДЗЮБА Іван Михайлович (н. 26. 07.1931) — літературознавець, письменник, громад. та політ. діяч. Чл. Спілки письменників України (1959—72; від 1980), акад. НАН України (1992). Н. в с. Миколаївка (нині село Волноваського р-ну Донец. обл.). Закінчив Донец. пед. ін-т (1953), аспірантуру Ін-ту літ. АН УРСР (1956). Працював у вид-ві «Дніпро» (1957, 1968—71); зав. від. критики ж. «Вітчизна» (1958— 63), коректором в «Українському біохімічному журналі» (1964—68) та на ін. посадах. Зазнавав політ. переслідувань: 1972 заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність», звільнений через півтора року, реабілітований 1991. 1974—82 працював на Київ. авіазаводі. Перший президент Респ. асоц. українознавців (1989—92). Активний учасник дисидентського руху (див. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960—1980-х років в Україні), один із засн. Народного руху України. 1992—94 — міністр к-ри України. Акад.-секретар Відділення літератури, мови і мистецтвознавства НАН України (1996—2004), ст. н. с. Ін-ту літ. НАН України, гол. ред. ж. «Сучасність» (1992—2002), співголова редколегії «Енциклопедії сучасної України» (від 1998). Голова К-ту з Нац. премій ім. Т.Шевченка (від 1999). Як літ. критик друкується від 1952, обстоював право укр. літ. на вільну думку і власний естетичний пошук. Автор книжок та публікацій на теми укр. і рос. літ., літ. народів СРСР, а також самвидавних матеріалів (див. «Самвидав»), зокрема праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де проаналізовано механізм примусової русифікації народів СРСР, насамперед укр., що провадилася під лицемірними гаслами «інтернаціоналізму». Розповсюджена як самвидав праця стала маніфестом укр. шістдесятництва (див. Шістдесятники). Для його публікацій на актуальні теми сьогодення, зокрема з проблем розвитку к-ри, мист-ва,
функціонування укр. мови, ставлення до істор. спадщини тощо, притаманні глибокий аналіз, енциклопедична обізнаність, тонкі та влучні характеристики. Д. вміє побачити справжнє коріння проблеми, відчуває ледь помітні тенденції її розвитку, ненав’язливо, але твердо проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. Герой України з врученням ордена Держави (2001). Лауреат премії ім. О.Білецького в галузі літ.-худож. критики (1987), Держ. премії України ім. Т.Шевченка (1991), Міжнар. премій Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1992) та ім. В.Жаботинського (1996). Тв.: «Звичайна людина» чи міщанин? К., 1959; Шевченко і Петефі. «Сучасність», 1967, ч. 3; Шевченко і Хомяков. «Сучасність», 1970, ч. 1; Грані кристала. К., 1978; На пульсі доби. К., 1981; Стефан Зорян в історії вірменської літератури. К., 1982; Вітчизна у нас одна. К., 1984; Автографи відродження. К., 1986; Садріддін Айні. К., 1987; Література народів СРСР на Україні. В кн.: Літературна панорама. К., 1987; Володимир Свідзинський. В кн.: Письменники Радянської України, вип. 13. К., 1987; Несходимі стежки минувщини. Там само, вип. 20; Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? «Україна. Наука і культура», 1988, вип. 22; Набутки і перспективи жанру. В кн.: Літературна панорама. 1987. К., 1988; В обороні людини й народу. К., 1989; Він хотів «жити, творити на своїй землі…». В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Цілюща сіль самопізнання. В кн.: Мовчан П. Сіль. К., 1989; Музи не мовчать. В кн.: Авторитет. К., 1989; «У всякого своя доля». К., 1989; У діапазоні від мистецтва до політики. К., 1989; «Бо то не просто мова, звуки…». К., 1990; Культурна спадщина і культурне майбуття. «Україна. Наука і культура», 1990, вип. 24; «Леонід Кисельов з другої половини двадцятого віку». В кн.: Кисельов Л. Тільки двічі живемо. К., 1991; «Застукали сердешну волю…» (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого). К., 1995; «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого. К., 1996; Між культурою і політикою. К., 1998; Спрага. К., 2001; З криниці літ, т. 2. К., 2001; Україна перед Сфінксом майбутнього. К., 2002; Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П’ятдесят років без Сталіна. К., 2003. М.Г. Желєзняк.
кове Черніг. губ. (нині село Брянської обл., РФ). Від 1911 служив на Балт. флоті, від 1912 — чл. РСДРП(б)—ВКП(б). 1917 — чл. Гельсінгфорської ради, голова ЦК Балт. флоту, чл. Петрогр. військ. революц. к-ту. Делегат Другого Всеросійського з’їзду рад 1917, один із військ. керівників Жовтневого перевороту в Петрограді 1917. У жовт. 1917 — берез. 1918 — чл. РНК, чл. К-ту з військ. і мор. справ, нарком з мор. справ Рад. Росії. 1918 вів підпільну роботу в Україні й Криму. В листопаді 1918 — командир полку, в грудні — 1-ї бригади 3-ї укр. рад. д-зії. На поч. 1919 — команд. Групою військ Катеринославського напрямку, нач. 1-ї Задніпровської укр. рад. д-зії. Команд. крим. армії, нарком із військ.мор. справ і голова РВР Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (трав.—черв. 1919). Командир 2-ї кавалерійс. д-зії (1920), зведеної стрілец. д-зії (1921, під час ліквідації Кронштадтського заколоту). Нагороджений 3-ма орденами Червоного Прапора. Від 1921 — на командних посадах в РСЧА (див. Радянська армія). Командував військами Середньоазіат., Приволзького, Ленінгр. військ. округів. Чл. Всерос. ЦВК і ЦВК СРСР. Заарештований 26 лют. 1938. Страчений. Реабілітований 16 травня 1956. Літ.: Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне, т. 3—4. М., 1932—33; Його ж. В семнадцатом году. М., 1933; Сувениров О.Ф. Трагедия РККА. 1937—1938. М., 1998. О.Й. Щусь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЗЮБА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
