ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ в першій половині 20 ст.; їх кількісна оцінка. Д.в.У. були спричинені двома світовими війнами, громадян. війнами, трьома голодоморами, репресіями та численними масовими депортаціями. Їх кількісна оцінка потребує дотримання низки спеціальних методологічних і методичних принципів. Для того, щоб кількісна оцінка демографічних втрат була реальною, її розрахунки повинні ґрунтуватися на достовірній демографічній статистиці. В ін. випадку вона матиме характер експертних висновків, і, на жаль, саме такою є більшість оцінок демографічних втрат Західної України та Східної України, Української Народної Республіки, УРСР, Криму в різних катаклізмах 1-ї пол. 20 ст. Переважно з методологічних міркувань Д.в.У. в 1-й пол. 20 ст. поділяють на демографічні втрати 1-ї та 2-ї чвертей 20 ст. Перша чверть 20 століття. Перша світова війна, громадянські війни, голод 1921—1923. Брак даних про демографічну ситуацію в Україні особливо відчувається стосовно 1-ї чв. 20 ст. Демографічні втрати, спричинені Першою світовою війною і громадянською війною в Україні 1917— 1921, не вдається підрахувати навіть приблизно (стат. служби д-в, до яких входили укр. етнічні землі, не оперували категорією «українці», а укр. органи стат. обліку внаслідок короткочасності існування нац. державності не змогли розгорнути своєї роботи). Орієнтирами для цього періоду є наступні цифри. Цілісний масив укр. земель 1914 становив 739 тис. км2 (пл. сучасної України 604 тис. км2). За підрахунками М.Шаповалова (1927) і більш пізніми оцінками В.Кабузана (1981), на укр. землях 1914 проживало 46 млн осіб, з них — 32,7 млн українців. Отже, укр. землі за кількістю нас., що на них проживало, 1914 поступа-
лися двом країнам Європи — Німеччині (68 млн осіб) і Великій Британії (47 млн осіб). Під час I світ. війни і в роки спричинених нею соціальних катаклізмів аж до 1920 включно на укр. землях відбувалися значні переміщення нас., тому не існує вірогідних даних ні про тогочасну народжуваність і смертність, ні про добровільну та примусову міграцію. Справжня кількість жертв голоду 1921—1923 в УСРР залишається невідомою. За оцінкою наркома здоров’я УСРР (а вона спиралася на дані вибіркового опитування сел. г-в навесні 1922 кореспондентськими пунктами Центр. стат. управління УСРР, яке проводилося, однак, лише в ч. постраждалих від голоду пд. губерній), взимку 1921—22 в УСРР загинуло 235 тис. осіб. Екстраполяція цих даних на весь масив постраждалих від голоду укр. земель виводить оцінку заг. втрат на величину 300—350 тис. осіб. Завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги та ін. доброчинних орг-цій, яка була розгорнута 1922, вдалося врятувати від голодної смерті десятки тисяч селян. Відомо, зокрема, що восени 1922 на пд. України допомогу одержували не всі, а лише близько половини голодуючих дітей: таких було 944 тис. осіб. Відтоді, як спалахнула I світ. війна, і для наступного періоду в більш ніж 10 років, з високим ступенем вірогідності можна твердити лише те, що наприкінці 1920-х рр. приріст народонаселення на укр. землях тільки компенсував демографічні втрати 1914—23. Друга чверть 20 століття. На відміну від 1-ї чв. 20 ст., демографічна картина на укр. землях у 2-й чв. цього ж століття зафіксована кількома переписами населення. Ці переписи засвідчують, що Україна (в тотожних сучасним кордонах) 1930 мала 41 млн 776 тис., а 1959 — 41 млн 869 тис. жителів. Корекція останньої цифри із врахуванням того факту, що частина укр. земель (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина і Кубань), які вважаються належними до українського етногр. масиву, але
через різні причини не входять до складу сучасної України, дає значення, що не перевищує 46 млн. Отже, чисельність нас. 1959 на всьому масиві укр. земель була меншою, ніж 1914. Природний приріст нас. тільки на поч. 1960-х рр. компенсував Д.в.У. 1930—47. Після Другої світової війни УРСР за тер. посідала перше місце в Європі (якщо не враховувати двох євразійських країн — Росії і Туреччини), але за кількістю нас. вона стала поступатися не тільки Німеччині (тер. якої істотно зменшилася після двох світ. воєн) і Великій Британії, а й Франції та Італії. Голодомор 1932—1933, репресії, депортації. Оцінки демографічних втрат від голодомору 1932—1933 в УСРР тривалий час були експертними оцінками, оскільки дані статистики рад. влада тримала в суворій засекреченості. Покладаючись на динаміку чисельності народонаселення, яку показували всесоюзні переписи 1926 і 1939, В.Кубійович оцінював втрати від голодомору цифрою в 2,5 млн осіб (у кордонах УСРР). Ін. вчений з укр. діаспори, економіст В.Голубничий, твердив, що кількість жертв не може перевищувати 3 млн осіб. Публіцисти називали цифри від 7 до 15 млн осіб. 1990 у кн. «Голод 1932— 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» уперше був опублікований розрахунок, що спирався на щойно тоді відкриті архів. дані репресованого Й.Сталіним перепису 1937, а також на дані про динаміку народжуваності, смертності й міжресп. міграції за період між переписом 1926 і переписами 1937 та 1939 (стосовно методики цих розрахунків не було висловлено принципових заперечень на семінарі провідних демографів світу, що проходив у січ. 1995 у Канаді в м. Торонто). Ці розрахунки показують: 1) прямі втрати від голоду, спричиненого зимовими хлібозаготівлями 1931—32, становили в УСРР 144 тис. осіб, а заг. втрати, в т. ч. й ненароджених, — 443 тис. осіб; 2) прямі втрати від голодомору, спричиненого зимовими хлібозаготівлями 1932—33 і конфіскацією в селян усіх продовольчих запасів, становили 3—3,5 млн осіб, су-
марні ж втрати (прямі й опосередковані) — 4 млн 649 тис. осіб. Отже, зважаючи на неточність вихідних даних, демографічні втрати УСРР від голодомору 1931—33 найвірогідніше становлять 4,5—5 млн осіб. (Сотні тис. осіб, і серед них найбільше українців, загинули під час голодомору 1931—33 на Пн. Кавказі; розрахунки по цьому регіонові не проводилися, хоч доступ до демографічної статистики доби СРСР залишається в РФ відкритим.) На згаданому семінарі в Торонто були оприлюднені й результати ін. розрахунків Д.в.У. від колективізації сільського господарства, голодомору і репресій, виконаних за ін. методиками. Вони різняться між собою, але узгоджуються з наведеними вище втратами від голодомору. За розрахунками С.Пирожкова (Київ), заг. Д.в.У. (від колективізації, голодомору, сталінських репресій та ін. чинників) між 1929 і 1939 становлять 5,8 млн осіб. С.Максудов (Кембріджський ун-т, Велика Британія) для періоду між переписами 1926 і 1937 назвав меншу цифру втрат — 4,3 млн осіб, однак його розрахунок не враховував втрат від «великого терору» 1937—38. Багато своїх праць присвятив дослідженню т. зв. розриву Курмана сучасний демограф С.Віткрофт (Мельбурнський ун-т, Австралія). Мова йшла про те, що зафіксоване центр. управлінням нар.-госп. обліку (ЦУНГО) СРСР по роках у період між переписами 1926 і 1937 зростання народонаселення (народжуваність мінус смертність) перевищувало те зростання цього ж показника, яке випливало із зіставлення результатів переписів 1926 і 1937. Різниця визначалася цифрою у 8 млн осіб і була названа за прізвищем заст. нач. відділу нас. та охорони здоров’я ЦУНГО СРСР М.Курмана, який першим зробив спробу пояснити, куди поділися мільйони рад. громадян, присутність яких нібито «не помітив» перепис 1937. Підсумкові результати досліджень С.Віткрофта у вигляді стат. розвідки «Про демографічні свідчення трагедії радянського села в 1931—1933 рр.» рос. вчений-аграрник В.Данилов помі-
стив у вигляді додатку до 3-го т. редагованого ним 5-томного зб. документів і матеріалів «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание» (2001). Масштаби підвищеної (поза звичайною) смертності в Україні 1933 С.Віткрофт оцінює в діапазоні від 3 до 3,5 млн осіб. «Великий перелом» в СРСР започаткував у країні протисел. репресії у вигляді розкуркулення (з метою зігнати селян в колгоспи) і терору голодом (з метою змусити колгоспників добросовісно працювати за мізерну плату). Одночасно було розпочато репресії у середовищі міськ. нас. В Україні кампанія арештів з наступним ув’язненням або стратою набула особливих масштабів починаючи з 1933. Нова хвиля арештів піднялася у зв’язку з убивством С.Кірова в груд. 1934 р. Ця хвиля накрила собою весь СРСР. Заг.-союзного характеру набули також терористичні акції органів держ. безпеки 1937—38, які на Заході відомі під назвою «Великий терор». За даними професора Донец. ун-ту В.Нікольського (2003), органами держ. безпеки в Україні 1929—38 було заарештовано: 1929 — 29 916 осіб 1930 — 33 373 особи 1931 — 51 880 осіб 1932 — 74 849 осіб 1933 — 124 463 особи 1934 — 30 322 особи 1935 — 24 934 особи 1936 — 15 717 осіб 1937 — 159 573 особи 1938 — 106 096 осіб Загальне число жертв чекістів за десять років перевищило 651 123 тис. осіб. «Великий терор» був спрямований передусім проти інтелігенції. Було винищено майже всіх дореволюц. та значну ч. рад. спеціалістів. Знайдено жахливі свідчення сталінського терору 1937— 41 — масові поховання у Вінниці (див. Вінницька трагедія 1937— 1938), у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) тощо. Після «визвольного походу» у 1939 Червоної армії в Західну Україну і Зх. Білорусь було проведено 4-етапну депортацію всіх місцевих жителів, яких влада визнала для себе потенційно небезпечними. За розрахунками польс. істориків, які спираються на ін-
323 ДЕМОГРАФІЧНІ
324 ДЕМОГРАФІЧНІ
формацію, зібрану послом польс. емігрантського уряду С.Котом 1941, заг. кількість репресованих (переважно депортованих) у передвоєн. час громадян Польщі перевищила 1 млн осіб, серед яких було до 60 % поляків, 20 % євреїв, до 20 % українців і білорусів. Однак за даними, одержаними С.Котом від тодішнього заст. наркома закордонних справ А.Вишинського, кількість депортованих була істотно меншою — 388 тис. осіб. Найбільш відомим прикладом репресій польс. громадян є Катинський розстріл 1940. У перші тижні Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 за розпорядженням з Москви згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 5 берез. 1940 було проведено знищення політв’язнів і заарештованих за політ. звинуваченнями в тюрмах прикордонної смуги. У Зх. Україні розстріляно від 40 до 50 тис. осіб. Як показують останні дослідження польс. істориків, що базуються на матеріалах рад. архівів, названа А.Вишинським цифра не так сильно, як раніше думали, відрізнялася від реальної. За оцінкою експертів, які проводили відповідне опрацювання архів. даних на замовлення Мінва юстиції Польщі, рад. репресії 1939—41 охопили 463 тис. польс. громадян (військовополонені та інтерновані — 43 тис., заарештовані на сх. кресах — 110 тис., депортовані — 310 тис. осіб). Отже, були репресовані майже півмільйона з 13 млн польс. громадян, які опинилися після 1939 у межах СРСР. Друга світова війна. Кількісну оцінку демографічних втрат СРСР у Другій світовій війні не раз уточнювали, в результаті чого величину цих втрат було збільшено (остання цифра — 26,6 млн осіб). Цифру Д.в.У. у цій війні можна назвати лише приблизно, виокремивши її експертним шляхом з-поміж заг.-союзних і респ. даних. Про масштаб втрат свідчить зменшення чисельності нас. УРСР з 41 млн 657 тис. осіб на черв. 1941 до 27 млн 382 тис. осіб на поч. 1945. Більшу ч. цього зменшення становлять безповоротні втрати — бл. 8 млн осіб або й більше. До них належать: фронтові втрати військовослужбовців Червоної армії (див. Ра-
дянська армія; ці втрати в цілому були на порядок вищими від аналогічних втрат противника, що стало наслідком винятково жорстоких, а часом і необачних методів ведення війни рад. воєначальниками); втрати партизанів (рад. та тих, які воювали під нац. прапорами) у боротьбі між собою і з окупантами; втрати цивільного нас. під час боїв і бомбардувань, через голодне виснаження та епідемії і втрати від геноциду окупаційного режиму (планомірного знищення військовополонених, масового винищення євреїв і циганів, вибіркового винищення нас. на більшій ч. тер. України, яка після переможного завершення війни мала відійти до Великонімеччини). Частина людей, евакуйованих у сх. регіони СРСР і вивезених до Німеччини, не повернулася на Батьківщину. Ті, хто вижив у гітлерівських концтаборах, нерідко після війни потрапляли до Гулагу й гинули там. (Див. також Втрати людські України в Другій світовій війні.) Сукупні (військ. і цивільні) жертви війни на тер. України М.Коваль (Ін-т історії НАН України) оцінював у 8 млн осіб. До цієї ж цифри ще раніше прийшов учений з укр. діаспори, проф. Сорбонни (Франція) В.Косик, який користувався дещо ін. колом первинних джерел. Косик применшував кількість фронтових жертв порівняно з Ковалем на півмільйона, але перебільшував — теж на півмільйона — число цивільних жертв. Максимальні втрати воєн. часу можуть оцінюватися в 9 млн осіб. Проте ця цифра менш вірогідна, ніж розрахунки М.Коваля або В.Косика. Україна, як стверджував В.Косик, займала за втратами у II світ. війні 2-ге місце після Росії (8 млн осіб, або 19,1 % від усього нас.). На третьому місці — Німеччина (6,5 млн осіб або 9,1 %), далі йдуть Польща (5 млн осіб або 19,6 %), Білорусь, Японія, Югославія, Франція, Італія, Румунія та ін. Голод 1946—1947, повстанська боротьба в Західних областях України 1944—1955. Про смертність від голоду 1946—1947 в УРСР офіц. даних немає. У пошуках порятунку в ті роки люди змушені були покидати рідні осе-
лі, багато хто з них загинув за межами республіки, а тому відомості про їхню смерть не потрапили до реєстрів відділу запису актів громадян. стану (ЗАГС) УРСР. Характер демографічної статистики (передусім — відсутність перепису нас.) не дає змоги виявити втрати, спричинені голодом. Експертні ж оцінки про загибель 1—2 млн осіб, очевидно, багатократно завищені. Наявні джерела не дають змоги обґрунтувати ці цифри. Наслідки післявоєн. опору Організації українських націоналістів і Української повстанської армії радянізації зх. областей були трагічними. У Постанові Президії ЦК КПРС «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 трав. 1953 вказувалося, що за період з 1944 до 1952 різним репресіям у регіоні було піддано до 500 тис. осіб, у т. ч. заарештовано понад 134 тис., убито — понад 153 тис., вислано за межі УРСР — понад 203 тис. Майже третина висланих на спецпоселення до Сибіру загинула. Демографічні втрати нас. Крим. обл. під час II світ. війни враховані в наведених вище підрахунках по УРСР. Окремо слід зазначити, що нац. склад нас. Криму зазнав у цей час докорінних змін внаслідок депортації і голокосту. За всесоюзним переписом 1939, росіяни у складі нас. Криму становили 49,6 %, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 %. Під час війни заг. чисельність нас. різко скоротилася. У серп. 1941 чекісти здійснили першу депортацію за нац. ознакою. Вони вивезли з Криму бл. 50 тис. німців (див. Депортація громадян німецької національності з території Української РСР 1941—1942), які оселилися тут здебільшого з часів імп. Катерини II. Формулювання звинувачень було на всіх одне: «пособництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації Криму гітлерівці знищили тут 25 тис. євреїв. Загинули практично всі, хто не зміг або не побажав евакуюватися. Разом з євреями знищувалися представники нечисленної національності — кримчаки, яких нацисти зараховували до «єврей-
ської раси», оскільки з давніх часів ті сповідували іудаїзм. За постановами Державного комітету оборони СРСР від 11 трав. і 2 черв. 1944 з Криму були виселені крим. татари, болгари, греки та вірмени (див. Депортація кримськотатарського народу 1944, Депортації народів Криму в роки Другої світової війни). Сумарна кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан становила 228 тис. осіб. Літ.: Шаповал М. Засади української визвольної програми. Прага, 1927; Брук С., Кабузан В. Численность и расселение украинского этноса в XVIII — начале XX ст. «Советская этнография», 1981, № 5; Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати Української РСР у 30-ті роки. «УІЖ», 1989, № 8; Їх же. Демографічні втрати Української РСР у 40-х рр. «УІЖ», 1990, №2; Кульчицький С.В. Трагічна статистика голоду. В кн.: Голод 1932— 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990; Пирожков С.И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. К., 1992; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж—НьюЙорк—Львів, 1993; Кульчицький С.В., Мовчан О.М. Невідомі сторінки голоду 1921—1923 рр. в Україні. К., 1993; Його ж. Ще раз до питання про демографічні наслідки голоду 1932— 1933 рр. в Україні. «УІЖ», 1995, № 5; Поляков Ю.А. Воздействие государства на демократические процессы в СССР (1920 — 30-е годы). «Вопросы истории», 1995, № 3; Коваль М.В. Україна у Другій світовій війні і Великій вітчизняній війнах (1939—1945 рр.). В кн.: Україна крізь віки, т. 12. К., 1999; Лаврентий Берия. Стенограмма июльского пленума ЦК КПСС и другие документы. М., 1999; Жиромская В.Б. Демографическая история России в 1930-е годы. Взгляд в неизвестное. М., 2001; Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х — 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. Донецьк, 2003; Литвин В. Україна в Другій світовій війні 1939—1945 рр. В кн.: Актуальні проблеми вітчизняної історії XX ст. Збірник праць, присвячений пам’яті академіка НАН України Юрія Юрійовича Кондуфора. К., 2004. С.В. Кульчицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
