Відбувся 14—30 жовт. у Києві в Софійському соборі. Скликання собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Збереглися списки делегатів (432 особи із семи губ. України); склад делегатів на засіданнях не був сталим. Найчисленнішими були делегації від укр. громад Києва (142 особи), Київщини (169 осіб), Чернігівщини (40 осіб), Полтавщини (39 осіб). Серед делегатів були священики, диякони, дяки, вчителі, селяни, робітники, студенти, урядовці, юристи, кооператори, письменники, агрономи, лісники, професори, представники ін. професій. Жоден із запрошених єпископів на собор не прибув. Собор здійснив орг. оформлення Української автокефальної православної церкви — УАПЦ на засадах автокефалії, оголосивши недійсним акт від 1686 про підпорядкування Київської митрополії Моск. патріархату РПЦ. В ухвалах собору поєдналися вимоги демократизації церк. життя з вимогами відродження укр. церк. традицій (виборність парафіяльного духовенства, відродження стилю нац. церк. буд-ва, укр. церк. співу і укр. правосл. обрядовості) та запровадження укр. мови в богослужінні. Всевладдя вищих ієрархів в організації Церкви було обмежене засадами соборноправності. Здійснення висвяти єпископів самими учасниками собору без участі єпископів (учасники собору посилалися при цьому на давні традиції Александрійського патріархату)
означало рішучий розрив з орг. засадами РПЦ та ін. правосл. церков і стало підставою для різкої критики на адресу собору прихильників правосл. канонічності у формуванні єпископату. Проте делегати собору ухвалили, що надалі «священний чин хіротонії здійснюється за участі двох і більше єпископів по чину всесвітньої Східної Церкви». Дотримуючись основ віровчення, затверджених на семи Вселенських соборах (див. Собори вселенські), і залишаючись «цілком на ґрунті православного розуміння Христової віри», собор прийняв «Канони Української православної церкви», гол. положення яких наголошували на автокефалії як одній з принципових засад організації правосл. церкви («автокефальні церкви народів і країн вільно єднаються у всесвітню єдину апостольську православну Христову Церкву») та на виборних засадах в організації церк. життя. Передбачалося перетворення життя монастирів «в напрямку первісних чернечих релігійно-трудових громад згідно з умовами сучасного загальноцерковного життя». Канони УАПЦ визнали за необхідне «ґрунтовний перегляд уставів сучасних Божих служб і обрядів» з метою вияву «живої церковно-релігійної творчості». Пастирство священнослужителів усіх рівнів розглядалося як служіння в церкві. Безшлюбність і належність до чернечого сану оголошено не обов’язковими для вступу на єпископське служіння в УАПЦ. Ці правила в організації церк. життя надавали ухвалам собору значення новітньої укр. церк. реформації. Собор 21 жовт. обрав, а 23 жовт. хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів на першого єпископа УАПЦ й митрополита Київ. і всієї України протоієрея В.Липківського, а його заст. обрав архієпископа Нестора Шараївського (див. Всеукраїнські православні церковні собори УАПЦ 1921, 1927, 1930). Літ.: Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14/30 жовтня н. с. 1921 р. К., 1921; Зінченко А.Л. Визволити вірою: життя і діяння митрополита Василя Липківського. К., 1997; Український церковно-визвольний рух і утворення Української автокефальної православної церкви: Матеріали наукової конференції. Київ, 12 жовтня 1996 р. К., 1997; Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ
14—30 жовтня 1921 року: Документи і матеріали. К.—Львів, 1999. А.Л. Зінченко.
взагалі засудив повстанську тактику. Літ.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917—1920 рр., т. 4. Відень, 1921; Гриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: Рік 1919-й. К., 1996. А.П. Гриценко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1921» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
