ВОЛОЧИЩЕ — назва до 1545 м. Волочиськ. ВОЛОЧНА ПОМІРА, волочна реорганізація землеподілу — перемірювання та перерозподіл землі у великокнязівських і приватних маєтках Великого князівства Литовського (ВКЛ), які проводилися переважно в рамках аграрної реформи 16 століття. (Перші спроби впровадити обмірювання земель волоками пов’язані з колонізацією нім. та польс. селянами Підляшшя в 14—15 ст.; принесена міра була симбіозом польс. лану і холмської волоки.) Особливо значних розмірів волочна реорганізація спочатку набула у володіннях королеви Бони Сфорца Арагонської, дружини Сигізмунда I (Гродненське, Кобринське староства, Пінське, Клецьке князівства, Підляшшя). З реформаторською діяльністю останньої в 1-й пол. 50-х рр. 16 ст. пов’язані перші відомості про В.п. укр. земель у Кременецькому старостві. Помітне зростання прибутковості тих помість, які були реформовані, прискорило прийняття заг.-держ. «Устави на волоки» 1557. В ході В.п. всі землі села зводилися в одне ціле, перемірювалися, поділялися на три рівні частини, структурувалися у волоки і вже у формі волок надавалися сел. г-вам. Кожна волока складалася з трьох рівних ділянок у кожній з трьох частин земель села. На переважній більшості литов. та білорус. земель волока становила 33 морги (бл. 23 га), тобто складалася з трьох ділянок по 11 моргів кожна. В Жемайтії (нині зх. частина Литви), де В.п. розпочалася до «Устави» 1557, волока часто дорівнювала 30 моргам (бл. 21 га). На укр. землях у Кременецькому старостві переважали 36-моргові волоки (бл. 25 га), що пояснювалося гіршою якістю землі. З кожної індивідуальної волоки укр. селяни відповідно сплачували податки. Спільні громад. землі (сінокоси, пасовиська) теж вимірювалися волоками і в структурі сел. землеволодіння становили на Волині бл. 40 % земельного фонду села. Поміж сел. наділами, як правило, на кращих ґрунтах, створювалися фільваркові г-ва з такого розрахунку, щоб на 1 фільваркову волоку припадало 7 звичайних. В.п. була негативно сприйнята селянством.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВОЛОЧИЩЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
