«Вірменські колонії» — традиційна назва в укр. історіографії для міськ. кварталів та окремих сіл, де проживали консолідовані нац.-реліг. громади вірм. іммігрантів, які часто користувалися самоврядуванням, деколи суд. автономією. У вірм. історіографії запропоновано назви — «поселення», «вогнища». Осн. причинами переселення вірмен із закавказ. Вірменії були: боротьба вірм. купецтва за товарні ринки, знищення вірм. державності арабами, розорення Закавказзя турками-сельджуками, монголо-татарами, пізніше — війни за Закавказзя між Османською імперією та Іраном (див. Вірменія). Певну роль в еміграції вірмен до України відіграли також реліг. переслідування їх у Туреччині, на Балканах (у Молдові 16 ст.). Міграція здійснювалася або безпосередньо з Вірменії, або через проміжні ланки — Крим та Молдову. Переважали мікроміграційні потоки заможніших вірмен-купців, ремісників, служителів культу. Вірм. колонії формувалися в Україні у двох регіонах: правобереж.-зх. та пн.-причорномор.: мали в кожному з них свою специфіку. Вірменські колонії правобереж.-зх.-укр. регіону почали виникати в період Київської Русі та Галицько-Волинського князівства і збереглися частково як окремі нац. орг-ції до 1780—90-х рр. Перша колонія сформувалася в Києві — найдавніша згадка про неї в Патерику Києво-Печерському датується 1080—90-ми рр. Вірм. колонія у Львові утворилася в 2-й пол. 13 ст. (намогильний напис 1277). У 14—15 ст. виникли колонії у містах Луцьк, Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський), Во лодимир (нині м. Володимир-Волинський), Снятин, Белз; у 16 ст. — Хотин, Бар, Язловець (нині
село Бучацького р-ну Терноп. обл.), Замостя (нині м. Замосць, Польща); у 17 ст. — Бережани, Підгайці, Броди, Жовква, Золочів, Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), Тисмениця, Лисець (нині с-ще міськ. типу Івано-Франк. обл.), Жванець (село Кам’янецьПодільського р-ну Хмельн. обл.), Студениця, Умань; у 18 ст. — Городенка, Кути, Обертин, Могилів (нині м. Могилів-Подільський). Подаються лише найбільші колонії — в регіоні їх було бл. 60. Колонія в місті займала невелику тер. довкола церкви та однієї з вул., званої Вірменською. Органами самоврядування в колоніях були ради старших (6—12 осіб, обраних громадою), подекуди діяли вірм. війтівство, вірм. суд. В юрид. практиці (в цивільних та кримінальних справах) вірмени користувалися традиційним для них кодексом Мхітара Гоша (1519 він був офіційно затверджений у вигляді Львів. судебника), а також власним процесуальним кодексом. Права на самоврядування, регламентування торгівлі й ремесла, на збереження тер. нац. дільниць вірмени добивалися через отримання королів. привілеїв. У деяких містах (Кам’янець-Подільський, Замостя) вони домоглися спец. статусу для своєї громади. Ради старших, що формувалися з патриціату, виконували адм. функції, збирали податки, утримували лазарети-притулки, розпоряджалися церк. майном. Громади мали свою символіку — Боже ягня з прапорцем, що зображувалося на печатці вірм. колоній. Кожна колонія була самостійною, але громади підтримували зв’язки між собою. У 17 ст. колонії, що занепадали, передавали представницькі функції та захист громад. майна сильнішим колоніям (Луцька та Київ. передали права Львів.). Органи самоврядування й окремі суди було ліквідовано в останній чв. 18 ст. Реальна сила і вага вірм. колоній (у містах і м-ках) до серед. 17 ст. базувалися на їхньому екон. становищі — торгівля була джерелом великих багатств патриціату, який позичав гроші магнатам та королів. казні. Вірм. купецтво охопило своєю комерційною діяльністю Бл. Схід, доходило до Єгипту та Індії; на зх. — до Португалії, на пн. — до Прибалтики і Рос. д-ви. Купці також брали участь у місц. торгівлі. Розквіт торг. діяль-
ності припадає на 14 — 1-шу пол. 17 ст. Купці формували т-ва для спільних операцій, споряджали великі каравани до Туреччини. У 16—17 ст. існувала юрид. затверджена категорія «вірменських товарів», до якої входили імпортовані дорогі тканини, килими, сх. зброя, пахощі, одяг, зокрема «турецькі» хустки, золототкані пояси тощо. Вірм. купці експортували з тер. України мед, бурштин, місц. вірм. ремісничі вироби — насамперед золотарські та зі шкіри (сідла, взуття), холодну зброю, різьблення на камені. У 18 ст. вірмени були майстрами в ткацьких мануфактурах з виробництва золототканих килимків, поясів. Серед їхніх поселенців були лікарі (в ранні періоди також алхіміки), маляри, копіїсти рукописів. Як знавці сх. мов вірмени займали посади перекладачів — у містах, при литов. великокняжому дворі, а також виконували роль дипломатичних агентів у стосунках із Кримським ханством, Османською імперією, Іраном. У нац. консолідації громад, збереженні ними високого рівня нац.-реліг. самосвідомості надзвичайно важливу роль відігравала Вірменська Апостольська церква. Виникнення церк. адміністрації, очолюваної єпископом або архієпископом, сягає 13—14 ст. (владики в Києві, Львові, Сочаві, пізніше деякий час у Кам’янці). У Львові, Кам’янці сформувалися реліг. центри — архіт. ансамблі, в яких поєднувалося по кілька церков, монастир, кладовище. При церквах від 17 ст. організовувалися братства, що займалися не лише реліг., а й світськими справами (допомога бідним, організація банків-ломбардів). У 14— 16 ст. рим. курія неодноразово намагалася схилити вірмен до унії, однак це не давало тривалих результатів аж до 1640, коли на унію пристав львів. вірм. архієпископ М.Торосович, який почав запроваджувати її насильницьким способом. Унія була остаточно реалізована у 1670-х рр. рим. місією ордену театинців. Це спричинило відплив значної частини вірм. нас. з України (зокрема, до Молдови і Трансільванії — істор. обл. на пн. Румунії), а також розрив зв’язків із закавказ. Вірменією і занепад самобутньої к-ри укр. вірмен внаслідок латинізації обряду. У 18 ст. майже всі вірмени, що залишилися в регіо-
ні, стали унійцями, зорієнтованими на архієпископство у Львові (див. Вірмено-католицька церква). Унія посилила денаціоналізацію вірмен, у великих містах вони полонізуються, а в менших — українізуються. Зникає розмовна вірм. мова (ашхарабар) та засвоєна вірменами в Криму і перенесена в регіон вірмено-кипчацька мова, по суті, тогочасна кримськотатар. з вірм., укр. та польс. лексичними елементами. Богослужбовою мовою залишається старовірм. (грабар). При парафіях існували школи, що давали початкову освіту вірм. та вірмено-кипчацькою мовами. 1665 у Львові засновано Театинську колегію для вірмен (від 1701 Вірм.-укр. колегія), що давала вищу освіту переважно для духівництва. 1784 навчання в колегії припинилося. 1616—18 у Львові діяла друкарня Говганеса Карматанянца (Івана Муратовича), яка видавала книжки вірм. та вірмено-кипчацькою мовами. Вірм. поселенці вели замкнутий спосіб життя, намагалися звести свої контакти з оточенням колонії здебільшого до комерційних справ. Дотримувалися ендогамії. А тому практично до кін. 17 ст. зазнавали нац. та екон. дискримінації з боку міськ. управ, які перебували в руках католиків. Заможна верхівка намагалася бути лояльною до великокняжої та королів. влади, але водночас вела й завзяту боротьбу за збереження самоврядування, екон. вольностей, власної релігії. Деякі вірм. колонії користувалися підтримкою магнатів, що сприяло екон. піднесенню як самих колоній, так і міст, у яких вони були розташовані. Вірмени, як правило, не брали участі в політ. житті, але серед них були поширені антиосман. настрої. Відносини вірмен з укр. нас. складалися добре. Ще в 1230-х рр. було перекладено на вірм. мову житіє святих Бориса і Гліба, яке й досі залишається у вірм. мінеї. Українці підтримували вірмен у боротьбі проти унії, за збереження юліанського календаря. Під час національної революції 1648— 1676 вірмени вступали до лав повсталих; всупереч екон. блокаді, яку ввела Польс.-литов. д-ва щодо Б.Хмельницького, продовжували постачання товарів останньому. Вірмени вступали до козацтва, де доходили до полковницьких чинів. Водночас вони не
схвалювали союз Б.Хмельницького з татарами. У вірм. колоніях культивувалася медицина (складали лікувальники, рецептарії). Тут писалися трактати з хронології та теології (полемічна антикатол. літ.), перекладалося і Святе Письмо. Високого рівня розвитку досягло мовознавство (підручники з граматики, словники вірм. та вірменокипчацької мов). Були складені хроніки, зокрема в 1-й пол. 16 ст. — «Хроніку Польщі», т. зв. Венеціанську хроніку. В Кам’янці працювала династія хроністів — Говганаес, Гіргор, Гакоп, Оксент Каменаці, які уклали «Кам’янецьку хроніку» з докладним описом Хотинської війни 1621. Відомо, що у 18 ст. творили кілька вірм. істориків, серед них С.Рошка, І.-Т.Йосефович (Юзефович), К.Ходиніцький. Цінними є мемуари за 1608—20 Сімеона дпіра Легаці. Високого рівня розвитку досягли мист-во та арх-ра. Будувалися сакральні споруди: львів. кафедральний собор (буд-во закінчено 1363, зберігся як істор. пам’ятка); київ. дерев’яна церква (14 ст., не збереглася); луцька церква св. Стефана (1378, збереглася, але перебудована); язловецька церква (1551, збереглася); кам’янецька церква святителя Миколая (1577, не збереглася, але вціліла дзвіниця 1653). Прикладне миство: різьба на камені (нагробні стели, хачкари, вотивні хрести, об’ємна скульптура), золотарство, гаптування, вироби з сап’яну. Монументальне малярство: розпис львів. кафедрального собору 15 ст. Станковий живопис: ікони зі збереженням вірм. антропологічного типу. Худож. переписування рукописів і мініатюристика. У Львові 1668 виник вірм. театр шкільного характеру. У 16—17 ст. вірм. мист-во поступово втратило питомі нац. риси, підпорядковуючись бл.-сх. орієнтальній моді та зх.-європ. стилям. Це помітно на худож. ткацтві мануфактур (орієнталізм) та портретах (львів. вірм. художники 17 ст. В.Доновакович, С.Богушевич, Х.Захнович працювали в манері «сарматського» портрета). Зникнення колоній пов’язане з поступовою ліквідацією самоврядування, власних судів, депортаціями (з Києва за указом рос. царя Олексія Михайловича 1660; з Кам’янця після 1672 за часів турец. панування), із здобуттям пе-
573 ВІРМЕНСЬКІ
574 ВІРМЕНСЬКІ
реваги в міжнар. торгівлі єврейс. купецтва. Для заселення вірменами пн.причорномор. регіону характерне те, що крім дільниць у містах, тут виникло бл. 30 мононац. сіл. Самоврядування, незважаючи на високий відсоток вірм. нас. в багатьох містах, не досягло тут такого рівня, як в правобереж.-зх.-укр. регіоні (відсутні були ради старших, окремі суди). Вірм. колонії в Криму виникають у 11—13 ст. в Кафі (нині м. Феодосія) та Солдайї (нині м. Судак), а також в ін. поселеннях пд. узбережжя п-ова. В час розквіту Генуї (Італія) намітилася гостра конкуренція між італ. та вірм. купцями, що позначилося на становищі вірм. і генуезьких колоній в Криму, особливо тоді, коли до екон. дискримінації приєдналися у 15 ст. реліг. переслідування вірмен внаслідок спроб накинути їм церк. унію з Римом. Ці конфлікти полегшили туркам-османам захоплення 1475 Кафи (на той час генуезької) та решти генуезьких колоній. Помітну роль відігравали вірмени також у роки турец. панування на пд. Криму та в Крим. ханстві, контролюючи вузлові осердя торгівлі й ремесел п-ова. Виникають нові колонії у містах Солхат (Ескі-Крим; нині м. Старий Крим), Гезлев (нині м. Євпаторія); у 16—18 ст. — у містах Карасубазар (нині м. Білогірськ), Ак-Мечеть (нині м. Сімферополь), Орабазар (Армянський Базар; нині м. Армянськ), Інкермані, засновуються села, розташов. між Карасубазаром та ЕскіКримом, а також біля Судака. У Кафі наприкінці 15 ст. вірмени становили понад 60 % (більше 40 тис.) нас. Вірм. купці привозили товари з тих регіонів, де торгували, а вивозили рибу, ікру, сіль, зерно, віск, мило, хутра; заснували кілька банків із значним капіталом. Ареал їхньої торгівлі на Бл. Сході сягав Перської затоки, Індії, на пн. — Великого князівства Московського. Вірм. ремісники — ювеліри, ткачі, фарбарі, шевці, кравці, теслі, мельники — творили власні цехи. Нас. займалося виноградарством, виноробством, садівництвом, тваринництвом. Від 15 ст. вірмен. колонії існували також у деяких зх. причорномор. містах, зокрема, Акермані (нині м. Білгород-Дністровський), Кілії.
Церк. ієрархію очолював кафський єпископ, певний час (у 15 ст.) існувало єпископство в Акермані. При парафіях і в монастирях (найвідоміший Сурб-Хач — Св. Хреста — недалеко від ЕскіКриму) діяли школи. Чималим був внесок вірм. колоній Криму до вірм. к-ри. Тут розвинувся специфічний крим. тип каліграфічного переписування рукописів, оздоблених мініатюрами. Збереглося бл. 300 рукописних книг крим. походження. Мініатюристи працювали у вірм.візант. манері. Відомі копіїсти 14— 15 ст.: Натер, Грігор Сукіасанц, Хрістосатур, Тадевос Аврамені; 16—17 ст.: Аракел, Захарія Абега, Нікогайос Меланавор, Овакім Ерец. У Криму в 17 ст. творили поети Сімеон, Хачатур Кафаєці, Вардан, Степанос Тохатеці. Певного розквіту досягла наука (філософія, літописання, медицина, теологія). Збереглася низка пам’яток вірм. арх-ри: монастир Сурб-Хач (1338, з добудовами 15—17 ст.), феодосійські церкви св. Іоанна Предтечі (14 ст.), архангелів Михаїла і Гавриїла (14—16 ст.), св. Саркіса (можливо, 12 ст.), поблизу Старого Криму церква св. Георгія (поч. 15 ст.), білогірська церква Успіння Богородиці. Вірмени будували водогони, караван-сараї, фонтани. Високого рівня досягла монументальна пластика (медальйони на церкві св. Іоанна Предтечі), хачкари (хресні камені) 14— 18 ст. Вірм. колонії Криму припинили своє існування 1778, коли під натиском царського уряду звідти виселили вірмен та греків, щоб підірвати економіку ханства. Багатовікове існування вірм. колоній на укр. землях сприяло встановленню міцних екон. і культ. зв’язків із Вірменією, Закавказзям в цілому та ін. країнами Бл. Сходу (Туреччиною, Іраном). Україна стала для вірмен країноюпритулком у важкі для Вірменії часи, де вони могли зберігати свої духовні традиції, розвивати екон. і культ. життя. Збереглася значна кількість документів, діловодних книг, що стосуються тих чи ін. інституцій вірм. колоній правобереж.-зх.-укр. регіону, зокрема вірм. суду (16— 18 ст.), ради старших (17 ст.), єпископства (18 ст.) у Львові, а також братств, банків, Вірм.-укр. колегії театинців. Серія діловодних книг стосується Кам’янця (16—17 ст.).
Важливе джерело — хроніки зі Львова та Кам’янця (16—17 ст.), пам’ятні записи-колофони — в рукописах, переписаних у Львові та Кам’янці, мемуари. Джерел про життя вірм. колоній пн.-причорномор. регіону збереглося набагато менше. Насамперед це колофони рукописів, пам’ятки епіграфіки. Джерела вірм., вірмено-кипчацькою, укр., польс., лат. мовами зберігаються у Львові, Києві, Єревані, Вроцлаві, а також Венеції, Відні, Парижі. Лише незначна частина їх опублікована. Окрему групу становить вірм. епіграфіка (Київ, Львів, Кам’янець-Подільський). Літ. про колонії налічує понад 1 тис. назв, однак узагальнюючих праць про вірм. колонії в Україні немає. Про їхнє минуле писали укр. історики М.Бантиш-Каменський, І.Шараневич, О.Партицький, М.Грушевський, І.Линниченко, Б.Януш, І.Крип’якевич, Н.Кривонос, В.Грабовецький, Д.Блажейовський та ін.; з вірм. істориків новішого часу — В.Григорян, В.Мікаєлян, Л.Хачікян. Досягненням вірм. й укр. історіографії стало проведення трьох спільних наук. сесій у 1950—70-х рр. У дослідженні проблематики брали участь також польс., угор., румун. та франц. вчені. Літ.: Petrowicz G. L’Unione degli Armeni di Polonia con la Santa Sede. Roma, 1950, рarte 2; Дашкевич Я. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе 15— 19 вв. (Историографический очерк). Ереван, 1962; Акти вірменського суду міста Кам’янця-Подільського (16 ст.). Єреван, 1963 (вірм. мовою); Симеон Лехаци. Путевые заметки. М., 1965; Документы на половецком языке 16 в. (Судебные акты Каменец-Подольской армянской общины). М., 1967; Schutz E. Аrmeno-Kipchak Chronicle on the Polish-Turkish Wars in 1620—1621. Budapest, 1968; Украинско-армянские связи в 17 в.: Сборник документов. К., 1969; Petrowicz G. La chiesa armena in Polonia. Roma, 1971, рarte 1; Микаелян В.А. На крымской земле: История армянских поселений в Крыму. Ереван, 1974; Bla ejovsky D. Ukrainian and Armenian Pontifical Seminaries of Lviv (1665—1784). Rome, 1975; Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши. (Армяне в Подолии.). Ереван, 1980; Petrowicz G. La chiesa armena in Polonia e nei paesi limitrofi. Roma, 1988, рarte 3; Привілеї національних громад міста Львова (14—18 ст.). Львів, 2000; Дашкевич Я. Вірменія і Україна. Львів—НьюЙорк, 2001. Я.Р. Дашкевич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВІРМЕНСЬКІ КОЛОНІЇ В УКРАЇНІ 16—18 СТОЛІТЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
