ВІЗАНТІЯ, Візантійська імперія — умовна назва середньовічної д-ви, що була наступницею сх. ч. колиш. Рим. імперії (див. Рим Стародавній), введена істориками у 18 ст. Утворена від назви колиш. мегарської колонії Візантій на узбережжі Босфору Фракійського (нині протока Босфор), на місці якої імп. Константин I Великий 326 заснував м. Константинополь, куди 330 було перенесено з Рима столицю Рим. імперії. 395 імперія була розділена на Зх. Римську зі столицею в Римі й Сх. Римську (Візантійську) зі столицею в Константинополі. 476 Зх. імперія офіційно припинила своє існування, а Сх. збереглась, її продовженням стала середньовічна д-ва, імператори й верхівка якої наполягали на держ. і культ. спадкоємності від Рим. імперії, називали країну Романією, а себе — ромеями (римлянами), до 8 ст. держ. мовою тут залишалася латина. На Русі її іменували Грец. країною, її жителів — греками, бо вже у 9 ст. всі вони розмовляли грец. (середньовічною) мовою. Перший розквіт В. пов’язаний з ім’ям імп. Юстініана I (527—565), який завоював 533— 534 Пн. Африку, 535—555 — Італію, 554 — частину Іспанії. Він поставив у залежність від себе країни Закавказзя і Передньої Азії. Однак уже наприкінці 6 ст. імперія почала втрачати набуте, значною мірою внаслідок наступу слов’ян на її пн. й зх. рубежах. Цей наступ почався ще в роки царювання Юстініана I, який воював з одними слов’ян. вождями, а ін. запрошував на службу. Дехто з істориків (Б.Рибаков, П.Толочко) вважає, що на початку правління Юстініана I до нього на службу приходив один із засн. Києва — Кий. Спроба Юстініана I і його наступників спертися на кочовиків-аварів у боротьбі проти слов’ян створила загрозу для самої
В., яку ледве вдалося подолати. Після періоду занепаду (7 — серед. 8 ст.) почалося відродження В. Велику роль у держ. буд-ві й зовн. політиці В. відігравала християнська церква (від 1054 її стали називати православною, див. Православ’я). Константиноп. патріархи (див. Константинопольський патріархат) змагалися з рим. єпископами (рим. папами; див. Ватикан) за панування в християн. світі. Однак в 11 ст. в країні настав період феод. усобиць, що її ослабили. В. втратила майже всю Малу Азію й володіння в Італії. Новим піднесенням імперія зобов’язана імп. Алексієві I Комніну (1081—1118), який приборкав заколотників-феодалів, 1091 зумів відбити натиск печенігів і відібрати у турків-сельджуків Малу Азію. Наприкінці 12 ст. імперія знову опинилася на межі загибелі. Посилення феод. роздробленості й зменшення військ. потенціалу в часи царювання династії Ангелів (1185—1204) дали змогу учасникам 4-го хрестового походу 1204 штурмом взяти й розграбувати Константинополь (див. Хрестові походи). На захопленій хрестоносцями тер. В. було створено Лат. імперію (1204—61). На решті тер. В. виникли Нікейська імперія (1204—61), Трапезундська імперія (1204—1461) і Епірський деспотат (1204—1337). 1261 нікейському імп. Михаїлові VIII Палеологу (остання імператорська династія у В. 1261— 1453), що спирався на сильний нац.-визвол. рух у Малій Азії проти латинників, поталанило відновити В. імперію. Почався останній етап її існування. Ні в 13, ні в наступних століттях імперія не змогла відновити колиш. могутність і політ. вплив. На поч. 14 ст. почався глобальний наступ турків-османів на В. Вони спершу захопили майже всю Малу Азію, 1354 — Галліполі (нині м. Геліболу), 1361 — Адріанополь (нині м. Едірне; обидва Туреччина), 1430 заволоділи Фессалоніками (нині м. Салоніки, Греція), а 29 трав. 1453 султан Мегмед II штурмом здобув Константинополь. Імперія перестала існувати. В. вела широку міжнар. торгівлю, експортуючи (і продаючи на місці заїжджим купцям) дорогоцінні шовкові й парчові тканини, ювелірні вироби, парфуми, вина, фрукти та ін. предмети розкоші, а також вовняні тканини,
ремісничі вироби, коней та ін. Уряд провадив політику приваблювання іноз. купецтва на торги в імперії, даруючи йому різні пільги (угода Київської Русі з В. 907 надавала надзвичайні пільги рус. купцям). Торгуючи з усім тогочасним світом, імперія приділяла значну увагу зносинам з Пн. Причорномор’ям та Кримом, з міст яких, насамперед Херсонеса Таврійського, одержувала необхідні для неї продукти с. госп-ва, передусім зерно для потреб Константинополя. Гол. торг. контрагентом В. на Русі був Київ, тут існували заїжджі двори і християн. церква для візант. купців. З Русі до В. довозили також хутра, віск, мед, продукцію лісових промислів, а також рабів. В. протягом майже тисячоліття була найсильнішою д-вою в світі. Її політ. впливу зазнали всі країни і народи Європи та багато — на Бл. і Серед. Сході. Цей
вплив ґрунтувався не тільки на військ. силі імперії. В. провадила також умілу й гнучку зовн. політику, користувалася для досягнення політ. мети засобами екон., ідеологічного (церк.) і культ. тиску. Завдяки цьому панівні й освічені прошарки народів Сх. й Пд. Європи з перебігом часу зробилися носіями заг.-культ. традиції. На поч. 1970-х рр. Д.Оболенський запропонував термін «візантійське співтовариство націй», зауваживши, що візант. к-ра та її спадщина справляли на чимало країн настільки сильний вплив, що цілком виправданим буде вважати їх єдиним міжнар. співт-вом. 865 від В. прийняла хрещення Болгарія, у 870-х рр. — сербські князівства, 988—990 — Київ. Русь (див. Хрещення Київської Русі). В. була гол. дипломатичним й екон. партнером Київ. Русі аж до часів Ярослава Мудрого. Виникнення першого держ. об-ня на
535 ВІЗАНТІЯ
536 ВІЗИР
сх.-слов’ян. землях — Київ. князівства Аскольда ознаменувало вихід Русі на міжнар. арену. 18 черв. 860 рус. флот на чолі з Аскольдом вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імп. Михаїлу III довелося сплатити контрибуцію й надати привілеї рус. купцям на землях В. Створення Давньорус. д-ви (Київ. Русі) й утвердження кн. Олега в Києві ознаменувало появу сильної країни, з якою довелося рахуватись урядові В. 907 Олег на чолі величезного флоту та суходольного війська напав на В. і змусив імператорів-співправителів Лева VI й Александра просити миру. Поряд з чималою контрибуцією візант. уряд відновив привілеї для рус. купців, які вони одержали завдяки Аскольду, але згодом втратили. Попередня угода 907 і мир 911 між В. і кн. Олегом були першими (що збереглися) текстами дипломатичних актів Давньорус. д-ви. Походи Русі на Візантію, як можна судити зі змісту тих угод між ними, що були вписані до «Повісті временних літ», диктувалися насамперед екон. інтересами сх.-слов’ян. д-ви: В. була гол. і до серед. 11 ст., по суті, єдиним ринком збуту надлишкового продукту, що його здобували князі з дружинниками у вигляді данини (насамперед полюддя) із залежного нас. країни. Продаючи на візант. торгах хутра, мед, віск, зерно, продукти харчування й лісових промислів, рус. князі й бояри купували предмети розкоші (коштовні тканини, дорогоцінну зброю, прикраси, вино, фрукти та ін.). Менш вдалими виявилися походи на В. наступника Олега Ігоря Старого 941 і 944, після яких рус. купецтво втратило частину привілеїв на візант. ринках. Наступниця й дружина Ігоря княгиня Ольга зав’язала мирні стосунки з імперією й відвідала Константинополь на чолі посольства, вела переговори з імп. Константином VII Багрянородним. Зате спроби Святослава Ігоревича закріпитись у Нижньому Подунав’ї внаслідок кампаній 968 і 969—971 закінчилися невдачею. Київ. Русь була змушена зректися володінь у Криму (за винятком сх., де в серед. 10 ст. утворилося Тмутороканське князівство), її витіснили з Подунав’я і відтіснили від Чорного м. Новий етап міждерж. стосунків Київ. Русі з В. настав за князювання Володимира Свято-
славича. Він одружився з сестрою імп. Василія II Болгаробійця Анною, потіснив В. у Криму. Його наступник Ярослав Мудрий продовжував провадити мирну політику щодо В., незважаючи на війну з імперією 1043, спровоковану імп. Константином IX Мономахом. Помітне місце у «візантійському співтоваристві націй» посідала Київ. Русь. Ств. в серед. 9 ст. видатними церк. і культ. діячами святими Кирилом і Мефодієм слов’ян. писемність стала проникати на Русь ще до запровадження там християнства, але поширилася лише після хрещення Київської Русі, оскільки християн. богослужіння неможливе без церковно-літургійних книг. Першими церковнослужителями на Русі були греки й, мабуть, болгари. Церква Київ. Русі (в ранзі митрополії) перебувала в канонічній юрисдикції Константиноп. патріархату. За невеликими винятками (Іларіон, Климент Смолятич) митрополитами в Києві були греки, котрих надсилали з Константинополя. На Русі наприкінці 10—11 ст. швидко й масштабно засвоювалася багата спадщина візант. к-ри. Вона відіграла величезну роль у становленні книжкової справи, утворенні й розвитку на Русі шкіл архітекторів, живописців, мозаїчників, ювелірів та ін. Вступ Київ. Русі в добу удільної роздробленості в серед. 12 ст. порушує її цілісну зовн. політику. Відтоді князівства, що складали федеративну Давньорус. д-ву, проводять самостійні зносини з іноз. д-вами. Стосунки з В. перебирають гол. чин. Галицьке князівство і Волинське князівство. Їхні князі спираються на В. у зовн.-політ. справах, втручаються у справи візант. (1164 галицький кн. Ярослав Володимирович надав притулок майбутньому імп. Андроніку I Комніну), допомагають імперії захищатися від кочовиків (1197 чи 1198 галицько-волин. кн. Роман Мстиславич розгромив половців, що підступали до Константинополя). Однак розпад Давньорус. д-ви, підкорення її монголо-татарами унеможливили дальші стосунки Русі з Візантією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВІЗАНТІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
