ВЕРГУН Дмитро Миколайович (18.10.1871—03.09.1951) — публіцист, журналіст, поет, історик літератури. Н. в м. Городок (нині місто Львів. обл.). Захистив докторську дис. «Мелетій Смотрицький як західно-руський письменник та граматик» у Віденському ун-ті (1899). 1900—05 видавав у Відні час. неослов’янофільського напряму «Славянский век». 1918— 19 викладав слов’ян. філологію в Моск. та Iркутському ун-тах, 1922—45 — рос. мову та слов’янознавство у Вищій шк. у Празі (нині Чехія). З 1945 — проф. Х’юстонського ун-ту (шт. Техас, США). Прибічник панслов’ян. об’єднання (див. Панславізм). Автор праць з історії літ. Підкарпатської Русі та слов’янознавства. П. у м. Х’юстон. Тв.: Славянские беседы. «Славянский век», 1900, № 1, 2, 4; А.И.Герцен и славянский вопрос. Там само, 1901, № 19; На рубеже двух культур: Славянство от Гданьска до Триеста. Там само, 1901, № 23/24; Автобиография. В кн.: Вергун Д.Н. Стихотворения. Львов, 1901; Панславизм и пангерманизм. «Славянский век», 1903, № 67, 69, 72; Немецкий «Drang nach Osten» в цифрах и фактах. Вена, 1905; Что нужно знать о славянах. СПб., 1908; Австрославизм и русо-славизм. В кн.: Ладо. СПб., 1911; Россия и Турция. СПб., 1911; Что такое Галиция. Пг., 1915; Новейшая карпаторусская библиография. Нью-Йорк, 1920; Введение в славяноведение. Прага, 1924; Восемь лекций о Подкарпатской Руси. Прага, 1925; Обзор карпаторусской литературы. Прага, 1925; Легенда о Федоре Кузьмиче. «Записки Русского исторического общества», 1927, т. 1; К историографии неославизма. В кн.: Труды IV съезда Русских академических организаций за границей, ч. 1. Белград, 1929; Памяти Ю.А.Яворского. В кн.: Временник Института ставропигийского за 1938. Львов, 1938. Літ.: Славяноведение в дореволюционной России: Биобиблиографический словарь. М., 1979; Пашуто В.Т. Русские историки-эмигранты в Европе. М., 1992. О.В. Ясь.
О.М. Вересай.
Австрії, Судетської обл. (нині Чехія) і Генеральної губернії. Н. в м-ку Городок у робітн. родині. Від 1909 до листоп. 1918 служив фельдфебелем в австро-угор. армії, від берез. 1919 до трав. 1920 — у чині хорунжого начальником бригадної канцелярії Української Галицької армії. У трав.—верес. 1920 перебував у польс. полоні, звідки утік до Чехословаччини. 1921—27 навч. на богословському і філос. від-нях Карлового ун-ту в Празі та водночас від 1922 — у римо-катол. духовній семінарії. По завершенні студій через заборону польс. властей не зміг повернутися на Батьківщину, тому оселився у Берліні, де працював асистентом в Українському науковому інституті. 1927—38 — активний учасник (1936 — голова) укр. громади в Берліні. В листоп. 1927 у м. Львів митрополитом А.Шептицьким висвячений на священика. Після безуспішних спроб одержати парафію на Закарпатті повернувся до Берліна, де за дорученням глави УГКЦ впродовж 1927—45 провадив пастирську діяльність серед українців грекокатол. віросповідання, чисельність яких у Німеччині на поч. 1945 (наприкінці Другої світової війни) зросла до 1 млн 200 тис. осіб. 22 черв. 1945 арештований Берлінським оперативним сектором НКВС СРСР і етапований до Києва, де разом із митрополитом УГКЦ Й.Сліпим та єпископами М.Чернецьким і Н.Будкою постав перед трибуналом Укр. округу військ МВС СРСР. Засуджений до 7 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна і поразкою в правах терміном на 3 роки. П. в с. Ангарське Красноярського краю РРФСР (нині тер. РФ). Реабілітований 1991. Літ.: Мартирологія українських церков, т. 1—4. Торонто—Балтимор, 1985—88. Н.С. Рубльова.
Холмщини, Галичини і Поділля, про дипломатію Яна III Собеського, його відносини з гетьманом П.Дорошенком і татарами в ході осінньої кампанії 1671. Підкреслював справедливий характер національної революції 1648—1676 під проводом Б.Хмельницького, відзначав, що «польські пани з селянами поводяться гірше, ніж з рабами або собаками». Торкається у своїх мемуарах та щоденнику, опубл. К.Ліске 1877, міжконфесійних відносин в Україні, характеризує духовні засади католицизму і православ’я. Літ.: Doroshenko D. Die Ukraine und Deutschland. Mьnchen, 1994. І.М. Кулинич.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Вергун Дмитро Миколайович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
