ВЕЛИКОМОРАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО (Велика Моравія, Великоморавська держава, Моравське князівство) — слов’ян. ранньодерж. утворення кін. 8 — поч. 10 ст. у Середньому Подунав’ї. Постало на рубежі 8—9 ст. після розгрому Аварського каганату (див. Авари). У часи найбільшого піднесення, в 2-й третині 9 ст., в межах його політ. впливу була тер., на якій розташовані Чехія, Словаччина, Угорщина, Банат (Воєводина) у Сербії, пн. ч. Хор-
ватії та Словенії, пд. сх. ч. Польщі (Мала Польща), Закарпаття, Галичина та Зх. Волинь по р. Горинь. Істор. центр В.к. лежав у долині р. Морава, на пд. сучасної Моравії. Ще на поч. 9 ст. моравські князі вважалися васалами баварського герцога. Хоча Баварський географ і називає В.к. «країною міст», але міста тут розвитку не набули. У різні часи статус княжої резиденції мали «гроди» Вали, Нітра, Велеград. Щодо політ., соціальної та екон. структури сусп-ва сучасні дослідники визнають величезний вплив інститутів колиш. аварської д-ви. Моравські князі стверджували свій авторитет у боротьбі з нім. феодалами, які підтримували політ. роздрібненість Моравської д-ви. Так, щоб зашкодити піднесенню авторитету моравського кн. Мойомира I (818—46) сх.-франкський король Людовик Німецький підтримав спочатку Прибину, а потім племінника Мойомира — Растислава. Растислав (846— 70), спираючись на допомогу чехів та полабських слов’ян, спромігся, однак, утвердити незалежний від сх.-франкського короля статус свого володарювання. Намагаючись створити церкву, яка б не була підконтрольною нім. духовенству, Растислав запросив у країну візант. місіонерів. До князівства прибули Кирило і Мефодій. Протягом 863—67 їм вдалося закласти основи слов’ян. писемності (див. Глаголиця) та літургії. 869 вони були змушені полишити країну. Найбільшого злету В.к. зазнало у роки правління Святополка I (870—94), за якого д-ва сягнула найбільших розмірів. Та в останній період княжіння Святополк був змушений визнати владу нім. духовенства, а за його синів Мойомира II та Святополка II на поч. 10 ст. В.к. майже повністю розпалося під спільними ударами німців та угрів. На руїнах В.к. виникли Чеська, Польс. та Угор. д-ви. Чеська істор. традиція зазначає, що «корону» В.к. було перенесено саме до Чехії. Величезний вплив В.к. справило і на майбутню Давньорус. д-ву. На тер. Червенських градів вплив к-ри В.к. відчувався протягом всього 10 ст. Відкритим у науці залишається питання про роль В.к. у християнізації Русі та трансформації й адаптації норм візант. права у слов’ян. сусп-ві. Як вважають де-
які дослідники, переказ про походження слов’ян з Дунаю, що міститься у «Повісті временних літ», є визнанням рус. літописцем величезного значення В.к. в історії всього слов’янства. Дж.: Закон Судный людем краткой редакции. М., 1961; Свод древнейших известий о славянах, т. 1—2. М., 1991—95. Літ.: Соболевский А.И. Церковнославянские тексты моравского происхождения. «Русский филологический вестник», 1900, т. 43, № 1—2; Нидерле Л. Славянские древности. М., 1956; Havlіl L.E. Morava v 9. — 10. stoletі: K problematice politickеho postovenі, sociбlni struktury a organizace. Praha, 1978; Формирование раннефеодальных славянских народностей. М., 1981; Великая Моравия и ее историческое и культурное значение. М., 1985; Velkб Morava a poибtky иeskoslovenskй stбtnosti. Praha—Bratislava, 1985; Христианство в странах Восточной, Юго-Восточной и Центральной Европы на пороге второго тысячелетия. М., 2002. А.Г. Плахонін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВЕЛИКОМОРАВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
