АСИЛЬКО РОМАНОВИЧ (Василій; 1203—1271, за ін. даними — 1269) — князь володимиро-волинський. Другий син Романа Мстиславича та його другої дружини Анни. Брат Данила Галицького. Н., здогадно, в м. Галич (давній). Повстання бояр проти князівської влади, що спалахнуло відразу після смерті Романа Мстиславича (1205), який рішуче придушував феод. опозицію, спричинило розпад створеного ним (1199) Галицько-Волинського князівства. Вторгнення київ. кн. Рюрика Ростиславича, закликання боярами на князювання черніг. князів Iгоревичів — Володимира Ігоревича, Романа Iгоревича і Святослава Iгоревича — змусили кн. Анну з синами втекти до Володимира (нині м. Володимир-Волинський), а далі до м. Краків (Польща), де В.Р. залишився з матір’ю, а Данила відіслали до Угорщини. Кн. Анна докладала чимало зусиль, щоб повернути дітям батьківський спадок. 1209 віче волин. м. Берестя запросило В.Р. у князі. Пізніше (1211) він одержав м. Белз, яке невдовзі втратив. Разом з братом княжив на Волині — в Тихомлі й Перемилі, звідки Романовичі почали збирати волин. землі. 1214—15 В. Р. з братом княжив у Володимирі. Протягом 1220-х рр.
вони об’єднали майже всю Волин. землю. 1227—28 Романовичі заволоділи Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом. Ці міста разом із Берестям Данило передав В.Р., який став волин. кн. У 1230-ті рр. Романовичі ліквідували останнє на Волині удільне Белзьке князівство, а 1238 відновили свою владу в Галичі (давньому) й Галицькій землі. 1229 В. Р. одружився з дочкою владимиро-суздальського кн. Юрія Всеволодича Дубравкою, після її смерті (1248) — з донькою краківського кн. Лєшека Білого Оленою (п. 1265). Навала Батия послабила князівську владу і підбадьорила боярську опозицію. Однак 1245 Данило і В. Р. її остаточно придушили. У наступні 20 років Данило вважався галицьким, а В. Р. — волин. князем. Однак главою Галицько-Волин. князівства був старший брат Данило, з яким В. Р. завжди діяв разом. Галицько-Волинський літопис залишає В. Р. в глибокій тіні Данила. Після смерті Данила (1264) В. Р. формально називався вел. кн., але фактично княжив у Володимирі і володів лише частиною Волин. землі. Він зосередився на справах свого невеликого князівства, уникав війн з сусідами, миром владнуючи конфлікти з Польщею, Литвою і ятвягами. П. у м. Володимир. Літ.: Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. К., 1873; Грушевський М. Iсторія України-Руси, т. 3. Львів, 1905; Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950; Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. К., 1998; Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. К., 2002. М.Ф. Котляр.
Звенигород. З початку 1090-х рр. В. Р. княжив у Теребовлі. 1092 В. Р. в союзі з половцями здійснив похід на Польщу; виношував плани заволодіти Нижнім Подунав’ям. Прагнув переселити на свої землі берендеїв, печенігів і торків, збираючись використати їх як військ. силу. 1097 волин. кн. Давид Ігоревич, що боявся посилення В.Р., при сприянні київ. кн. Святополка Ізяславича полонив того в Києві, одвіз до Білгорода і там осліпив. Ці події відображені у «Повісті про осліплення Василька Теребовльського», що включена до «Повісті временних літ» під 1097. Володар домігся звільнення брата (у берез. 1098). Швидко по тому В.Р. і Володар взяли Давида в облогу у Володимирі і добилися видачі двох бояр, котрі порадили йому осліпити В. Р., а 1099 розбили на Рожному Полі Святополка Iзяславича, що зазіхав на їхні землі. Того ж року вони перемогли біля Перемишля військо угор. короля Коломана, чий похід був інспірований Святополком Iзяславичем. Згідно з рішенням Витичівського з’їзду 1100, Давид втратив м. Володимир, а В. Р. позбавили Теребовля, але він не підкорився такому рішенню і залишився у Теребовлі. 1118 В. Р. з Володарем допомогли київ. кн. Володимиру Мономаху приборкати Ярослава Святополчича; 1122 Василько викупив Володаря з польс. полону. Під 1123 Київський літопис називає В. Р. і Володаря союзниками Ярослава Святополчича: вони обложили сина Мономаха Андрія Володимировича у Володимирі. Київ. князі змушені були рахуватися з В. Р. Літ.: Хрущов И. Сказание о Василько Ростиславиче. «Чтения в Историческом обществе Нестора летописца», 1879, кн. 1; Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.—Л., 1947. М.Ф. Котляр.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ВАСИЛЬКО РОМАНОВИЧ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
