ВАСИЛЕВСЬКИЙ Леон (псевд. — Л.Плохоцький; 24.08.1870—10.12. 1936) — польс. політ. діяч, дипломат, публіцист, історик. Н. в м. Санкт-Петербург. Батько В.Василевської. Наприкінці 80-х рр. 19 ст., навчаючись у С.-Петербурзі, спілкувався з укр. студентською громадою (про що згадував у «Моїх українських спогадах», 1932). Зацікавився укр. справами, висвітлював їх в укр., рос., польс. пресі. Один із засн. Польс. соціаліст. партії (ПСП) 1892, чл. редакції її лондонського («Пшедсвіт») і краківського («Трибуна») видань, автор багатьох програмних документів. В. говорив, що в соціалізмі його приваблювали більше «революційність і конспірація, ніж теорія». Він та ін. послідовники Ю.Пілсудського за ідеологією й практикою були близькі рос. есерам. «Коло Пілсудського» прагнуло перетворити політ. партію на напіввійськ. орг-цію. Рішення IX з’їзду ПСП (Відень, 1906) обмежити воєнізацію партії викликало розкол серед її членів. В. увійшов до кер-ва фракції ПСП, що продовжувала мілітаризуватися. Викладав на військ. курсах (Краків, 1909). Серед однопартійців вважався спеціалістом з галицького
питання. Під час Першої світової війни В. активно працював у військ.-політ. утвореннях, зокрема ген. секретаріаті «Головного національного комітету», таємному конвенті «Організації А». У спец. памфлеті різко засудив Брестські мирні договори 1918 (див. Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918, Брестський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918). 17 верес. 1918 — 19 січ. 1919 — міністр закордонних справ уряду Є.Морачевського. Виступав за проведення активної політики на сх., входив до складу делегації Польщі на Паризькій мирній конференції 1919—1920, де налагодив зв’язки з представниками країн колиш. Російської імперії, делегацією УНР. 1919—20 виконував доручення уряду щодо Білорусі та Прибалтики. 1920—21 — заст. голови делегації Польщі на Ризькій мирній конф. (див. Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921). У 1920-ті рр. займався переважно наук.-публіцистичною діяльністю, шукаючи шляхи розв’язання нац. проблем Польщі. Хоча В. відстоював вищість польс. к-ри щодо укр., в Польщі у міжвоєн. період його вважали українофілом. Останнє відзначав також I.Кедрин (Рудницький). В. активно сприяв створенню Iн-ту дослідження нац. справ (1921, дир. від 1931). 1924 В. — президент Iн-ту дослідження новітньої історії Польщі, 1929 — ред. його вид. «Незалежність» («Нєподлєглощь»). На поч. 1926 із своїм послідовником Т.Голувком розробив пропозиції щодо нормалізації нац. відносин, які, однак, виявилися радикальними для оточення Пілсудського, що опинилося при владі після травневого путчу 1926. 1928 — чл. Головної ради, 1931 — заст. голови ПСП. 23—24 листоп. 1935 брав діяльну участь у виробленні нової програми ПСП. П. у м. Варшава. Р.Г. Симоненко.
Акад. Генштабу (1937). Працював в Генштабі. Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 — заст. нач. Генштабу Червоної армії (див. Радянська армія) — нач. Оперативного управління, з черв. 1942 — нач. Генштабу, а з жовт. — одночасно заст. наркома оборони СРСР, чл. Ставки Верховного Головнокомандування. Брав участь у плануванні й проведенні Сталінградської битви 1942—1943, Курської битви 1943, Орловської наступальної операції 1943, операції з визволення Донбасу, координував дії військ у Пн. Таврії, Нікопольсько-Криворізькій наступальній операції 1944, Кримській наступальній операції 1944, Білоруській наступальній операції 1944 та ін. Командував 3-м Білорус. фронтом під час Сх.-Прусської операції 1945, а також рад. військами в ході Далекосх. кампанії у радянсько-японській війні 1945. Був поранений. Двічі удостоєний ордена «Перемога». Міністр ЗС СРСР (1949— 53), 1-й заст. міністра оборони СРСР (1953—57); од 1959 — в групі ген. інспекторів Мін-ва оборони СРСР. Депутат ВР СРСР 2—4 скликань. П. у м. Москва. Тв.: Дело всей жизни. М., 1975. Літ.: Герои огненных лет, кн. 1. М., 1975; Курочкин П. Выдающийся советский полководец. «ВИЖ», 1975, № 9; Люди бессмертного подвига, кн. 1. М., 1975; Яровиков В.С. Грани военного таланта. М., 1980; Эпоха в автобиографиях: Александр Михайлович Василевский. «ВИЖ», 1990, № 4. О.Є. Лисенко.
виків), гласний Київ. міськ. думи. Від черв. 1917 до квіт. 1918 — чл. Малої ради (див. Комітет Української Центральної Ради), з 8 серп. 1917 — чл. Української Центральної Ради. 12 верес. — 2 жовт. 1917 — ген. секретар праці УЦР. 12 жовт. — 17 листоп. 1917 — комісар Тимчасового уряду в Києві. У січ. 1918 вийшов із партії й припинив політ. діяльність. 1919 — конторник Київ. нар. ун-ту, відп. ред. газ. «Киевская жизнь». 1921 працював в Одес. губернському стат. бюро, 1922—23 — постійний співробітник Комісії звичаєвого права ВУАН. 1923 В. заарештовано (див. «Київського обласного центру дії» справа 1921—1924) і засуджено до 10 років суворої ізоляції. Утримувався в Лук’янівській тюрмі у Києві, 1929—32 — на засланні в Сибіру. 30 трав. 1938 В. знову заарештовано і засуджено до 5 років ув’язнення. У лип. 1941, ймовірно, розстріляний органами НКВС у м. Вінниця. Реабілітований 1991. Залишив низку споминів і статей. Тв.: Статті. Спогади. Листування, ч. 1—2. К., 2002. Літ.: Дело Киевского Областного Центра Действия. Стенографический отчет. Март—апрель 1924 г. Х., 1927; Мошинский И.Н. (Юзеф Канарский). На путях к Первому съезду РСДРП (90-е годы в киевском подполье). М., 1928; Деятели революционного движения в России: Биобиблиографический словарь, т. 5, вып. 2. М., 1933; Новицкий В.Д. Из воспоминаний жандарма. М., 1991; Вороненко В.В. та ін. Микола Прокопович Василенко. К., 1992; Жертвы репрессий. К., 1993; Єфремов С.О. Щоденники, 1923—1929. К., 1997; Пристайко В.І. та ін. Шлях на Соловки. «З архівів ВУЧК—ГПУ— НКВД— КГБ», 1997, № 1; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали, т. 1—2. К., 1996—97; Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. Л.Д. Федорова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Василевський Леон» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
