БІБЛІЯ (від грец. вйвлЯб — книжки) — сукупність текстів різних епох і авторів, яка сприймається всіма християн. конфесіями (див. Християнство) як Священне Писання. Результат складної праці з селекції цих текстів прийнято називати каноном, а більш або менш близькі за жанром, але такі, що не увійшли до канону, тексти, — апокрифами. Перша ч. Б. в оригіналі складається з текстів на стародавніх семітських мовах (староєврейс., частково арамейській) та називається християнами Старим Завітом. Ці тексти за винятком кількох, що ввійшли до правосл. та катол. канону (хоча не включених до канону протестантськими конфесіями), є також Священним Писанням для іудаїзму, в середовищі прихильників якого вони позначаються єврейс. абревіатурою «Танак» за першими літерами слів «Тора» (torah), «Пророки» (nebijim), «Писання» (ketubim). Друга частина Б. в оригіналі — це збірка грец. текстів. Вони вважаються священними лише християнами і мають назву Новий Завіт. Обидві ці назви — Старий Завіт (СЗ) і Новий Завіт (НЗ) — пов’язані з центр. ідеєю Біблії — ідеєю «Завіту», тобто взаємної обіцянки вірності, союзу, який Бог укладає зі своїми обранцями: у СЗ мова йде про досягнення такого союзу з Авраамом та його нащадками, про його оновлення під час чудесного виходу євреїв із Єгипту, про вірність Бога цьому обраному народові,
причому в пророка Єремії вперше застосовується словосполучення «новий завіт», що говорить про більш чисте та поглиблене ставлення людей до Бога; тема НЗ — здійснення саме цього обрання для віруючих у Христа іудеїв та колиш. язичників. Таким є першопочатковий сенсовий контекст співвідношення термінів «Старий Завіт» та «Новий Завіт». СЗ об’єднує в собі тексти цілого тисячоліття (12—1 ст. до н. е.). Він існує у двох версіях: т. зв. масоретській (за назвою єврейс. вчених 1 тис. до н.е.), як оригінальний єврейс.-арамейський текст (з діакритичними знаками, плодом праці цих вчених), і як т. зв. Септуагінта (лат. — «Сімдесят», традиційною мовою рос. правосл. богослов’я — «Переклад 70 тлумачників») — грец. пер., що виник в Александрії елліністичної (див. Еллінізм) епохи (3—1 ст. до н. е.) та доповнений новими текстами, частково перекладеними грец., частково написаними грец., часом сюжетно пов’язаними з нещодавніми істор. подіями (як 1-ша та 2-га книги Маккавеїв). Хоча Септуагінта виникла в іудейському середовищі ще до християнства, її доля тісно пов’язана з ним; саме вона склала основу рецепції СЗ у християн грец.-рим. світу, а іудаїзм пізніше відмовився від неї. Між версіями є певні розбіжності, пов’язані з неминучою варіативністю перекладу з іншомовного тексту (тенденційні мотиви такої варіативності, зумовлені боротьбою реліг. течій, також не можуть бути повністю виключеними, але їхнє значення не слід перебільшувати, як це неодноразово робилось обома сторонами в реліг. полеміці). Перша і центр. частина канону СЗ — П’ятикнижжя або Тора (власне «вчення», в традиційній християн. передачі, що має давні коріння, — «закон»). Її відкриває Книга Буття, яка має форму світової хроніки: розповідь про сотворення світу, про гріхопадіння Адама, про розростання людства та його розподіл на племена та народи підготовлює центр. тему обрання прародителя єврейс. народу Авраама, яке було поширене через його сина Ісаака, його онука Якова і через 12 синів Якова (прабатьків 12 «колін Ізраїльських») на всіх його нащадків. Наступні книжки розповідають про «вихід» народу Божого на чолі з пророком Мойсеєм з рабства
в Єгипті, дарування цьому народові Богом встановленого сакрального закону на горі Синай через Мойсея, про скитання в пустелі та прихід до «землі обітованої» (Палестини). Центр. тема — законодавство — охоплює осн. реліг.-моральні принципи (10 заповідей) та ритуальні вказівки і правові норми. Важливо, що для свідомості, яка втілилася в СЗ, немає й не може бути жодної грані, яка б принципово відрізняла одне від іншого. За П’ятикнижжям ідуть хронікальні книжки, які продовжують розповідь — через завоювання Палестини та домонархічну добу влади т. зв. суддів до виникнення на межі 2-го — 1-го тис. до н. е. Ізраїл. царства, потім до його розподілу на пд. (Іудейське) та пн. (Ізраїл.) царства та подальших криз. Разом із власне пророцькими текстами (Ісаї, Єремії, Єзекіїля та малих пророків) ці книжки складають 2-гу ч. масоретської версії СЗ — «Пророки». Пророцька літ., яка досягла свого розквіту з 2-ї пол. 8 ст. до н.е., доповнюється юридично-ритуалістичною традицією інтенсивного акцентування морального принципу. Нарешті, поетичні тв. різних жанрів, т. зв. книги премудрості — Псалтир (реліг. гімни, здебільшого пов’язані з храмовим богослужінням), Книга Притч Соломона (дидактичні афоризми), Книга Йова (постановка питання про сенс страждань), Пісня над піснями, Плач Єремії (оплакування загибелі Єрусалима), Екклезіаст (афоризми), а також Книга Даниїла — поєднані в масоретському розділі «Писання» з подальшими хронікальними книжками, до яких належить також Книга Рут, оскільки остання фраза включає її новелістичний сюжет до передісторії царської династії. НЗ — це зібр. текстів 2-ї пол. 1 ст. н. е. (доповнених на поч. 2 ст.) грец. мовою (т. зв. койне). Основу складають тексти розповідні: чотири Євангелія (від грец. е›бггЭлйпн — блага звістка) від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна (далі — МТ, МК, ЛК, ІН) та Діяння апостолів. Предмет розповідей Євангелій — життя, чудеса, вчення, страта (через звичайне в практиці рим. адміністрації Іудеї розп’яття на хресті) та посмертне воскресіння Ісуса Христа, а в Діяннях апостолів — перші кроки новонародженої християн. церкви в Єрусалимі, початок про-
267 БІБЛІЯ
268 БІБЛОС
повіді християнства серед язичників та спец. місіонерська діяльність ап. Павла. Перші три Євангелія об’єднані великою кількістю спільних епізодів, у зв’язку з чим їх прийнято називати «синоптичними» (тобто такими, що уможливлюють спільний погляд на їх сукупність); окремо стоїть ІН, яке не лише позначене особливостями понятійного словника, а й передбачає ін. хронологію подій, акцентує увагу на таких епізодах (напр., воскресіння Лазаря), яких взагалі немає у т. зв. синоптиків. Та обставина, що різні Євангелія мають різний підбір епізодів, а також окремі розбіжності у їх викладі, спонукало зібрати євангельські розповіді в єдиний звід, що було зроблено в серед. 2 ст. Татіаном — творцем Діатессарона (грец. — «четверояка гармонія»). Хоча Діатессарон був досить популярним у ранньохристиян. часи, особливо в середовищі «варварів», Церква зробила сміливий вибір на користь чотирьох різних Євангелій. Їхня адресність та коло інтересів досить відмінні. Так, для МТ характерним є звернення насамперед до іудейського читача (починаючи від походження Ісуса Христа від Адама та Давида). МК має на увазі жителя Рим. імперії, мало пов’язаного з будь-якою особливою культ. традицією. ЛК звертається до носіїв елліністичної к-ри, нарешті, ІН передбачає коло читачів, об’єднаних інтересом до містики. Величезну літ. породило питання про залежність одних синоптичних Євангелій від ін. У світ. науці широко прийнята (з 18 ст.) «теорія двох джерел», яка припускає, що Євангеліє МК є основою для розповідей МТ та ЛК, що другим спільним джерелом стало зібр. промов Ісуса та розповідних епізодів. Багато дискусій викликає структура Діянь апостолів. Першопочатковою частиною НЗ є послання апостолів — повчальні в моральному та доктринальному сенсі епістолярні тексти, звернені до християн. общин або до окремих осіб. Велике значення надається корпусу 14 послань, пов’язаних з ім’ям ап. Павла. Увага цих послань до внутр., екзистенційних суперечностей людського буття зробила їх важливим імпульсом для зх. духовності, починаючи від Августина до М.Лютера. Заключна книга НЗ — Апокаліпсис, або Пророцтво Іоан-
на Богослова — есхатологічна розповідь про майбутні події останніх днів світу. Ті, хто складали канон, спеціально розмістили тексти таким чином, щоб Біблію відкривали слова Книги Буття: «Спочатку Бог створив небо та землю», а закінчували слова Апокаліпсиса: «Прийди, Господи Ісусе!», цим вони намагалися донести до читача динамічну напругу між початком і кінцем священної історії, підкреслити те, що присутнє в текстах. Переклади Біблії. Особливу роль в історії європ. к-ри відіграв лат. пер., зроблений наприкінці 4 ст. Ієронімом (342—420), на його основі виникла т. зв. Вульгата (editio Vulgata — «загальноприйняте видання», термін бере початок від офіц. вид. Рим. курії 1590), яка до II Ватиканського собору (1962—65) була основою теологічної та літургійної творчості в ареалі католицизму. Серед стародавніх пер. Б. назвемо також коптський, ефіопський, вірм., грузин., готський. Слов’ян. пер. Б. здійснили брати Кирило і Мефодій на основі старослов’ян. мови. Пер. Б. нім. мовою 1534 здійснив М.Лютер (див. Лютеранство; про пер. Б. укр. мовою див. Біблії переклади українською мовою). Перша повна російськомовна публікація Б. здійснена лише 1876 (Синодальна).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «БІБЛІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
