БАЛАСОГЛО Олександр Пантелеймонович (04.11(23.10).1813—30 (18).01.1893) — моряк, чиновник, архівіст, поет, педагог, фольклорист. Чл. Рос. геогр. т-ва (1846). Н. в м. Херсон. Син обрусілого грека, мор. офіцера. До 12 років навч. вдома, перебуваючи з батьками у містах Таганрог Катеринославської губернії (нині місто Ростовської обл., РФ), Ізмаїл, Кілія, Миколаїв та Севастополь. Від 1826 — гардемарин Чорномор. флоту, з 1827 служив на флагманському кораблі «Париж». Брав участь у російсько-турецькій війні 1828— 1829, після чого переведений на Балт. флот до Мор. корпусу. Взимку 1829/30 номінований на мічмана. 1834—35 — вільний слухач Петерб. ун-ту. Від 1835 — чиновник Мін-ва нар. освіти, 1841— 47 — в архіві МЗС (останній чин — надвірний радник). Протягом 1840— 42 спільно з архіт. П.Норевим укладав періодичне вид. «Памятник искусств и вспомогательных знаний». Од 1845 — активний чл. гуртка М.Буташевича-Петрашевського (див. Петрашевці), де, зокрема, виступив з проектом улаштування книжкової комори з б-кою та друкарнею. Навесні 1849 заарештований. У Петропавловській фортеці склав автобіографічне пояснення, сміливо назвавши себе «найрадикальнішим утопістом», «комуністом», «фур’єристом», обстоював нагальну потребу в Росії конституційного ладу та вважав, що «Малоросія, вірогідно, відокремиться». Восени того ж року засланий до м. Петрозаводськ (нині місто в РФ), з 1850 служив у Олонецькому губернському правлінні. Зробив у Карелії фольклорні записи, частково опубл. по його смерті у час. «Живая старина» (1897, № 1).
1851 в листі до імп. Миколи I звинуватив управителя Третім відділенням Л.Дубельта у держ. зраді — як тирана чесних людей, за що знову потрапив до Петропавловської фортеці. Зазнав нервового стресу, був визнаний душевнохворим і з психіатричної лікарні відправлений до Миколаєва під таємний поліцейський нагляд, який тривав до 1857. Тоді ж почав викладати історію у чорномор. штурманських класах. П. у м. Миколаїв. Тв.: Стихотворения Веронова. СПб., 1838 [у співавт.]; Буква h. Руководство к употреблению этой буквы в письме. СПб., 1860; Восточная Сибирь. «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских», 1875, кн. 2; Обломки. Николаев, 1875. Літ.: Петрашевцы, т. 2. М.—Л., 1927; Поэты-петрашевцы. Л., 1940; Дело петрашевцев, т. 2. М.—Л., 1941; Философские и общественно-политические произведения петрашевцев. М., 1953; Базанов В.Г. Карелия в русской литературе и фольклористике XIX в. Петрозаводск, 1955; Полевой Б.П. Опознание статей петрашевца Баласогло о Сибири, Дальнем Востоке и Тихом океане (1847). «История СССР», 1961, № 1; Утков В.Г. Книги и судьбы. М., 1981; Тхоржевский С.С. Баласогло. В кн.: Русские писатели: 1800—1917, т. 1. М., 1989. П.Г. Усенко.
що пізнішого літописного ізводу т. зв. Короткого київ. літопису ченця Іллі Кощаковського, уставника Києво-Межигірського СпасоПреображенського монастиря (до 1717), потім Підгородиського монастиря (1717—20). Літ.: Антонович В. Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 г. «Киевская старина», 1882, № 7; Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888; Мыцык Ю.А. Украинские летописи XVII века. Днепропетровск, 1978. Ю.А. Мицик.
представники родини також обіймали посади в міськ. уряді: бурмистрами були Яцько (1622—30) та Михайло (1629—50), старшим лавником — Петро (1653—54). У джерелах містяться спомини про представниць родини — Уляну Баличанку (згадується під 1646), дружину шляхтича Войтеха Соколовського, та Катерину Баличанку (згадується під 1708), дружину Якова, про якого ін. відомостей немає. На схилі життя ці жінки стали черницями монастиря на Печерську. Літ.: Антонович В. Записки киевского мещанина Божка Балыки о московской осаде 1612 г. «Киевская старина», 1882, № 7; Киевская летопись 1241—1621 гг. В кн.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888; Мухин М. Киево-Братский училищный монастырь. К., 1893; Київський літопис першої чверті XVII ст. «УІЖ», 1989, № 2; Те саме, № 5; Сакович К. Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного. В кн.: Українська література XVII ст. К., 1987; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993; Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 7. К., 1995. Н.О. Білоус.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Баласогло Олександр Пантелеймонович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
