БАГАЛІЙ Дмитро Іванович (07. 11.1857—09.02.1932) — укр. історик, громад. та політ. діяч. Акад. УАН (1918). Батько А.БагалійТатаринової. Н. в м. Київ у сім’ї ремісника. Закінчив 1-шу Київ. класичну г-зію (1876). Того ж року вступив на історико-філол. ф-т Київ. ун-ту, де приєднався до демократ. ч. студентства. За участь у виступі студентів 1876 виключений на півроку з ун-ту з правом відновлення. 2-й семестр навч. у Харків. ун-ті. 1877 повернувся на навчання на історикофілол. ф-т Київ. ун-ту, який закінчив 1880. 1882 захистив дис. на вчений ступінь магістра рос. історії. Від 1887 — д-р історії. Ректор Харків. ун-ту (1906—10). Займався громад. та політ. діяльністю. Ще під час навч. у Київ. ун-ті вступив до напівлегальної молодіжної орг-ції «Кош». Члени її виступали за нац. права укр. народу під гаслами просвітництва. Від 1880 — чл. Київ. громади. З переїздом до Харкова став від 1883 чл. Харківського історико-філологічного товариства. На сторінках періодичного зб. т-ва опублікував значну кількість своїх матеріалів з історії Слобідської України. Один з організаторів істор. архіву та етногр. худож. музею Харкова. Голова видавничого к-ту Харків. т-ва поширення писемності в народі. Голова правління Харків. громад. б-ки (1893—1905). 1901 обраний чл. Харків. міськ. думи, в якій очолив музейну комісію. Очолював підготовчий к-т з проведення XII археол. з’їзду в Харкові (1902; див. Археологічні з’їзди). 1905 вступив до Конституційнодемократичної партії, співробітничав у кадетській газ. «Мир». Брав активну участь у виборчій кампанії 1906 у I Держ. думу (див. Державні думи), пропагуючи програму кадетів. Обраний виборщиком у Держ. думу за списком кадетської партії. Від 1906 — чл. Держ. ради Російської імперії від ун-тів. У своїх виступах вимагав широкої політ. амністії та скасування смертної кари в країні. Після розгону царським урядом 1906 I Держ. думи на знак протесту вийшов зі складу Держ. ради. 1911 його вдруге обрано чл. Держ. ради від ун-тів, в якій він
Д.І. Багалій.
160 БАГАЛІЙ
виступав проти станових привілеїв у сусп-ві, домагався розширення прав жінок та сприяв розвиткові науки. У ці роки Б. утвердився на позиціях рос. політ. лібералізму. 1914 обраний міськ. головою Харкова. Після Лютневої революції 1917 приєднався до політ. руху укр. ліберально-демократ. інтелігенції. На виборах до нового складу міськ. думи вчений виступав від укр. демократ. блоку. Чл. Центр. к-ту охорони пам’яток старовини й мист-ва в Україні (1917). Після 1917 відійшов від політ. життя, пізніше відмовився від посади прем’єр-міністра в уряді Української Держави. 1918 — чл. Культ. комісії в складі Мирової делегації Укр. Д-ви на переговорах з РСФРР. 1918—19 читав лекції у Харків. ун-ті й на Вищих жін. курсах та займався громад. діяльністю: очолив у Харкові культ.просвітницьке т-во «Просвіта», працював у складі Комісії з підготовки законопроекту Статуту УАН. Разом із В.Вернадським і А.Кримським очолив роботу зі створення УАН. Визнанням наук. і громад. заслуг вченого стало його обрання першим віце-президентом УАН і першим головою історико-філол. від-ня УАН. Із встановленням в Україні рад. влади Б. наприкінці 1920-х рр. перейшов на її бік, брав активну участь в організації науки. 1919— 20 — чл. Всеукр. к-ту охорони пам’яток мист-ва і старовини. У жовт. 1921 під його кер-вом створено н.-д. каф-ру історії України, кер. якої він був до кінця життя. 1930 каф-ра була реорганізована в багатогалузевий Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Д.Багалія. Вчений очолив також перший в країні НДІ з вивчення життя та творчості Т.Шевченка (Ін-т Тараса Шевченка, 1926). Брав активну участь у створенні рад. вищої школи. На поч. 1920-х рр. увійшов до Комісії консультантів при Наркомосі УСРР, створеної 1920 для розробки програми ВШ. З реформуванням Харків. ун-ту в Акад. теор. знань обіймав посаду декана і зав. каф-ри. Після створення Харків. ін-ту нар. освіти і до 1927 працював у ньому проф., викладаючи курс історії України. Значний вклад вніс у розвиток архів. справи, очолюючи спочатку архів. секцію Харків., а згодом Всеукр. к-ту з охорони пам’яток мист-ва і старовини (1920), був
заст. голови Гол. архів. управління УСРР, кер. Центр. архів. управління УСРР (1923—24), сприяв налагодженню видавничої діяльності Укрцентрархіву. 1925 в ході Всеукр. архів. наради виступив ініціатором ухвалення рішень та звернення до уряду УСРР щодо повернення з Росії архів. фондів та документів, що стосуються історії України. У своїй творчості в дорад. період Б. спирався на ідеї позитивістської (див. Позитивізм в історичній науці) історіографії 19 — поч. 20 ст. Його наук. діяльність була пов’язана переважно з дослідженням конкретних проблем історії України 2-ї пол. 17— 19 ст. Вченим тоді було опубл. понад 350 наук. праць з історії Лівобережної України, Слобідської та Пд. України 15—18 ст., з історії укр. к-ри, історіографії, археології, істор. географії, джерелознавства та сусп.-політ. думки. За одну з праць — рецензію (на роботу О.Лазаревського «Описание Старой Малороссии»), яка мала власну наук. цінність, учений одержав золоту медаль Петерб. АН. Низку досліджень присвячено соціально-юрид. проблематиці, насамперед історії магдебурзького права на Лівобереж. Україні. Центр. місце у творчості Б. займала історія Слобідської України, якій він присвятив понад 100 праць, започаткованих публікацією 1887 докторської дис. під назвою «Очерки истории колонизации и быта степной окраины Московского государства». Важливим етапом у дослідженні Слобожанщини став вихід у світ 2-томної «Истории города Харькова за 250 лет его существования» (у співавт. з Д.Міллером) та «Історії Слобідської України» — першої узагальнюючої історії краю. Б. досліджував також історію Харків. ун-ту та життя й діяльність видатних сусп. і культ. діячів краю: В.Каразіна, Г.Данилевського, П.Гулака-Артемовського. Ще однією темою, яка привертала увагу вченого, була історія заселення й освоєння Пд. України. Б. показав прямий зв’язок між політикою царського уряду щодо заселення краю й встановленням там кріпацтва. Переконливо довів, що, незважаючи на привілеї, надані царським урядом іноземцям, осн. колонізаторами були укр. переселенці, насамперед запорожці, як найбільш пристосовані до місц. умов. Праці вченого відзначалися комплекс-
ним підходом до вивчення проблем та намаганням досліджувати їх винятково на основі першоджерел. У рад. період 1920-х — поч. 1930-х рр. наук. діяльність Б. розвивалася по двох основних, тісно пов’язаних напрямах: критичному засвоєнню основ рад. історіографії (у зв’язку з цим він переробив свою докторську дис. і підготував її нове вид. під назвою «Історія колонізації Слобідської України», яке, проте, так і не було опубл.) і розмежуванню з немарксистською історіографією (цей напрям набув у його творчості цілеспрямованого характеру від 2-ї пол. 1920-х рр.). Свою точку зору на тогочасні напрями і школи у вивченні історії України Б. обґрунтував у вступі до «Нарису історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928), в якому вперше в рад. історіографії спробував узагальнити виклад історіографії історії України 19 — поч. 20 ст. Вибір на користь марксистської методології, підтримка політ. курсу рад. влади забезпечили Б. можливість наук. діяльності. Вчений звернувся до історії Кирило-Мефодіївського товариства і ролі в ньому Т.Шевченка, життя та творчості укр. філософа Г.Сковороди, польського повстання 1863— 1864 та декабристів руху в Україні, якому приділив велику увагу. Під час святкування 100-ліття повстання декабристів (1925) виступив перед ученими Харкова з промовою, яка була опубл. окремим виданням. Загострення екон. та політ. ситуації в країні на рубежі 1920—30-х рр., атмосфера заг. підозрілості й страху, кампанія боротьби з «пережитками минулого», політизація й уніфікація інтелектуального життя та встановлення режиму тотального терору дещо змінили тональність його статтей і промов. Однак, незважаючи на дедалі частішу критику праць ученого в рад. пресі та різні звинувачення на його адресу, на значну кількість перевірок і комісій в НДІ історії укр. к-ри, який очолював Б., до останнього дня він був офіційно визнаною постаттю в сусп., наук. й культ. житті країни. П. у м. Харків. Тв.: Генеральная опись Малороссии: Эпизод из деятельности первого правителя Малороссии гр. П.А. Румянцева-Задунайского. «Киевская старина», 1883, кн. 11; Займанщина в Левобережной Украине XVII—XVIII ст.
Там само, кн. 12; Очерки из истории колонизации и быта Степной окраины Московского государства. М., 1887; Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры (исторический этюд). К., 1889; Магдебургское право в городах Левобережной Украины. «Журнал Министерства народного просвещения», 1892, № 3; Історія Слобідської України. Х., 1918; Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку. Х., 1920; Нарис української історіографії, т. 1, вип. 1—2. К., 1925; Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївці. Х., 1925; Декабристи на Україні. Х., 1926; Український мандрований філософ Г.С.Сковорода. Х., 1926; Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті. К., 1928; Т.Г.Шевченко — поет пригноблених мас. Х., 1931; Два нових документи про готування польського повстання на Україні 1863 року. К., 1933. Літ.: Барвинский В.А. Труды Д.И. Багалия по истории Малороссии. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1911, т. 20; Сарбей В.Г., Кравченко В.В. Академік АН УРСР Д.І.Багалій (До 125-річчя з дня народження). «УІЖ», 1982, № 11; Кравченко В.В. Д.И.Багалий: Научная и общественно-политическая деятельность. Х., 1990. Н.О. Герасименко.
лин, вчений секретар — Н.Полонська-Василенко). 1932 після смерті батька описувала і впорядковувала його архів, була одним з організаторів видання його творчої спадщини у 15 т. (проект не був реалізований). 1934—35 — н. с. Ін-ту Тараса Шевченка. Від 1935 на пенсії. 1936—41 співпрацювала з Ін-том української літератури АН УРСР. В роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 під час гітлерівської окупації на поч. 1942 була зарахована до групи істориків і архівістів на чолі з В.Міяковським для написання історії архівної справи в Україні. П. у м. Харків. Тв.: До джерел про декабристський рух на Україні. «Архівна справа», 1926, кн. 2/3; Записки І.Є. Бецького про лютневі дні 1848 р. в Парижі. Там само, 1927, кн. 2/3; Нариси з історії військових поселень на Україні. «Наукові записки Науково-дослідчої катедри історії української культури», 1927, № 6; Матеріали до історії декабристського руху на Україні. В кн.: Нариси з соціально-економічної історії України, т. 1. К., 1932; Матеріали до історії польського повстання на Правобережній Україні 1863 року. «Архівна справа», 1933, № 7/8 [у співавт.]. Літ.: Кравченко В.В. Д.И. Багалей: Научная и общественная деятельность. Х., 1990; Богдашина О.М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. акад. Д.І. Багалія. Х., 1994; Богдашина О.М., Кравченко В.В. Багалій-Татаринова Ольга Дмитрівна. В кн.: Українські архівісти: Біобібліографічний довідник, вип. 1. К., 1999; Богдашина О., Верба І. Листи Н.Д. Полонської-Василенко до О.Д. БагалійТатаринової. В кн.: Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського: Збірник праць молодих вчених та аспірантів, т. 3. К., 1999; Матяш І. Архівна наука і освіта в Україні 1920— 1930-х років. К., 2000. І.В. Верба.
ними мурами. Найбільш відомі поселення Б. (б.) к. к. — Бабине III (біля с. Бабине Верхньорогачицького р-ну Херсон. обл.), Княжа гора (біля м. Канів), Волинцеве (біля с. Волинцеве Путивльського р-ну Сум. обл.). Розташов. на низьких терасах, трапляються й на високих горбах. Житла — напівземлянки, зрідка наземні, глинобитні. Посуд переважно високий з біконічними боками. Прикметною ознакою деяких виробів є багатоваликовий та прокреслений лінійно-кутовий орнамент. Ін. речі: бронз. ножі, тесла, сокири, гривни, кам’яні молотки-сокири, булави, кременеві вістря стріл, фаянсове намисто, рогові та кістяні пряжки й псалії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Багалій Дмитро Іванович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
