АРІЇ (арійці) та арійський міф. А. — термін для позначення: 1) народів індоєвроп. мовної спільноти (1786 англ. учений В.Джонс висунув гіпотезу, що санскрит, давньогрец., лат., перська та деякі ін. мови мають спільне походження; ідея В.Джонса була поглиблена й розроблена у працях нім. учених Ф.Боппа, А.В.Шлегеля та ін.); 2) прадавньої спільноти, що начебто (згідно з расово-антропологічними теоріями 19—20 ст.) заклала біологічні й культ. засади арійської раси. У найдавніших індоіранських пам’ятках А. називали, на відміну від сусідніх або підкорених народів, повноправних людей. Від слова А. походять кілька геогр. назв: Арьяварта –
центр. ч. Пн. Індії («країна аріїв», яка, за легендами давніх індійців, населена «благородними людьми»), сучасна назва Ірану (від Aryаnаm — «країна аріїв») та ін. Назва А. відома також як племінна самоназва: мідійське плем’я арізанти (плем’я А.), сарматське плем’я А. та ін. Первісну батьківщину А. більшість дослідників спочатку локалізовували у тих чи ін. регіонах Пн. Індії. З поширенням расовоантропологічних теорій почали висуватися й ін. припущення щодо прабатьківщини А.: Скандинавія (нім. геолог К.Пенк), Пн. Німеччина (нім. мовознавець Г.Гірт), наддунайські степи (англ. вчені Г.Джайлс, Е.Рапсон), Пн. Причорномор’я (нім. філолог Т.Бенфей, англ. археолог Г.Чайлд та ін.), Серед. Азія (нім. історик Е.Мейер, М.Мюллер та ін.), Пн. Сибір (інд. вчений Б.Тілак), Тібет (інд. історик Н.Шастрі) та ін. У сучасній науці питання про прабатьківщину А. та їхнє переселення до Індії й досі залишаються дискусійними. У наук. та сусп.-політ. думці 19 — 1-ї пол. 20 ст. ідеї, пов’язані з обстоюванням вищості арійської раси, стали основою теорій, які використовувалися задля піднесення нац. гордості, зокрема, французів, американців, німців. Вперше ідеї про расову вищість та арійське домінування висловив франц. соціолог і письменник, засн. расово-антропологічної шк. Ж.Гобіно у студії «Есе про нерівність людських рас» (1839—40). Він стверджував, що раси відрізняються не тільки фізично, а й духовно, і вбачав негативні наслідки змішування рас, зокрема, у виродженні та занепаді європ. к-ри. Він вважав також, що в Європі тільки арійська раса здатна до культ. розвитку. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. нім. соціолог англ. походження Г.С.Чемберлен у праці «Основи дев’ятнадцятого сторіччя» (1899) та нім. композитор і драматург Р.Вагнер спопуляризували в Німеччині міф про домінацію А. в європ. к-рі. Цей міф за доби гітлерівської Німеччини став підставою для претензій германізму на нац. (расову) вищість. У нацистській літ. 20—40-х рр. 20 ст. арійці (переважно німці) були однозначно проголошені т. зв. вищою арійською расою («чистою расою») стосовно ін. націй. На основі арійської расової теорії у гітлерівській Німеччині
119 АРІЇ
120 АРІСТОВ
Арістотель.
обґрунтовувалася доцільність та необхідність фізичної ліквідації тих націй, які вважалися неповноцінними, біологічно нижчими за арійців. З проблемою А. пов’язана циркуляція численних міфів та ідей містично-реліг., екзотично-сенсаційного, етнокульт. та морально-психологічного спрямування. У сучасній публіцистиці в Україні побутують численні роботи про А. (Ю.Канигіна, Ю.Шилова та ін.), зокрема про підарійські основи укр. к-ри, про арійську складову нац. ідеї, про рух А. через праукр. землі та заснування А. першої хліборобської к-ри у Пн. Причорномор’ї, про арійські традиції у матеріальній к-рі етнонац. спільнот, що мешкали на теренах України та ін. Проте всі вони, незважаючи на наукоподібну форму викладу, ґрунтуються на припущеннях, що не мають достатніх наук.-теор. або фактографічних підстав. Літ.: Kleinecke P. Gobineau Rassenlehre. Stuttgart, 1920; Chamberlain H. Grundlagen des neunzehnten Jahrhunderts. Mьnchen, 1990; Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. К., 1997. О.В. Ясь.
рукописах. Займався громад. культ.освіт. діяльністю: у Москві створив Карпаторуський музей (1907— 17), в якому зібрав бл. 100 тис. різних експонатів з історії, к-ри українців Східної Галичини, Буковини Північної та Закарпатської України. Був головою заг.-слов’ян. студентського т-ва «Славія», завідував від. у ж. «Русский архив», редагував ж. «Славянское объединение» тощо. У 1920—30-х рр. зазнав репресій; частина його робіт була конфіскована органами ДПУ. П. у м. Москва. Тв.: Александр Васильевич Духнович. «Русский архив», 1913, № 2; Адольф Иванович Добрянский-Сачуров. Там само, 1913, № 3; «Истинная история карпато-россов» А.В.Духновича. Значение А.В. Духновича как угро-русского историка. Там само, 1914, № 5; Карпаторусские писатели: Исследования по неизданным источникам, т. 1. М., 1916. Літ.: Аристова Т.Ф., Ваврик В.Р. Ф.Ф. Аристов. 1888—1932 гг. «Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР», 1959, вып. 27; Аристова Т.Ф. Аристов Федор Федорович. В кн.: Славяноведение в дореволюционной России: Биобиблиографический словарь. М., 1979; Гайзер Ф. Актуальные проблемы славяноведения и карпатоведения в исследованиях проф. Ф.Ф. Аристова и его дочери Т.Ф. Аристовой. «Чехословацкая русистика», 1989, т. 34, вып. 4. С.В. Віднянський, М.В. Олашин.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АРІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
