АНТОНОВИЧ Дмитро Володимирович (псевд. та криптоніми: Войнаровський, Северин Войнилович, Муха, Подорожний, Скриптор, Шельменко, Gutta, Simplissimus, А.Д., Д.А., С.В.; 14(02).11. 1877 — 12.10.1945) — укр. історик мист-ва і театру, архівознавець і музеєзнавець, політ. діяч. Н. в м. Київ. Син В.Антоновича. Батько Михайла Антоновича та Марка
Антоновича. Освіту здобув у 4-й Київ. г-зії (заснував тут громаду), Київ. (з 1895) і Харків. (з 1897) ун-тах. Створив театральну трупу в Каневі (1894), керував трупами у Чернігові, Харкові. 1898 та 1899 — учасник з’їздів студентських громад. Один із засн. Революційної української партії (1900). Редагував парт. вид. «Гасло», «Селянин», «Праця». З 1906 — на еміграції, навч. зх.-європ. мист-ву. Від 1912 — викл. у драм. шк. М.Лисенка, співпрацював у журналах «Сяйво», «Літературно-науковий вістник». У роки Першої світової війни створив із чл. РУП групу на платформі СВУ. Чл. Бюро ЦК УСДРП (з 1917), діяч Української Центральної Ради (1917— 18; товариш голови УЦР, міністр мор. справ, міністр мист-в). Під час режиму П.Скоропадського (див. Українська Держава) брав участь в організації УАН та Акад. мист-в. 1919—20 — кер. укр. дипломатичної місії в Італії. 1921 — на еміграції: Відень, Прага (Чехія). Був серед фундаторів Українського вільного університету (Відень, Прага), його ректор (1928—30, 1937— 38). Співзасн. Українського історично-філологічного товариства у Празі (1923), ініціатор створення та дир. (з 1925) Музею визвольної боротьби України у Празі, який провадив діяльність щодо збирання, зберігання, систематизації й дослідження пам’яток нац.-визвол. боротьби укр. народу. А. — автор численних наук. праць, зокрема з історії церк. буд-ва, життєписів діячів історії України, тв. про укр. к-ру. Ім’ям А. названо Музей-архів Української вільної академії наук у США. П. у м. Прага. Тв.: Із історії церковного будівництва на Україні, вип. 1. Прага, 1925; Олександр Мурашко (1875—1919). Прага, 1925; Триста років українського театру. 1616—1919. Прага, 1925; Тимко Бойчук (1896—1922). Прага, 1929; Українська культура. К., 1993. Літ.: Жук А. Автобіографія Д.Антоновича. «Сучасність», 1961, № 1; Ульяновський В.І. Дмитро Антонович. В кн.: Українська культура. К., 1993; Кардаш П., Кот С. Українці в світі. К.—Мельбурн, 1995; Лозенко Л. До історії Празького українського архіву. «Генеза», 1995, № 1/3; Шандра В. Антонович Дмитро Володимирович. В кн.: Українські архівісти: Біобібліографічний довідник, вип. 1. К., 1999. Ю.А. Пінчук.
1918) — рос. публіцист, літ. критик, філософ-матеріаліст. Н. в м. Білопілля у сім’ї дяка. Закінчив Охтирське духовне уч-ще, Харків. духовну семінарію (1855) та Петерб. духовну акад. зі ступенем канд. богослов’я (1859). Після знайомства з М.Добролюбовим та М.Чернишевським (з останнім у нього зав’язалася особиста дружба) розпочав 1859 публіцистичну діяльність у ж. «Современник». 1862 вийшов із духовного сану. Після смерті Добролюбова (1861) — провідний літ. критик журналу, після арешту Чернишевського (1862) — один із його керівників. Коли «Современник» було закрито, зайнявся перекладами, друкувався у низці вид., до кін. життя лишався вірним ідеалам 60-х рр. 19 ст. А. розробляв філос. концепцію, типологічно подібну до філософії класичного франц. Просвітництва 18 ст. В її основі — матеріалістично сприйнятий антропологічний принцип, ідея всемогутності розуму, заперечення теології та метафізики, містицизму, спіритуалізму, супранатуралізму. Природа, космос цікавлять А. лише настільки, наскільки вони є основою існування людини. В галузі гносеології він — прихильник сенсуалізму, який спирається на ідеї І.Сєченова та К.Льюїса. Критикував ідеї слов’янофілів та почвенників, виступав за «європеїзацію» Росії. Свої естетичні погляди, близькі принципам М.Чернишевського та М.Добролюбова, відстоював дуже прямолінійно, даючи тенденційні оцінки тв. І.Тургенєва та Ф.Достоєвського. Виходячи з антропологічного принципу, вважав естетичну насолоду нормальною потребою людської природи, заперечував теорію «мистецтва для мистецтва», разом з тим критикував суто утилітарні погляди на мист-во публіцистів «Русского слова» (Д.Писарєва). Виступав з різкою критикою реліг.-філос. ідей зб. «Вехи». П. у м. Петроград (нині СанктПетербург). Літ.: Пеунова М.Н. Мировоззрение М.А.Антоновича. М., 1960; Чубинский В.В. М.А.Антонович. Очерк жизни и публицистической деятельности. Л., 1961. В.Ф. Пустарнаков.
(від 1992), видавець ж. «Розбудова держави», співредактор ж. «Український історик». Н. в м. Київ у родині укр. історика Д.Антоновича. Онук В.Антоновича та брат Михайла Антоновича. На еміграції з 1923. Вивчав єгиптологію в Карловому ун-ті у Празі (1936— 39), Мюнхенському ун-ті (1945— 49). Докторат УВУ (1942, історія). В’язень концтабору Терезієнштат (1944—45). Працював в універмазі та на шоколадній ф-ці в Канаді (1951—55). 1956—82 — в укр. від. Держ. радіо Канади. Автор праць з історії громадян. руху в Україні 19 ст., епістолярної спадщини укр. аристократії 19 — поч. 20 ст., історії укр. студентства 20-х — 40-х рр. 20 ст. та студій з історії доби античності на тер. Пд. України. Тв.: Історичні концепції А.П.Свидницького. «Український історик», 1964, № 2—3; П.Куліш в оцінці І.Нечуя-Левицького. Там само, 1969, № 4; П.О.Куліш і О.Я.Кониський. Там само, 1970, № 1/3; Зізнання Степана Томашівського: коментарі і переклад. Там само, 1972, № 1/2; Коли постали Громади? В кн.: Збірник на пошану проф. д-ра О.Оглоблина. Нью-Йорк, 1977; М.П.Драгоманов і «Вільне слово». «Український історик», 1978, № 4; До 15-річчя Українського Історичного Товариства: Декілька міркувань. Там само, 1980, № 1—4; В.Липинський і Д.Дорошенко. Там само, 1982/1983, № 3/4, 1; «Киевская старина» (З приводу ювілеїв). Там само, 1983, № 2—4; Нова невдала концепція. Там само, 1985, № 1—4; Омелян Сеник і Микола Сціборський. В кн.: Календар-альманах Нового шляху на 1991 рік. Торонто, 1991; Шевченко і громади. «Слово і час», 1992, № 3; 50-річчя Української Вільної Академії Наук. «Український історик», 1995, № 1/4. Літ.: З династії славетних Антоновичів: Інтерв’ю Марка Антоновича для «Старожитностей». «Старожитності», 1993, № 19/24. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Антонович Дмитро Володимирович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
