АНДРУЩЕНКО Кость (25.12.1883 — р. с. невід.) — громад. та політ. діяч на Далекому Сх. Н. в Києві в родині козака, відставного унтер-офіцера. 1904 закінчив 1-ше Київ. комерційне уч-ще. 1905 поступив до Східного (Орієнтального) ін-ту у Владивостоці (нині — Далекосх. держ. ун-т, РФ), де навч. з перервами до 1915 (закінчив повний курс по китайс.-монгол. від-ню). 1907—09 — голова Владивостоцького студентського т-ва українців — першої офіційно зареєстрованої укр. орг-ції на Далекому Сх. У берез. 1917 — прапорщик, чл. тимчасового орг. бюро зі створення Владивостоцької укр. громади. У квіт. 1917 обраний від Громади до Владивостоцької ради робітн. та військ. депутатів; від лип. 1917 — старший офіцер артилер. полку, голова військ. секції Громади, командир
1-ї Укр. роти, чл. Української партії соціалістів-революціонерів. 1918 — ред. газ. «Приморская жизнь», чл. військ. комісії IV Укр. далекосх. з’їзду (жовт. 1918). 1920 — секретар т-ва «Владивостоцька українська хата». Після встановлення на Далекому Сх. рад. влади (1922) виїхав до м. Харбін (Маньчжурія, нині Китай), де працював викладачем у г-зії. Брав активну участь в укр. громад. житті м. Харбін: чл. ради т-ва «Просвіта», заст. голови укр. вчительської спілки (1933); чл. т-ва прихильників літ., науки, мист-ва при Укр. нац. громаді, один з організаторів укр. шкільництва (1934); з лют. 1934 — голова Ради укр. нац. громади. Літ.: Далекий Схід. Харбін, 1938, ч. 1—12, 14—21; Те саме, 1939, ч. 2—6; Світ І. Українсько-японські взаємини 1903—1945: Історичний огляд та спостереження. Нью-Йорк, 1972. А.А. Попок.
переслідувала, вдаючись у 1930— 40-х рр. навіть до ув’язнення. Тому не дивно, що, напр., істор. А. виявились у щоденниках С.Єфремова поруч із найтаємнішими особистими документами і записами, що ніколи не планувалися ні до публікації, ні для читання іншими. Видані уже 1997 щоденники ці переконливо свідчать про важливу роль А. в духовному житті укр. сусп-ва 1920-х рр. Творення та поширення політ. та істор. А. перебуває у прямому зв’язку з цензурою: чим меншою є сфера забороненого, тим вужчою є тематика А. й сфера їх поширення. Літ.: Гнатюк В. Галицько-руські анекдоти. В кн.: Етнографічний збірник, т. 6. Львів, 1899; Кімакович І.Г. Українські народні анекдоти, жарти, дотепи. К., 1967; Українські анекдоти. К., 1995; Традиційний анекдот у контексті сміхових явищ української культури. К., 1996; Удод О.А. «… А новітній фольклор невблаганно своє зазначає», або Історичні анекдоти від Сергія Єфремова. В кн.: Історія: осягнення духовності. К., 2001. О.А. Удод.
ни, каміннями-ковадлами, уламками вохри, вугіллям тощо. Серед знарядь праці переважають крем’яні різці, скребачки, різноманітні мікропластинки з ретушшю тощо. На Анетівці II представлений виразний комплекс знарядь з кістки та рогу — наконечники списів, лощила, проколки, вістря тощо. Генезис А.к. пов’язаний з асиміляцією місц. к-рами ранньої доби пізнього палеоліту прийшлих центр.-європ. к-р. Економіка носіїв А.к. базувалася на полюванні на бізонів. Займалися також полюванням на ін. тварин (коня, пн. оленя, сайгака, вовка тощо) та збиральництвом. Полювання проводилося з допомогою лука та списів. Жили первісними общинами по 3—50 осіб. На Анетівці II досліджено ритуальний мисливський комплекс. Нас. А.к. взяло участь у формуванні кукрецької культури доби мезоліту.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АНДРУЩЕНКО КОСТЬ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
