АВТОНОМІЯ (грец. б›фпнпмЯб — самоуправління, незалежність) — термін для позначення: 1) особливого статусу нац.-тер. утворень, котрі існують у межах тієї чи ін. д-ви і функціонують на засадах широкого внутр. самоврядування, яке — за характером здійснення влади — має ознаки окремої суверенної д-ви, — держ. А.; 2) широкого адм. самоврядування виділених частин тер. д-ви — адм.-тер. А.; 3) тієї форми самоврядування національностей, що має екстериторіальний характер, функціонує на засадах спільності нац. к-ри й спрямована на збереження та розвиток її самобутності, задоволення потреб та інтересів представників певної національності — нац.-культ. А.; 4) незалежності реліг.-церк. (монастирі, ставропігійні об-ня, чернечі ордени тощо), наук. (академії, т-ва та ін.), навч.-освіт. (ун-ти, коледжі тощо), екон. (фірми, компанії тощо), станових, професійних груп, інституцій, установ, закладів і підпр-в від центр. і регіональних держ. структур. Характерною ознакою держ. та адм.-тер. А. є їхній спец. правовий статус, зафіксований у конституції чи в ін. законодавчих актах суверенної д-ви, що визначають сферу застосування «автономних законів», особливу компетенцію та повноваження виконавчих і законодавчих органів влади А. тощо. У багатьох д-вах А. виступає як держ.-правова форма врегулювання нац. питання і тому називається нац. А. У політ. сенсі А. у здійсненні держ. влади децентралізує, але водночас і оптимізує держ. управління, сприяє гармонізації сусп. життя та міжнац. взаємин. Автономія на українських землях. Елементи А. побутували в
устрої запорозького козацтва кін. 16 — 1-ї пол. 17 ст. і частково визнавалися Короною Польською. (Про тогочасне тлумачення ідеї А. див., зокрема, «Вільний народ».) Початки осн. засад інституту А. в Україні поклали Березневі статті 1654, які гарантували автономні права та вольності Гетьманщині в її міждерж. спілці з Рос. д-вою. Протягом 2-ї пол. 17 — 1-ї пол. 18 ст. царський уряд проводив систематичне урізання А. Гетьманщини аж до остаточної її ліквідації 1764. На принципах автономного існування Гетьманщини у складі тих чи ін. держ. утворень ґрунтувались Гадяцький договір 1658 І.Виговського та Чуднівський договір 1660 Ю.Хмельницького з Річчю Посполитою, Бучацький мирний договір 1672, договір 1692, укладений П.Іваненком у Казикермені з Кримським ханством. Певні автономні права як стосовно Гетьманщини, так і Речі Посполитої, а пізніше Рос. д-ви, мала Запорозька Січ (див. Вольності Війська Запорозького низового) до її ліквідації 1775. Протягом 60— 90-х рр. 18 ст. у середовищі нащадків козацької старшини ширився автономістський рух за відновлення «старих прав і вольностей» (накази укр. депутатам, які працювали в комісії зі складання проекту «Нового Уложения» (див. Комісія законодавча 1767—1768), новгород-сіверський гурток автономістів, таємна місія (1791) В.Капніста в Берлін, істор.-полемічний трактат «Історія русів» та ін.). У 19 ст. автономістські ідеї побутували здебільшого лише в укр. сусп.-політ. та істор. думці, зокрема в програмних документах і творах кирило-мефодіївців, А.Добрянського, М.Драгоманова, Т.Зіньківського та ін. Від 1848 ідея територіальної А. належала до мінімальних вимог укр. нац.-визвол. руху на теренах підавстрійс. Галичини. 1861 Галичина одержала крайову А. з сеймом та органами місц. самоврядування, в яких домінували поляки. Відтоді галицькі українці проводили політ. боротьбу за поділ Галичини на польс. та укр. частини. 1861 коронним краєм було визнано і Буковину. Від 1890 до крайового сейму Буковини входили українці. Від кін. 19 ст. українці Буковини виступали за поділ краю на румун. та укр. частини. На поч. 20 ст. нац.-культ. А. була однією з найголовніших програмних вимог низки укр. політ.
партій у Наддніпрянській Україні. Під гаслом нац.-тер. А. України велися переговори Української Центральної Ради з рос. Тимчасовим урядом (черв.—верес. 1917; див. Універсали Української Центральної Ради). За умовами СенЖерменського мирного договору 1919 автономний статус у складі Чехо-Словаччини (див. Чехословаччина) передбачалося надати Закарпатській Україні, але ця угода була реалізована тільки частково у межах адм. краю «Підкарпатська Русь». Відповідно до закону від 22 листоп. 1938, Закарп. Україна дістала широку А., яка була ліквідована угор. окупаційними військами за політ. підтримки гітлерівської Німеччини. У 30-х рр. 20 ст. за нац.-тер. А. зх.-укр. земель у межах Польщі виступає Українське національнодемократичне об’єднання. Протягом 1924—40 у складі Рад. України перебувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (1940 перетворена в союзну республіку). Від 1923 в УСРР була впроваджена система т. зв. нац.-тер. районування (р-ни, селищні та сільс. ради). 1931 на теренах Рад. України на засадах адм. А. функціонувало 25 нац. р-нів (8 рос., 7 нім., 3 болг., 3 грец., 3 єврейс., 1 польс.), 995 нац. сільрад (404 рос., 251 нім., 28 єврейс., 148 польс., 34 болг., 30 грец., 16 молдав., 10 чеських, 4 білорус.), 89 нац. селищних рад, які здебільшого розміщувалися на Волині, Запоріжжі, Криворіжжі, Луганщині, Маріупольщині, Мелітопольщині, Одещині, Харківщині, Херсонщині, у Донбасі та ін. регіонах. У межах нац. р-нів існували нац. школи, нац. камери нар. судів, клуби, хати-читальні, театри, б-ки, періодична преса, худож. та іноз. літ. Нац. р-ни, селищні та сільс. ради були ліквідовані 1938—39 (див. Національні райони УСРР). У сучасній Україні на засадах А. існує Автономна Республіка Крим, устрій якої визначається розділом 10 (ст. 134—139) Конституції України 1996.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «АВТОНОМІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
