Князі були правлячою верствою суспільства Київської Русі. Для них втрата права на управління означала ізгойство, тобто вихід за межі цього структуризованого суспільства — катастрофу. І в наступний період князівська верства намагалася зберегти цей свій статус правлячої верстви. Вже в силу цього князі були основними носіями традицій державності, переносячи ці традиції на найменші державні одиниці -на найдрібніші удільні князівства. Вони ж боролися за збереження цих традицій і своїх державних організмів до останньої можливості. Ми розглядаємо цю боротьбу на прикладі українських і почасти білоруських земель. В землях, де закінчувалося формування російського етносу, ці процеси також були подібними. Але Московська держава проводила політику «збирання земель», тобто ліквідації державності удільних князівств дещо іншими методами. Не збігаються також періодизація цього процесу, його результати і наслідки. Крім того у Московській державі цей процес відбувався в умовах завершення формування російського етносу, завершення асиміляції угро-фінських етносів на основній території, а також супроводжувався звільненням від ординського панування. На українських і білоруських землях (тобто на території колишньої Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької, Полоцької, Турівської і Смоленської земель) цей процес протікав в умовах боротьби за збереження власної державності і супроводжувався поступовою втратою цієї державності через інкорпорацію до сусідніх держав та наростаючим натиском католицької релігії. Цю боротьбу українських та білоруських князів за збереження своєї державності можна умовно поділити на два періоди: з середини XIII ст. ідо Кревської унії 1385 р. та від Кревської унії до Віленського привілею 1492 р., який зробив дальше існування удільних князівств чисто номінальним. Можна говорити і про третій період, який тривав до початку козацьких війн середини XVII ст. Хоча цей період характеризувався спалахом князівської могутності, всі ці прояви можна вважати хіба що збереженням реліктів державності. До Кревської унії на більшості територій українських і білоруських князівств вдалося відстояти суверенітет. Причому прихід до влади в окремих князівствах Гедиміновичів, з допомогою яких була подолана частково або повністю залежність від Орди, тільки посилив цю боротьбу. З перемінним успіхом тривала боротьба за Галицьку спадщину. При цьому формально суверенітету цієї території ніщо не загрожувало. Угорщина і Польща розглядали цю територію як королівство на успадкування якого вони претендували. Подібним способом трохи пізніше Габсбурги отримали Іспанію. Великим князем титулував себе Любарт Гедимінович на Волині. Цей титул засвідчений писемними пам'ятками (1455А, N 347, с. 349; 201,1.1. N 8, s.8). Цей же князь, не питаючи згоди великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича послав грамоту про підпорядкування Волині у церковному відношенні київському митрополитові (1246, с.350). 14.08.1385 р. у Креве литовські князі Ягайло, Скіргайло і Корибут Ольгердовичі, Вітовт Кейстутович і Лугвеній Ольгердович підписали угоду з депутацією польських феодалів на чолі із Владеком з Харбковиць та Миколою Оссолінським про прийняття литовськими князями, більшість яких були православними, католицької релігії, шлюб Ягайла з Ядвігою і передання йому польської корони. Приймаючи польську корону, Ягайло залишався великим князем Литви. Таким чином Польща об'єднувалась з Литвою династичною унією. Напередодні цих подій у Луцьку помер волинський князь Любарт-Дмитро Гедимінович. Жоден документ, який зберігся, не підтверджує, що Волинь при Любарті була васалом Литви. Литовська допомога, як видно з тексту угоди 1366 р. та інших документів, трактувалась литовськими князями не як війна Литви з Польщею, а як допомога родичу від якого вони отримали лени на васальному праві. Немає жодних відомостей, що великі литовські князі втручались у справи Любарта, так само як немає відомостей про сплату волинським князем данини-виходу ординцям. Польський васал володимирський князь Олександр Корятович (1366-1370 рр.) володів незначною частиною Волині і то короткий час. Тільки у 1377 р. під час успішного контрнаступу угорсько-польських військ повстало питання васальної присяги волинських князів. Ратненський князь Федір Ольгердович відмовився від присяги Ягайлові і присягнув угорському королеві Людовіку Анжуйському. Схоже, що так само поступив і Любарт-Дмитро. Принаймні Ян з Чарнкова, Герман з Вартберга, Куявський і Малопольський річники подають відомості, що миру було досягнено при посередництві Кейстута і при вимушеній присязі Любарта, який мусив видати своїх синів заложниками (568, с.54,450). Невідомий тексті характер самої присяги. На наш погляд це, скоріше, не була васальна присяга, а зобов'язання не нападати на землі, зайняті угорським королем, і не пробувати повернути собі Белзьке і Холмське князівства та інші втрачені території. Але вже у 1382 р. становище було відновлено. Литовським васалом став аж Федір Любартович. У серпні 1384 р. великий князь Ягайло Ольгердович передав Вітовтові Кейстутовичу Гродно, Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя, Дорогичин і Кам'янець. Ці землі належали раніше Кейстуту Гедиміновичу і були повернені його сину Ягайлом. Але більшість цих земель, як волинський лен, Кейстут отримав від Любарта. Як сюзерен Волині Федір Любартович мав їх передати Вітовтові. Акт великого князя Ягайла Ольгердовича можна розглядати як перше свідчення залежності принаймні частини волинських земель від Литви. Після Кревської унії 1385 р. для Литви відпала необхідність в існуванні незалежної Волині. Питання анексії Галицької землі Польщею ставало питанням часу. Федір Любартович в цій ситуації не мав іншого вибору окрім васальної присяги Ягайлові Ольгердовичу. Незабаром Ягайло передав Вітовтові столицю Федора Любартовича — Луцьк, а у 1392 р. запропонував волинському князеві поміняти решту Волині на Сіверську землю. Федір Любартович не зумів вчинити опір і був змушений емігрувати в Угорщину до Сигізмунда Люксембурга. Але там він не знайшов підтримки і вже 23.05.1393 р. присягнув Владиславу-Ягайлу та Ядвізі як сіверський князь (201,1.1, N 15, s. 14; 225, N 170). Отже до Кревської унії 1385р. Волинські землі зберігали свою державність, поступово потраплячи під значний вплив Великого Князівства Литовського, але і навіть формально, залишаючись суверенною державою, удільні князі якої признавали верховного сюзерена володимирсько-луцького князя Любарта Гедиміновича, а потім його сина Федора. З 1385 р. волинські князі стають васалами великих князів литовських, а в певний період і безпосередніми васалами польських королів. Це стосується володимирського князя Федора Любартовича (1431 р.), його сина Дмитра Сангушка, який був луцьким князем у 1431-1433 рр., Острозького князя Федора Даниловича у період 1385-1392 рр., ратненсько-кобринського князя Романа Федоровича (1394? — після 1416 рр.). Зайнявши у 1387 р. Галицьку землю, території Холмського і Белзького князівств, Польща готувалась до анексії інших князівств. Частина Гедиміновичів виступила проти унії і підтримала бунт гродненського князя Вітовта Кейстутовича проти поставленого королем намісником Литви Скіргайла Ольгердовича. Тоді у 1392 р. в Острові Владислав-Ягайло домовився з Вітовтом, признавши його великим князем Литви-Русі. Як компенсацію Скіргайло Ольгердович мав отримати Київське князівство. Проти цієї угоди була організована коаліція князів, куди ввійшли вітебський князь Свидригайло Ольгердович, сіверський князь Корибут Ольгердович, київський князь Володимир Ольгердович і подільський князь Федір Корятович. Ці князі були проти підпорядкування своїх земель новій Польське-Литовській державі. В той час одним з найактивніших прихильників унії виступав князь Борис Корятович. У цій ситуації Вітовт проявив себе блискучим політиком. Раптовим ударом він розгромив вітебського князя та його союзника смоленського князя Юрія Святославича. Було взято Друцьк, Оршу та Вітебськ. Юрій втратив Смоленськ на користь брата Гліба, а полоненого Свидригайла привезли в Краків, звідки йому вдалося втекти в Угорщину. Зимою 1392/1393 р. програв війну сіверський князь Корибут Ольгердович і мусив втікати в Рязань до свого тестя. Володимир Ольгердович і Федір Корятович залишились самі. Подільський князь залучив до союзу молдовського господаря Романа. Весною 1393 р. Вітовт знову несподіваним ударом здобув Овруч та Житомир. Щоб розірвати союз київського князя з Федором Корятовичем, він запропонував йому вигідний мир. Володимир повірив Вітовту і вийшов з боротьби. Не пройшло і року, як він жорстоко поплатився за цю помилку, коли залишився сам і мусив капітулювати. Восени 1393 р. молдовсько-подільські війська були розбиті. Федір Корятович покинув Поділля і з сім'єю виїхав в Угорщину, сподіваючись з допомогою Сигізмунда продовжити боротьбу. Поділля було залишено на воєводу Нестиса, якому на допомогу прибули молдовські та угорські загони (140, с.66,74). Подільські фортеці були досить потужними і Федір Корятович сподівався, що вони витримають облогу військ Вітовта до підходу угорських військ. На угорського короля сподівались і Свидригайло Ольгердович та Федір Любартович, які також перебували тоді при дворі Сигізмунда. Крім того Угорщина не визнавала анексії Польщею Галицької землі, висуваючи власні права на Галицьку спадщину, визнані свого часу польською стороною. Але цим надіям не судилося збутися. Сигізмунд нічим не допоміг ні своєму дядечку (як він називав Федора Корятовича) ні іншим князям. Вітовт здобув Брацлав і Соколець. Жителі Кам'янця вночі пропустили литовців в місто. Воєвода Нестис здав Смотрич, Скалу і Черлений городок (140, с.68). Кам'янець великий князь мусив передати польському полководцеві Спитку з Мельштина (230, t.4, lib. 10, р.488). Подільське князівство залишилося леном корони і великого князівства. Спитко з Мельштина тримав від короля Кам'янець (вже тут було закладено підстави для претензій на Поділля між Польщею і Литвою), але з інших земель мусив нести службу Вітовту. Через це він взяв участь в битві на р.Ворсклі, де і загинув 12.08.1399 р. Частина джерел називає його князем, через що можна припускати, що Подільське князівство залишалося державою і при польському намісникові (140, с.52, 73, 139, 161, 208, 229). Відновлення цієї держави було здійснене самим королем Ягайлом у 1400 р. Він викупив у вдови Спитка її володіння в Подільський землі і передав ціле князівство Свидригайлові Ольгердовичу. Зберігали там ще дрібні уділи і Корятовичі (1137, с.267,313). У 1404 р. король надав Свидригайлові Сіверське князівство, а Поділля знову було передано королівським намісникам. Литва продовжувала добиватися повернення князівства і у 1411 р. король мусив погодитись на це. Однак, спираючись на польську шляхту, посаджену на Подільській землі, уряд фактично зірвав присягу Вітовтові у1414 та 1418 рр. Пізніше великому князеві литовському вдалося посадити у Кам'янці свого намісника Довгирда, але навіть у 1430 р. король надав подільській шляхті осібний привілей, що не мав права робити, обминаючи Вітовта Кейстутовича. Польська сторона твердила, що Вітовт зобов'язався повернути Поділля по своїй смерті, однак відповідні угоди відсутні. З одного, правда не дуже певного джерела, можна судити, що у 1427 р. готувалася змова з метою захоплення кам'янецького замку і передачею його королівському урядовцеві. Лідери подільської шляхти — католицький біскуп Павло, Грицько Кирдеєвич, Михайло і Теодор Бучацькі довідалися про смерть Вітовта раніше за намісника Довгирда. Вони підступом ув'язнили його і захопили подільські замки Кам'янець, Смотрич, Скалу і Червоногород (568, c. 190-192). Ставши великим князем литовським, Свидригайло Ольгердович відразу ж спробував повернути Подільське князівство. Вжеу 1430-1431 рр. цю спробу невдало здійснив князь Федір Острозький. Польські дослідники пробували звинуватити Я.Длугоша, що він сплутав Федора Острозького з Федьком Несвізьким. Нам здається, що князь Федько Несвізький очолив боротьбу за Поділля після невдач Федора Острозького. Федько Несвізький зумів зайняти принаймні частину Поділля. У 1432-34 роках він був подільським старостою. Напевно, сподіваючись утримати у своїх руках Подільське князівство, князь Федько Несвізький у 1434 р. присягнув королю як староста кам'янецький і брацлавський (2112, s.276). У подальшій боротьбі Польща утримала за собою тільки Мале Поділля з Кам'янцем, територія якого була перетворена у Подільське воєводство. Теребовельського князівство тоді, або ж ще раніше у 1393 р., було повернено до складу Руського королівства, а потім стало частиною Руського воєводства. Литва старанням Свидригайла утримала Брацлавську частину Поділля. Значну частину цих земель закріпили за собою нащадки князя Федька Несвізького [чи Несвіцького] від яких пішли князі Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі і Воронецькі. Після втечі князя Владислава Опольського угорські залоги утримували ще до 1390 р. передгір'я Карпат на Дністровському правобережжі з містами Жидачів, Тустань і, можливо, Стрий. Жидачів розташований при впадінні Стрия у Дністер, уперше згадується під 1164 р., коли під час повені поблизу міста загинуло близько 300 чоловік з купецького каравану, який віз сіль. Місто було центром округи, територія якої відповідала території пізнішої Жидачівської землі Руського воєводства, куди входили пізніші міста Розділ, Журів, Журавно і Долина. Польське військо опанувало Жидачівську землю, напевно, тільки у 1393 р., бо в цьому році було надано місту Жидачеву магдебурзьке право. Місто отримало 60 франконських ланів землі, 2 лани для плебана католицької церкви і 4 лани для пасовищ, торг в суботу і право на заняття ремеслами і торгівлею. Для усунення конкуренції заборонялось в окрузі на милю ставити корчми. В такий спосіб польська влада старалася добитися лояльності місцевого населення. У 1393-1403 pp. Жидачівською землею управляли, напевно, намісники короля. Становище цієї території було схоже із становищем удільного князівства. Зрештою таке князівство було утворене у 1401 чи 1403 році, коли Жидачівська земля була передана князеві Свидригайлові Ольгердовичу, який повернувся з еміграції. За свідченням Длугоша Свидригайло отримав окрім Terram Zudaczoviensem ще districtus Strij, Schydlow, Stobniczam, Drugnyam, Uscze. Крім Стрия і Устя (причому неясно яке Устя: Золоте чи Зелене в Галицькій землі, чи Устя на Дністрі під Миколаєвом) локалізація решти поселень неясна. На нашу думку Свидригайло Ольгердович отримав території, які поляки опанували після 1390 р., поступово витісняючи угорські залоги і домовляючись з місцевими елітами. Це в основному території у Верхньому Подністров'ї, поблизу Жидачівського князівства. Напевно йшлося про Стрий, Щирець, Стебник, Дроговиже і Устя на Дністрі. Як королівське село Устя вперше згадується під 1433 р., ще у XVIII ст. тут були верфі, на яких будувалися судна для плавання по Дністрі. Але народна пісня («Устя, Устечко! Під сонцем блистіло. Було б ти містечко, як би не згоріло») дозволяє припускати, що поселення колись мало міський статус. Надаючи ці землі Свидригайлові, рівночасно король турбувався про підтримку польських і німецьких колоністів, спроваджених на ці землі ще Владиславом Опольським. З цим пов'язане піднесення родини Тарлів, яка, мабуть, прибула з цим князем. Закліка Тарло незабаром став старостою стрийським, а його син Андрій-державцем дроговизьким. У 1403,1408 і 1425 рр. король надав і послідовно підтвердив магдебургське право Вербіжу, розташованому на р. Щирок при впадінні у Дністер, заохочуючи туди нових переселенців-католиків. Князь Свидригайло Ольгердович отримав ще Подільську землю. Напевно у Жидачеві та інших містах сиділи тільки його намісники. Сам князь перебував на Поділлі, а у 1403-1404 рр. відзначився під Смоленськом. Бл. 1405 р. Свидригайло Ольгердович отримав Сіверську, Чернігівську і Трубчевську землі, а Федір Любартович був переведаний на його місце у Жидачів. Причому Стрий та інші землі якими володів Свидригайло, залишилися за короною. У посіданні Федора був ще замок Коропець (568, с. 169). Обидва Коропці, які згадуються у XV ст., знаходилися у Галицькій землі: біля Поморян на Львівщині та при впадінні однойменої ріки у Дністер на Тернопільщині. Найпевніше мова йшла про Коропець, який знаходився у гирлі р.Коропець. У битві під Грюнвальдом в 1410р. військо Жидачівського князівства складало окрему хорогву. На прапорі хорогви був герб князівства: на голубому полі три золоті леви з піднятими хвостами один на одному. Зберігся вирок Жидачівського князя у справі Дзедушицьких і Балицьких (2048, s.257-260), та ряд інших грамот (2000). Серед них грамота староукраїнською мовою Жидачівського старости Ленка з 1424 р. (154, с. 111). У 1431 р., почавши наступ проти Свидригайла, який став великим литовським князем, король Владислав-Ягайло повернув старому Федору Любартовичу Володимирське князівство. Жидачівське князівство перейшло до котрогось з його синів. Немає певності чи був у 1431-35 рр. жидачівським князем син Федора Любартовича — Андрушко з Коропця († бл. 1438 р.) чи інший його син. Саме походження князя Андрушка з Коропця [Андрушка Федоровича] загадкове, а його належність до тої чи іншої княжої родини проблематична. Хоча ми, слідом за М.Грушевським, погоджуємося з З.Радзіміньским, який вважав його сином Федора Любартовича. Раз Федір Любартович у 1420-х рр. володів Коропцем то і логічно, що у 1430-х рр. Коропцем володів його син Андрушко. Всі спроби залучити князя Андрушка до Острозьких не мають достатнього обгрунтування. Подібно до батька, князь Андрушко залишався вірним польським васалом і перебував при дворі. Напевно після втрати Жидачівського князівства Андрушко Федорович отримав якісь інші володіння. У 1435 р. Жидачівське князівство передали равському і сохачевському князеві Земовитові Земовитовичу. Державний статус цієї території відбитий у титулатурі Земовита Земовитовича, зафіксованій у виданих його канцелярією документах (2060, s.47-48). Своїм намісником князь призначив жидачівського суддю Сенька Прочолича з Рудного. У 1442 р. по смерті князя Земовита Земовитовича князівство відійшло до Польщі і було включене до складу Руського воєводства. У 1448 р. зустрічаємо тут старостою краківського каштеляна Яна з Чижова, що само по собі служить вказівкою на високий статус колишньої княжої столиці. Новий староста добровільно схилив міщан до будівництва замку, причому відповідно до привілею міщани не повинні були його ремонтувати і нести варту, лише мали обороняти у випадку нападу ординців. Високий статус жидачівських міщан зберігався і у XVII ст. Як колишня столиця місто мало свого каштеляна. За люстрацією 1662 р. міщани не несли ніяких повинностей тільки платили по З гроші з дому. Все це дозволяє припускати, що Жидачівська волость у першій половині XV ст. була не приватним князівським володінням, а васальним князівством. Саме тому спадкоємці Федора Любартовича та Земовита Земовитовича не претендували на ці володіння після утворення Жидачівського повіту у складі Руського воєводства (504, с.116-117). У 1388 р., зайняте рік перед цим, Белзьке князівство було передано князеві равському, сохачевському, плоцькому, гостинінському, пл енському, візькому і куявському Земовитові IV Земовитовичу. Рівночасно його старший брат Януш отримав Дорогичинське князівство. Порозуміння з мазовецькими князями було скріплене шлюбами Януша І Земовитовича з Данутою-Анною Кейстутівною і Земовита IV Земовитовича з Олександрою Ольгердівною. З того часу Белзьке князівство стало уділом Мазовецької землі. Белзькі князі з мазовецької династії були васалами старших мазовецьких князів. Але великої різниці тут не було, так як міжкнязівські відносини у П'ястів були такими самими як у Рюриковичів і Гедиміновичів. Князь Земовит Земовитович (1388-1426 рр.) старався сприяти розвитку своїх нових володінь, роздаючи їм різноманітні привілеї. Одночасно він протегував польським та німецьким колоністам. Так, надаючи магдебурзьке право Буську (1411 р.), Сокалю (1424 р.) та іншим містам, він обмежував окремі права місцевого населення. У Бузьку «жоден русин не має права виробляти напоїв і солоду» (187,1.10, N 46, s.715). Сокальське війтівство з 4 ланами за 150 гривен князь продав краківському міщанинові Миколі Шольнасу. Почали будуватися костьоли у Белзі, Лопатині та інших містах. Князеві Земовиту Земовитовичу довелося також боротися за отримання всієї території Белзького князівства, так як окремі її частини були свого часу надані іншим князям. Документ Земовита Земовитовича з 1395 р. засвідчив, що князь володів Белзом, Любачевом, Буськом, Грабовцем, Городлом, Всеволожем і Лопатином (11, perg.2239). Відсутність в цьому переліку Грабовця дала підстави вважати, що цей повіт перебував у володінні іншого князя, схоже Гурка Федоровича (2003,1.1, s.77). Також саме Городло, здається, у 1412-1413 рр. належало безпосередньо великому князеві Вітовтові Кейстутовичу (1863, s.25). Не випадково спадкоємці Земовита IV у 1426 р. склали реєстр скарг з цього приводу (203, р.631-637). Але їх претензії залишилися незадоволеними. У 1428 р. король надав магдебургське право поселенню Пукаржів, яке знаходилося на Грубешівщині (1863, s.26), що свідчить про те, що ця територія ще не була повернена белзьким князям. При розподілі спадщини Земовита Белзьке князівство отримав його середній син Казимір (1426-1442 рр.). Окрім Белзького князівства у нього не було інших володінь. Так що князівський двір знову з'явився у Белзі. Разом з старшим братом равсько-сохачевсько-гостинінським князем Земовитом V белзький князь Казимір Земовитович взяв участь у війні проти Свидригайла Ольгердовича у 1431 р. Військо Земовита V обложило Луцьк, а князь Казимір і староста Ян Менжик з 6-ти тисячним белзьким військом обложили Олесько. В розпал цих боїв у Белзі вибухнуло повстання українського населення. Було організовано ополчення і здобуто Буськ в тилу у мазовецького війська. Для втихомирення населення Белзького князівства король Владислав-Ягайло мусив знімати облогу волинської столиці Луцька (558, с.35-36). Казимір не мав спадкоємців, і князівство відійшло до його молодшого брата — плоцько-равсько-візько-сохачевсько-гостинінського князя Владислава Земовитовича (1442-1455 рр.). В руках останнього зосередилася вся спадщина Земовита IV. Продовжувалися війни з Свидригайлом, в ході яких волинсько-татарські війська не раз вторгалися у Белзьке князівство. У 1442, 1450 і 1453 рр. особливо постраждало місто Буськ і його округа (2018, s.715). Від Владислава Земовитовича князівство успадкував старший син Земовит (1455-1462 рр.). Владислав Земовитович та Земовит Владиславович мали інші уділи в Мазовії. У самому Белзі сиділи їх намісники у ранзі старост і воєвод. Земельні володіння у князівстві отримала католицька шляхта. Переважна більшість белзького боярства емігрувала на Волинь. Тим не менше належність Белзького князівства до Мазовії дозволяла старшим мазовецьким князям носити титул «князь Мазовії і Русі», а також претендувати на значну частку при розділі Великого князівства Литовського, яке планувалося Польщею в середині XV ст. Однак навіть формальне існування князівства консолідувало місцеве населення, підтримувало його державні традиції. Проводячи політику централізації держави, уряд Польщі добивався ліквідації уділів, незалежно від того чи володіли ними Рюриковичі, Гедиміновичі або П'ясти. Ще більш небажаним було існування князівства з переважно українським населенням. Земовит Владиславич помер при загадкових обставинах 1.1.1462 р. У ніч з 26 на 27 лютого 1462 р. був отруєний і його 16-річний брат Владислав, який займав княжий стіл трохи менше двох місяців. За угодою з місцевою шляхтою Белзьке князівство було перетворене у воєводство. Як слушно зауважив М.Крикун, цей процес почався раніше формальної ліквідації князівства з середини XV ст., десь з часу смерті князя Казиміра Земовитовича у 1442 р. У XV ст. Волинь востаннє відродила свою незалежність. Це сталося за часів князя Свидригайла-Льва-Болеслава Ольгердовича (1430-52 рр.). Діяльність князя ще не отримала належної оцінки. З'явилися тільки перші спроби переглянути старі погляди на цього князя і політика (617, с. 146-154). Українські і білоруські князі та бояри йшли за ним князем як за провідником, але відповідні джерела, сформовані з боку його прихильників, практично не збереглися. Католицькі автори одностайно звинувачували в пияцтві та інших можливих гріхах цього князя, який перейшов у католицтво і був похований у костьолі. Один з його головних антиподів канцлер З.Олесніцкий так характ ризував князя Свидригайла: «...князь цей не керується розумними мотивами, бо й розумом не відзначається, але чинить те, до чого штовхають його сліпі пориви, як то зрештою показують його недоречні вчинки і звичаї.» (224, t.2, p.291). Ще різкіший в оцінці Свидригайла Ольгердовича Длугош: «він був відданий пияцтву і забавам, вдачу мав щедру, але перемінливу і навіжену, розумом і здібністю не відзначався, розсудливості і поваги в нім не було, заміоь того він легко вибухав безмежним гнівом, настрій змінювався у нього як подув вітру, немов у ньому вічно боролися різні і супротивні один одному напрямки. Незважаючи на це, великою щедрістю і участю в пиятиках він здобув собі прихильність багатьох, особливо Русинів, бо хоч сам був католиком, показував більшу прихильність до їх віри.» (230, t.3-4, р.422-423). А була це людина непересічна, схильна як до авантюр так і до послідовної боротьби. Але якшо відкинути все другорядне, то можна побачити, що все життя цей князь послідовно боровся проти Польщі за відновлення незалежності Литви і автономії українських та білоруських князівств. Взамін утрачених уділів він щедро роздавав своїм прихильникам нові. Саме тому його підтримували більшість Рюриковичів та Гедиміновичів, зацікавлених в існуванні удільної системи. Крім того він умів привернути до себе людей навіть тоді, коли вже майже нічим не володів. Йому вірили, за ним йшли, за нього вмирали. У 1392 р. Свидригайло силою захопив Вітебське князівство, яке тримала до своєї смерті його мати тверська княжна Уляна Олександрівна, і вступив у союз з київським князем Володимиром Ольгердовичем, сіверським князем Дмитром-Корибутом Ольгердовичем та подільським князем Федором Корятовичем, які противилися політиці Ягвйла, спрямованій на повне підпорядкування удільних князівств аж до їх ліквідації. Дії союзників були неузгодженими. Дмитро-Корибут Ольгердович вислав сіверське військо в Литву аж до Вільна. Напевно Свидригайло мав до нього приєднатися, але не встиг і це військо потерпіло поразку в битві під Докудовом у Лідській волості в самому кінці 1392 р. Наступним ударом Вітовт захопив Вітебськ, а Свидригайло потрапив у полон і був ув'язнений у Кракові. Трапилось це в кінці зими — на початку весни 1393 р., бо до середини травня 1393 р. Вітовт зайняв і всю Сіверську землю, прогнавши Дмитра-Корибута (1605, c. 139). А мало ймовірно, щоби Вітовт пішов походом у Сіверську землю, залишаючи в тилу Свидригайла Ольгердовича. З Кракова Свидригайло втік в Угорщину. Не дочекавшись допомоги у повільного і нерішучого короля Сигізмунда Люксембурга, нетерпеливий Свидригайло погодився присягнути старшому братові і після повернення отримав невелике Жидачівське князівство, а трохи пізніше ще й Поділля. Однак йому було тісно у Підкарпатті і на Поділлі. У 1404-1405 рр. він відзначився у війні з смоленським князем і його рязанськими союзниками, за що отримав Сіверське князівство. У липні 1408 р. Свидригайло Ольгердович з чернігівським єпископом та 6 князями — своїми васалами приїхали в Москву, намагаючись використати її боротьбу з великим князем литовським Вітовтом Кейстутовичем. Але у Москві, незважаючи на урочистий прийом та надання цілого ряду удільних князівств, Свидригайла збиралися використати як інструмент тиску на Литву, що і підтвердив мир 1409 р. Обурений Свидригайло негайно повернувся назад, але на нього чекав підступний арешт і ув'язнення в Кременці. Тільки у 1418 р. з допомогою князя Дашка Острозького йому вдалося втекти, знайти притулок в Угорщині і повернутись назад на початку 1420-х років. Після деякого вагання Вітовт повернув Свидригайлові знову Сіверське князівство. До смерті великого князя Вітовта Кейстутовича сіверський князь не проявляв активності. По смерті Вітовта Кейстутовича у 1430 р. всі литовські, українські і білоруські князі обрали Свидригайла Ольгердовича великим князем литовським. Король Владислав-Ягайло визнав ці вибори. По суті і суперників у Свидригайла не було. Вітовт не залишив спадкоємців, а його молодший брат Зигмунт займав незначний стародубський престол і крім того не відзначався особливими талантами. І гілка Кейстутовичів була молодшою за гілку Ольгердовичів. З синів Ольгерда Гедиміновича у 1430 р. живими залишилися троє: король Владислав-Ягайло, мстиславський князь Лугвеній-Семен і сіверський князь Свидригайло-Болеслав. Лугвеній-Семен був героєм битви під Грюнвальдом у 1410 р. і одним з кращих литовських полководців. Але він не став суперником трохи молодшого Свидригайла і залишився серед його прихильників до своєї смерті. Отже причин для конфлікту не було, але польське оточення короля сильно не хотіло у Литві великого князя. Тому було заявлено, що Свидригайло порушив умови Городельської унії 1413 р. згідно яких і польська сторона повинна була брати участь у виборах великого князя. Нарешті поляки стали титулувати Свидригайла просто «князем литовським». У нього вимагали васальну присягу. Не тільки українські та білоруські князі і бояри хотіли розірвати польсько-литовську унію, будучи незадоволеними політикою короля. На таких позиціях стояла і литовська еліта. Тому великий князь Свидригайло Ольгердович рішуче відмовився від такої присяги і перевиборів. Другою причиною війни польська сторона виставляла ув'язнення і знущання над королем, яке ніби-то здійснив Свидригайло. Великий князь литовський справді затримав короля Владислава-Ягайла, отримавши звістку з Поділля, що місцева шляхта ув'язнила подільського намісника Довгирда і захопила подільські замки (230, t.3-4, р.422-423). Свидригайло навіть заявив, що не відпустить короля, поки той не поверне Поділля Литві. 7.11.1430 р. у Тракаї було підписано угоду про повернення Поділля. Угода, правда, передбачала польсько-литовський з'їзд 15.08.1431 р., на якому мали бути розглянені всі спірні питання, в тому числі і подільські. Король написав грамоту до подільського старости з наказом передати подільські замки намісникові Свидригайла. Але польські урядовці не виконали королівського наказу. Михайло Бучацький не збирався здавати кам'янецький замок. Князь Федір Острозький обложив Смотрич, але не зумів його здобути. Фактично війна вже розпочалася. У 1431 р., коли прибуло друге посольство з вимогами повторних виборів і васальної присяги, Свидригайло не стримався і вдарив по обличчі посла Я.Л.Бжеського. Третє посольство він наказав ув'язнити. У відповідь поляки обложили Луцьк, Олеськ і Кременець. У тилу в них вибухнуло повстання українського населення Белзького князівства. Продовжувались бойові дії на Поділлі. Тоді король повернув старому Федорові Любартовичу Володимирське князівство і роздав уділи його синам. На цей період це були єдині з литовських, українських і білоруських князів, які підтримали політику Владислава-Ягайла і його польських радників. Свидригайло Ольгердович не спішив продовжувати війну, як слушно зауважив М.Грушевський (568, c. 193-194). Він налагодив союзні відносини із своїм давнім знайомим Сигізмундом Люксембургом, який на той час вже став імператором і переніс на Свидригайла свої плани організації окремого від Польщі Литовсько-Руського королівства. У червні 1431 р. було підписано угоду про союз з хрестоносцями. Разом із Свидригайлом цю угоду підписали Лугвеній-Семен Ольгердович, Зигмунт Кейстутович, Олелько Володимирович, Федір Корибутович, Семен і Михайло Івановичі Гольшанські та інші князі (268, t. 8, N 462). Відповідні угоди були укладені з ординцями, господарем Молдови та чеськими гуситами. Свидригайло підтримував удільну систему і практично всі русько-литовські князі продовжували стояти за ним. Перша велика битва між противниками відбулася 31.07.1431 р. недалеко від Луцька на переправі через Стир. Свидригайло не зумів завадити переправі королівського війська через Стир і відступив до Степані, доручивши оборону Луцька одному з кращих своїх воєвод — Юрші. І король, і великий князь не проявляли активності, обох звинувачували у небажанні вести війну. Владислав-Ягайло навіть змушений був передати командування мазовецько-белзькому князеві Земовшу. Воєвода Юрша відстояв Луцьк, Богдан Рогатинський — Олеськ, а князь Михайло Болобан — Кременець. Сутички і бої відбувалися в Белзькому і Холмському князівствах і на Поділлі, куди на допомогу князеві Федорові Острозькому прибули загони молдовського господаря Олександра. В цілому ситуація складалася на користь великого князя литовського. І в цей час Свидригайло пішов на підписання перемир'я з королем. 26.08.1431 р. король підписав це перемир'я, безперечно вигідне для польської сторони, а 1.09.1431 р. у Чорторийську Свидригайло Ольгердович ратифікував його. Грамоту підписали 9 князів, серед них Зигмунт Кейстутович, Олелько і Іван Володимировичі, Юрій Лугвенійович, Семен Гольшанський, Іван Семенович, 42 магнати, з них 20 -литовських (454, c. 118-124). Свидригайло вимагав повернення захоплених волинських замків, а також передачу решти Поділля. Крім того він хотів, щоби його союзники хрестоносці та молдовани брали участь у польсько-литовських з'їздах. З цієї причини не відбувся з'їзд 2.02.1432 р. У цей період Свидригайло явно не використав свого становища. У квітні 1432 р. в Серадзі польські політики запропонували визнати його великим князем на тих самих умовах, на яких було визнано великим князем Вітовта. Вони були готові визнати його регентом королівства при старому королі Владиславі-Ягайлі. За це великий князь повинен був розірвати союз з хрестоносцями і відмовитися від претензій на Західне Поділля. Свидригайло Ольгердович відмовився від польських пропозицій. Він хотів залишатися незалежним литовсько-руським володарем. Рівночасно він не зробив нічого, щоби використати свою перевагу. Не можна, однак, і звинувачувати його у бездіяльності. 15.05.1432 р. він підписав нову угоду про трирічний союз з Орденом і Молдовою, закріпив союз з великим князем тверським Борисом Олександровичем, з двоюрідною сестрою якого Анною Іванівною він одружився у 1430 р., вів переговори навіть з мазовецькими князями (568, с.200). Але в даній ситуації це була втрата часу. Поляки готували у Литві переворот. Організаторами цього перевороту були, напевно, серадзький каштелян Ян Заремба і віленський католицький біскуп Матвій. Сам Свидригайло у всьому звинувачував князя Семена Гольшанського. Дядько королеви Софії мав підстави схилятися до польської сторони, можливо, сподіваючись при юних племінниках зайняти вище становище (1983, s.272). Змовники вирішили заарештувати або вбити Свидригайла і проголосити великим князем литовським стародубського князя Зигмунта Кейстутовича, який був готовий скласти васальну присягу. У випадку загибелі Свидригайла, Зигмунт Кейстутович залишався єдиним з прямих нащадків Ольгерда і Кейстута, так що інших претендентів просто не було. Змова почала готуватися ще в кінці весни 1432 р., так як Зигмунт Кейстутович не підписав травневої угоди з хрестоносцями. Свидригайло довіряв стародубському князеві і вважав, що останнього схилив до перевороту Семен Гольшанський. Змову підтримали також Олелько та Іван Володимировичі, сини колишнього київського князя Володимира Ольгердовича, які тримали Слуцько-Копильське та Бельське князівства. 31.08.1432р. Зигмунт Кейстутович з своїми прихильниками несподівано напали на Свидригайла в Ошмянах. Великому князеві вдалося уникнути полону або загибелі і втекти у Полоцьк. В руки змовників потрапила тільки його дружина Анна. Змовники проголосили великим князем Зигмунта. Литва розділилася на два табори. Українські князівства, Смоленськ, Полоцьк і Вітебськ залишилися на стороні Свидригайла. У самій Литві в 1432 р. гетьман Румбольт і троцький палатин Янут пішли на ешафот за спробу вбити Зигмунта. Окрім князів, які були учасниками змови, всі інші Гедиміновичі і Рюриковичі залишилися на боці Свидригайла. Причина крилася в тому, що Зигмунт Кейстутович стояв на позиціях унітарної держави і зрівнення титулованої аристократії з рештою шляхти (568, с.205-206). Це була позиція польського уряду і, напевно, новий великий князь прийняв її разом з васальною присягою, засвідченою грамотою від 15.10.1432 р., якою він відмовлявся від Поділля, а також спірних волинських прикордонних волостей — Олеська, Ратна, Ветли, Лопатина. Через цю позицію Зигмунта Кейстутовича до Свидригайла перейшли сини Семена Гольшанського і князь Дмитро-Сангушко, який до того був у королівському таборі. Практично не дав ефекту і урядовий привілей, виданий відразу по відновленню унії 1432 р., яким було декларовано рівноправність литовської і руської знаті. Отже протистояння Свидригайла Ольгердовича і Зигмунта Кейстутовича не слід розглядати чисто як протистояння українсько-білоруської знаті і знаті литовської, що декларувала тодішня польська пропаганда і, в першу чергу, провідник польської політики краківський біскуп Збігнєв Олесніцкий. Це було протистояння, прихильників унітарної держави і старої удільної системи. Для українських і білоруських князів збереження їх уділів було і збереження їх державності, тоді як перетворення на польські провінції означало втрату такої. Свидригайло Ольгердович не припинив боротьби. У жовтні 1432 р. польське військо почало витісняти з Поділля несвіцького князя Федора Корибутовича. їм вдалося здобути навіть Брацлав, який був резиденцією князя Федора. Але 30.11.1432 р., отримавши допомогу від ординців і господаря Молдови, князь Федір Корибутович розгромив поляків в лісовій околиці Копистерина, поблизу Морахви. Грабунок польського обозу завадив воїнам несвіцького князя повністю знищити вороже військо. А тим часом сам Свидригайло Ольгердович дочекався у Полоцьку тверської раті, очоленої удільним тверським князем Ярославом Олександровичем, і вступив у корінні литовські землі, сподіваючись там злучитися з лівонським військом. Однак 9.12.1432 р. у битві під Ошмянами військо Свидригайла потерпіло поразку. У складі цього війська було багато українських і білоруських князів. У числі загиблих, як свідчать родоводи, був навіть одоєвський князь Василь Юрійович (500, с. 58). У полон потрапили мстиславський князь Юрій Лугвенієвич і удільні друцькі князі Василь Семенович та Федір Одинцевич (140, с.34, 57, 106, 109, 141, 163, 189, 211, 231). Цікаво, що рідна сестра князя Федора Андрійовича була дружиною Зигмунта Кейстутовича (2112, s.288). Та останній залишався у рядах прихильників Свидригайла, не бажаючи змінювати становище удільного князя на становище високого господарського урядника. У полон до Зигмунта Кейстутовича потрапив і віленський воєвода Дедигольд (Гедигольд?). Поразка під Ошмянами не підірвала сил Свидригайла. Його союзники лівонці, ординці і молдовани мали вдарити на поляків з різних сторін. Тверська допомога не покидала його війська. У січні — лютому 1433 р. військо Свидригайла пустошило литовські землі, які признали Зигмунта великим князем. Рівночасно досяг успіхів на Поділлі і князь Федько Несвіцький, який навіть захопив в полон Теодоріка Бучацького. Луцька шляхта, яка спочатку, після проголошення Зигмунта Кейстутовича великим князем, вислала депутацію до Львова, де перебував старий король Владислав-Ягайло, тепер змінила позицію. Пінський князь Олександр Ніс, який був луцьким намісником, швидко вернув до свого давнього сюзерена і вже у квітні 1433 р. очолив похід на Холмщину. Йому вдалося розбити поляків під Самбором, а потім спрямувати удар проти Берестя. Саме місто було спалене, а здобути берестейський замок завадили мазовецькі війська. Ю.Вольф висловив здогад, що Олександр Ніс повернувся до Свидригайла через те, що луцький замок було у нього забрано і передано Гаштольдові (2112, s.277). Але ще М.Грушевський звернув увагу, що цей здогад опирається на хибній даті (568, с.212). Давній прихильник поляків, колишній кам'янецький староста Гриць Кирдеєвич, перенесений на Холмщину, зумів нанести поразку князеві иОлександру Носу і, навіть, на короткий час взяти його в полон. Але прихильники Свидригайла зайняли околиці Слуцька і Клецька, а також Чорну Русь. Військо Свидригайла підступило під Вільно, потім повернуло на Тракай. Не здобувши старого Тракайського замку, Свидригайло простояв під потужними укріпленнями нового Тракаю, потім здобув кам'яний замок у Крево і спалив саме місто. В Молодечно великий князь довідався про появу литовського війська, очоленого Петром Монтигирдовичем, яке намагалося його переслідувати. Він вислав проти нього рать, очолену князем Михайлом, який наніс литовцям поразку біля с.Копачі. Джерела називають князя Михайла воєводою київським (140, с.34, 57, 77, 107). Ми вважаємо його тотожнім князеві Михайлові Болобану, який загинув у битві під Вількомирому 1435 р. (500, с. 139). Ю.Вольф вважав князя Михайла Болобана чи Лобана представником родини князів друцьких, молодшим братом князів Івана Баби і Івана Путяти (2112, s.64). Для такої версії зовсім немає підстав. Маловірогідно, щоби друцький князь міг опинитися в Кременці у 1430-1431 рр. Зрештою Ю.Вольф вагався щодо походження князя Михайла Семеновича і відніс його до друцьких князів, виходячи з імені батька. На нашу думку, князь Михайло Семенович на прізвисько Болобан був сином князя Семена Івановича Гольшанського, одного з організаторів змови проти Свидригайла у 1432 р. Незважаючи на те, що сам князь Семен і його брат Михайло загинули у 1433 р., син Семена — князь Данило Семенович загинув в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла. Очевидно, що таку ж долю розділив і його брат Михайло, їх дядько Михайло Іванович був київським намісником з 1422 р., тобто реально київським удільним князем. У 1432 р. він підтримав змову Зигмунта Кейстутовича через що втратив Київ. Від нового сюзерена він отримав Борисов, біля якого на р.Березині його захопив в полон Свидригайло і наказав відправити у Вітебськ, де нещасного князя було втоплено у Західній Двині у 1433 р. Після зради князя Михайла Івановича, великий князь Свидригайло Ольгердович, який утримав Київ, передав князівство племінникові князеві Михайлові Семеновичу Болобану. Те, що ворожий до Свидригайла літописець назвав князя Михайла воєводою, не повинно дивувати, позаяк літопис редагувався після ліквідації Київського князівства і удільної системи взагалі. На той час існування окремих уділів носило формальний характер. Немає нічого дивного, що сини старого Семена Гольшанського, який згадується ще в грамоті 10.10.1388 р., обрали свій шлях, відмінний від шляху батька і дядька, підтримавши князя Свидригайла, від якого отримали значні володіння. Свидригайло здобув Іжеславль, Мінськ і Борисов, але від Лукомля повернув назад, відпустив дружини своїх васалів і рушив до Києва (140, с.34, 57, 77, 107). Можливо, що причиною була зрада його союзників ординців і молдован. У 1433 р. господарем Молдови став Ілляш І, який одружився з Марією Гольшанською, сестрою дружини Владислава-Ягайла королеви Софії. Незабаром господар Молдови зложив васальну присягу Польші. Можливо, що саме відхід Молдови і злоба проти Марії спричинилися до пімсги Свидригайла на її дядькові Михайлові Івановичу. Ординці ж замісь допомоги напали на київські околиці. Восени 1433 р. князь Зигмунт Кейстутович невдало пробував здобути Мстиславль, а до кінця року Тевтонський Орден підписав з поляками мир на 12 років. На початку 1434 р. король Владислав-Ягайло прибув у Литву. Разом з Зигмунтом Кейстутовичем вони намагалися провести переговори з Свидригайлом. Але останній на переговори не йшов. Більшість князів ще підтримували його, а на допомогу мав прибути лівонський магістр. На початку літа 1.06.1434 р. помер старий король Владислав-Ягайло. Безкоролів'я в Польші, здавалося, було на руку Свидригайлові, але він не зміг ним скористатися. Можливо, що частина його соратників вже розчарувалася в довгій і виснажливій війні. Від перемін у Кракові вони очікували певних вигод для себе. Першим спробував луцький намісник князь Олександр Ніс. Він піддався Зигмунту. Але той змусив князя передати Луцьк своєму намісникові Гаштольду. Слідом досить несподівано зрадив князь Федько Несвіцький. Він піддав королеві Кременецьке князівство. Свидригайло відразу ж наказав схопити зрадника і стратити його разом з сім'єю. Але на допомогу Федькові виступили руський староста Вінцентій з Шамотул і кам'янецький староста Михайло Бучацький, які врятували його з полону. Тоді несвіцький князь 14.09.1434 р. зложив присягу на вірність королеві, передаючи Польщі Поділля і Кременецьке князівство, з умовою, що ці землі залишаться у його держанні. Подібна змова була і в Києві, який Зигмунт вирішив надати Олелькові Володимировичу, як спадкоємцеві князя, якого кияни любили. Однак Свидригайло встиг послати у Київ Івашка Монивидовича, який не пустив туди противників. Напевно князь Михайло Болобан в той час знаходився у війську, яке готувалося вторгнутися в литовські землі, але не змогло цього зробити через проливні дощі. Зрозуміло, що коли у Смоленську викрилася змова, учасником якої був митрополит Герасим, зобов'язаний своїм возвишенням Свидригайлові, нерви у князя не витримали і він спочатку ув'язнив митрополита, а потім наказав його спалити. На початку 1435 р. Свидригайло повернув собі Луцьк, Кременець і все Східне Поділля. Намісником туди було поставлено вірного Івашка Монивидовича. Та й сам несвіцький князь Федір Корибутович, обдурений поляками, повернувся до Свидригайла і був прощений, напевно, завдяки братові князю Зигмунту Корибутовичу. Зигмунт Корибутович був одним з кращих лицарів свого часу. Він виховувався з сестрою при польському дворі, очевидно як заложник при своєму непокірному батькові Корибуті-Дмитрові Ольгердовичу. Отримав добру військову підготовку і католицьке виховання. Довший час бездітний Владислав-Ягайло бачив у ньому свого спадкоємця. У битві під Грюнвальдом князь Зигмунт Корибутозич командував 51-ю польською хорогвою, яка йшла під литовським гербом «Погоня» (2021). Далі він відзначився у цій війні, здобувши у 1414 р. Ріссенбург біля Ельблонга. У 1411 -1417 рр. князь Зигмунт Корибутович мав власний двір у Кракові при королівському дворі. 3 1418 р. разом з князем Федором Острозьким він прибув у Чехію до гуситів, які розглядали його як претендента на королівську корону і навіть проголосили королем. Певний час Польща використовувала гуситську карту для тиску на імператора і папу у суперечні з Орденом. З часом ця карта стала непотрібною, а фігура самого Зигмунта Корибутовича незручною для польських політиків. Тому і Збігнєв Олесніцкий став одним з головних ворогів князя Зигмунта. У 1431 р. Зигмунт Корибутович разом з вождями гуситів Прокопом Великим, Петром Пайнеєм, Бедріхом з Стражниці, Вільгельмом Косткою з Поступіц взяв участь у дискусії при дворі Ягайла. Польща остаточно відмовила гуситам у допомозі. Зигмунт Корибутович залишився в Польщі і спробував зав'язати відносини з Свидригайлом. Його листа перехопили. Князю довелося втікати в Тевтонський Орден. Там він зайнявся навчанням орденських військ гуситських методів війни (1826). Тільки у серпні 1434 р. через Лівонію князь Зигмунт повернувся у Литву і зустрівся з Свидригайлом. Свидригайло розумів, що час почав працювати проти нього. Змови і невдачі 1434 р. підганяли його до дії. Приїзд Зигмунта Корибутовича, повернення Федора Корибутовича, Івана Володимировича, одруженого з сестрою королеви Софії, та інших князів, давало останні надії на успіх. Він домовився з імператором та Тевтонським Орденом, щоб ті своїми діями не дали полякам змоги прийти на допомогу Зигмунту Кейстутовичу. Сам Свидригайло знову отримав допомогу від Тверського князівства, Орди і Лівонського ордену. Поляки однак змогли прислати своєму васалу 4 тисячі латників. Номінальне литовсько-польське військо, чисельність якого сягала 9,5 тисяч, очолював син великого князя Михайло Зигмонтович, фактично військом командував польський воєвода Якуб з Кобилян, досвідчений полководець, учасник битви під Грюнвальдом і Великої Війни з Тевтонським Орденом. Військо Свидригайла Ольгердовича числило 11 тисяч, серед них було 6 тисяч ратників великого князя і більше 50 дружин удільних князів, 3 тисячі лівонських хрестоносців, 1,5 тисячі чеських таборитів і 500 ординців. Ця різнорідна армія мала аж трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, Зигмунта Кейстутовича і магістра Керскорфа. З них талант полководця мав тільки Зигмунт Кейстутович. Вирішальна битва відбулася 29-30.08.1435 р. біля Вількомира на р.Святій. У цій битві Свидригайло потерпів важку поразку і ледве зумів втекти до Полоцька (2031). Лівонський магістр, ландмаршал і більшість комтурів та лицарів загинули. Зигмунт Корибутович, важко поранений в голову і шию, потрапив в полон і помер від ран. В битві полягли мстиславський князь Ярослав Лугвенієвич, київський князь Михайло Семенович Болобан, князь Данило Семенович Гольшанський і вяземський князь Михайло Львович. В полон потрапило 42 князі, серед них Федір Корибутович і Іван Володимирович, брат Олелька Володимировича (140, с.34, 57, 76, 106, 109, 141, 163, 189, 211, 231). Більшість полонених князів просиділи в ув'язненні до самої загибелі Зигмунта Кейстутовича. Свидригайло Ольгердович і після такої страшної поразки не склав рук. Він витримав у Вітебську облогу литовського війська, а весною 1436 р. з'явився у Києві. Сіверщина і Київщина відразу ж об'єдналися під його рукою. З допомогою ординців він знову опанував Поділля і Волинь з Луцьком. Власне ці землі відразу повернулися до нього, як тільки-но стало відомо про його повернення. Однак на князя Свидригайла чекав новий удар, страшніший за поразку під Вількомиром. Після того, як 31.12.1435 р. Тевтонський і Лівонський Ордени уклали з Польшею мир, відмовившись від союзу з Свидригайлом, пов'язані з балтійською торгівлею Полоцька і Вітебська землі піддались Зигмунту Кейстутовичу. Практично вся Білорусія опинилася в руках цього князя. Тепер Свидригайло міг розраховувати тільки на підтримку української еліти. Значна частина його прихильників, які вціліли після поразки під Вількомиром, тепер перебирались на українські землі ближче до володінь Свидригайла. Спроба останні ого домовитись з поляками у серпні 1436 р. результатів не дала, але князь зумів знайти спільну мову з конфедерацією шляхти Львівської, Галицької, Перемишельської, Сяніцької, Холмської, Белзької і Подільської земель, яка домагалася зрівнення прав з коронною шляхтою, у зв'язку із втраї ою цими землями свого окремого статусу. Свидригайло пообіцяв свою підтримку місцевій шляхті в обмін на її підтримку на переговорах з королем. Полякам він обіцяв передати Волинь з Луцьком в обмін на гарантію володіння Сіверською, Київською землями і Східним Поділлям з Брацлавом, які по його смерті мали відійти також до Польщі. Остання стала схилятися до такого компромісу. Польський гарнізон з галицької шляхти навіть був впущений у Луцьк. Але спроба Зигмунта Кейстутовича опанувати силою Київ у вересні 1436 р. закінчилася поразкою його війська від воєводи Юрші, який отримав допомогу від ординців. Немає ніяких підстав вважати, що протягом 1437-1438 рр. Зигмунту Кейстутовичу вдалося витіснити Свидригайла з Сіверщини і Київщини. Він продовжував утримати Брацлавщину, а титул луцьких старост носили лідери галицької шляхти, які підтримували Свидригайла. Крім того поляки вже були незадоволені спробами великого князя Зигмунта Кейстутовича позбутися польської опіки і забезпечити успадкування литовського престолу його сином. Лише у 1439 р. луцька еліта, побоюючись, що Волинська земля буде перетворена у польську провінцію, погодилася присягнути великому князеві Зигмунту Кейстутовичу (568, с.219-227). Напевно тоді ж присягнули еліти і у Київській та Сіверській землях. Свидригайло утримав тільки Східне Поділля і частину Східної Волині. Деякі історики вважають, що його зовсім позбавили володінь, але джерела таких підстав не дають. Навряд чи отримав би Свидригайло назад всю Волинь і Турів, якби у 1439 р. втратив абсолютно всі свої володіння. І змова проти Зигмунта Кейстутовича по суті була продовженням боротьби між ним і Свидригайлом. Очолювали її князі Іван та Олександр Чарторийські, які присягнули Зигмунту Кейстутовичу лише десь у 1439 р. Князь Зигмунт Кейстутович був убитий змовниками у березні 1440 р. на Вербну неділю. Свидригайло повернув собі всю Волинь. Його прихильники готові знову підтримати старого князя у боротьбі за великокнязівський престол. Уряд поспішив у 1440 р. відновити Київське князівство, щоби цього не зробили прихильники Свидригайла силою. Король Владислав Ягеллончик у зв'язку з Флорентійською унією проголосив рівність православних у правах з католиками (22, т. 1, N 42, с.56-57). Присланий у Литву намісником, молодший брат короля Казимір змушений був прийняти великокнязівське достоїнство. На з'їзді у Парчеві поляки прийняли план розділу Великого Князівства Литовського між Казиміром, Михайлом Зигмунтовичем і старшим з мазовецьких князів Болеславом IV Болеславичем. Щоб ліквідувати українські і білоруські князівства Польща була готова дозволити появу Великої Мазовії. Але цей план провалився. А у 1446 р. через князів Василя Красного та Юрія Семеновича Казимір Владиславович відмовився успадкувати за братом польську корону. Унія фактично була розірвана, хоча і не надовго. Волинь зберегла фактичну незалежність до самої смерті Свидригайла, формально вже вважаючись васалом Великого Князівства Литовського. Помираючи в Луцьку у 1452 р. глибоким старцем, Свидригайло Ольгердович закликав своїх соратників не пускати на Волинь поляків... Але сама Волинь була вже сильно ослаблена роздробленням її земель на уділи самим Свидригайлом Ольгердовичем, який був змушений компенсувати своїм прихильникам втрату їх володінь в інших землях. По смерті Свидригайла Волинь перетворилася в конфедерацію удільних князівств. Казимір Владиславович підтвердив старі надання, щоб полегшити анексію князівства. Дубровицьке, Степанське, Острозьке, Заславське, Корецьке, Чорторийське, Клеванське, Збаразьке, Каширське, Кобринське, Ковельське, а також ще ряд дрібніших князівств утворили складну політичну мозаїку Волині. У кожному князівстві вже зріли суперечності серед спадкоємців, готових роздроблювати їх далі. Все це полегшило уряду інкорпорацію Волині, яка завершилася після Люблінської унії перетворенням землі у Волинське та Брацлавське воєводства. Свидригайла підтримувало багато князів. Крім вже згадуваних вище Острозьких, Корибутовичів, Гольшанських, Чарторийських, Мстиславських і Носів-Пінських можна назвати ще з багато родин Рюриковичів і Гедиміновичів. Більшість з них осіло на Волині. Федір Острозький після невдач на Поділлі відійшов на другий план, може з огляду на вік. Під час невдач Свидригайла він, мабуть, прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі. Його син Василь залишився із Свидригайлом і займав уряд турівського намісника між 1446-1450 рр. Несвіцький князь Федір Корибутович пробув у в'язниці до смерті Зигмунта Кейстутовича у 1440 р. На той час Кременецьке князівство, яке він тримав у 1432-1435 рр., опинилося під контролем уряду. Цей контроль був забезпечений діяльністю Дениска Мокосійовича, видного соратника Свидригайла. Дениско, який ще у 1436-1437 рр. підтримував Свидригайла, і був поставлений намісником цих земель, напевно у 1439 p. присягнув Зигмунту Кейстутовичу, а пізніше — Казимирові Владиславовичу. За цю свою лояльність великий князь привілеєм 1442 р. надав йому Збараж з округою. Всупереч цьому привілею спадкоємці Федора Корибутовича, ще при житті Дениска повернули собі Збараж з округою (1440, с.69-71). Збаразьке князівство, мабуть, було організовано за наданням Свидригайла Ольгердовича, який продовжував титулуватися великим князем і, як сюзерен Волині, природньо, вважав Кременецький повіт своєю територією. Уряд змушений був визнати надання Свидригайла і залишити князівство за Корибутовичами. Мокосійовичі зберегли окремі володіння у Кременецькому повіті. Двоє синів Семена Гольшанського зложили голови під Вількомиром, третій — Юрій Семенович отримав від Свидригайла Дубровицьке і Степанське князівства, що було підтверджено Казиміром Владиславичем. Ці лени перейшли до Гольшанських в середині XV ст. Юрій Семенович залишився послідовником ідеї незалежності Великого Князівства Литовського. У1446 р. він був одним з керівників литовського посольства на Петриковському сеймі, де було оголошено про відмову Казиміра Владиславича зайняти після брата польський престол. Іван і Олександр Чорторийські після вбивства Зигмунта Кейстутовича у 1440 р. емігрували у Московську державу, де знайшли підримку у князя Дмитра Шемяки. Олександр був псковським (1443-1447, 1456-1460 рр.) і новгородським князем (1447-1455 рр.). Відмовившись від присяги московському князеві, він вернувся у Литву, де йому було повернено Чорторийське князівство. Іван вернувся разом з братом і отримав частину Трубчевського князівства, їх молодший брат Михайло залишався з Свидригайлом з 1440 р. В останні роки правління Свидригайла він був брацлавським старостою, тобто управляв Східним Поділлям. Напевно Михайло Васильович тримав Чарторийське князівство у 1440-1460 рр., коли його старші брати були в еміграції. Юрій Лугвенієвич після полону під Ошмянами у 1432 р. емігрував у Новгород Великий, де княжив у 1432-1440 рр. Після вбивства Зигмунта Кейстутовича, він очолив оборону повсталого Смоленська і знову був змушений перебувати в еміграції у Москві до 1442 р. Після повторного повернення у Литву йому було віддано знову його Мстиславське князівство (500, с. 165-167). У 1440 р. серед прихильників Свидригайла був князь Михайло Костянтинович Курцевич, нащадок Корятовичів, батько якого у 1431 р. був послом великого князя литовського до короля Ягайла. Від Свидригайла Курцевич отримав Буремльський уділ в Луцькому повіті. Це надання було підтверджене королем у 1452 р. по смерті Свидригайла (2112, s. 14). Підтримували Свидригайла четвертинський князь Іван Олександрович, знаний з актів 1432-1451 рр.; князь Гліб Юрійович Довговд, служебнику якого привілеєм 1450 р. дружина Свидригайла Анна підтвердила землі (2112, s.55); друцькі князі Іван Баба, Іван Путята, Василь Красний, Дмитро Сокира; князь Борис Іванович Глинський; сини князя Гурка Федоровича, які тримали Кроснічин до 1433 р.; городенський князь Митько Давидович, який перебував в полоні у Зигмунта Кейстутовича в 1432-1440 рр.; незнаного походження князі Козеки, які отримали на Волині володіння від Свидригайла у 1445 р. (2112, s. 180); пінський князь Юрій Семенович, який був у Луцьку 10.02.1452 р. в момент смерті Свидригайла Ольгердовича разом з його вірним воєводою Юршею (568, с.243); у різні періоди князі Сангушки і, напевно, родоначальник Ружинських — князь Іван, внук чи правнук Олександра Наримунтовича, який отримав Ружин біля Ковеля (2112, s.413). Непросто складались відносини Свидригайла з бельським князем Іваном Володимировичем. Свояк короля Ягайла спочатку пішов за своїм старшим братом Олельком і Свидригайло навіть ув'язнив його дружину. Під Вількомиром Іван Володимирович вже воював на стороні Свидригайла і потрапив в полон. Сім'я його залишилася в Литві, а сам князь мусив емігрувати. У 1445-1446 рр. він княжив у Новгороді Великому.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КНЯЗІ І ТРАДИЦІЇ ДЕРЖАВНОСТІ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
