Закріплення спадкового князівського права, близького до практики сусідніх країн, відбувалося принаймні у західних землях, перш за все у Галицько-Волинській державі. Як приклад можна взяти аналіз ситуації, яка склалася після вигаснення другої галицької династії. Друга галицька династія обірвалася в 1323 р., коли померли чи загинули Андрій та Лев Юрійовичі, не залишивши спадкоємців. Ми вже згадували про підстави і претензії Любарта-Дмитра Гедиміновича, який «по кужелю», тобто по жіночій лінії мав найбільше прав як зять Лева Юрієвича (510, с.82-83). Останній прямий нащадок Романовичів острозький князь Данило Василькович походив з гілки, яка втратила право на успадкування найстаршого престолу зі смертю Романа Даниловича, який помер за життя батька, на що слушно звернув увагу М.Баумгартен (1754, р. 166). Він міг претендувати тільки як близький родич, тобто після претендентів «по кужелю», яких було багато. Польському королеві Владиславу Локєтку Юрійовичі доводилися племінниками. Вони були правнуками і угорського короля Бели IV. Тобто і польський і угорський королі були претендентами також як близькі родичі. Але, на відміну від князя Данила Острозького, обидва мали достатньо ресурсів, щоб поборотися за таку спадщину. Однак з огляду на достатню кількість претендентів «по кужелю» і вони не зробили цього. Свої претензії на Галицьку спадщину заявили навіть глоговські князі Генріх II та Ян (291, 1.1, N 314, s. 161 -162; 2015, s.50). Оскільки їх претензії визнав папа, то вони мусили бути вагомими. Глоговські князі були пов'язані ще з першою галицькою династією як правнучаті племінники Ярослава Осмомисла. їх дід Конрад І був одружений з Саломеєю, дочкою Владислава Одоноча, чиєю матір'ю була Вишеслава, дочка Ярослава Осмомисла. Але це була надто далека спорідненість. Сестра глоговських князів Агнеса була видана за баварського герцога Отто III, який претендував на угорську корону і був свого часу союзником короля Юрія Львовича. Цей союз міг бути скріплений шлюбом. Я.Яблоновський, посилаючись на Кромера, назвав дружину Любарта Бучою (Бушою) (249, tabl. 10). У Кромера імені княгині не приведено. Зіморович назвав її Євфимією (чи не сплутавши з Офкою-Євфимією ?). Від Я.Яблоновського це ім'я запозичили Т.Нарбут та М.Карамзін. Якщо це не помилка, то Буша скорочення від Богуслави. Отже, її мати могла бути полькою, незнаною з інших джерел сестрою глоговських князів. В такому разі Агрипина — хрестильне ім'я Богуслави (1120, с.52). Подібне родинне пов'язання висувало глоговських князів в число серйозних спадкоємців «по кужелю». Вагомими, з огляду права, були претензії добжинського князя Владислава Земовитовича, сина молодшого брата Владислава Локєтка і Анастасії, дочки Лева Даниловича. І польський король спочатку підтримував племінника. Такими ж вагомими були і претензії Болеслава Тройденовича, сина удільного мазовецького (сохачевсько-черського) князя Тройдена і Марії, дочки короля Юрія Львовича. Внаслідок компромісу Польші, Угорщини і мазовецьких князів з одної сторони та Литви, підтриманої ханом Узбеком, з другої сторони, галицько-волинським князем став Болеслав-Юрій Тройденович. Вирішальною тут, схоже, виявилася позиція Орди, яка на той час переживала період найбільшого піднесення. З трьох кандидатів, які мали найпевніші права на успадкування галицького престолу (Любарта Гедиміновича, Владислава Земовитовича і Болеслава Тройденовича) Орда віддала перевагу синові мазовецького князя, як тісно не зв'язаного з сильними сусідами. Мазовія тоді ще намагалася проводити власну політику і не залежала повністю від польського короля. Узбек обрав найбільш нейтральний з можливих варіантів. Однак право литовського кандидата було вагомішим. Його дружина була прямою спадкоємницею престолу, тоді як інші претенденти були претендентами через одно і більше поколінь. Тому потрібне було порозуміння з Литвою, яка в даному питанні погоджувалася на компроміс. Однією з можливих причин був і юний вік Любарта, на що дослідники не звернули уваги. На час одруження з волинською княжною йому було не більшн 11-12 років, тобто менше ніж всім іншим претендентам. Отже він сам не міг відстояти свої права, а Литва ще не була готовою до серйозної війни за Галицьку спадщину і тому погодилася на компроміс. Його було скріплене у 1325 р. шлюбом Альдони-Анни Гедимінівни з спадкоємцем Локєтка — Казиміром, а у 1331 р. шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною (1605, c.33-34). За Любартом Гедиміновичем залишили східну частину Луцького князівства з Любаром. Немає ніяких доказів участі у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії, Болеслава-Юрія або його посла (1784, s.111-112; 2107, s.287-289; 1793, s.323; 2114, s.227). Перш за все сам Казимір III ніде не посилався на цю угоду, яка ніби-то зробила його легітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. У 1334 р. Болеслав-Юрій підтвердив союз з Орденом, антипольська спрямованість якого очевидна. У 1337 р. він разом з ординцями напав на Люблінську землю і тримав Люблін в облозі 12 днів. І тільки після загибелі ординського воєначальника облога була знята (276, 13, р.78). І сама смерть Болеслава-Юрія у 1340 р. могла бути пов'язана з Вишеградською угодою 1339 р. Версія отруєння князя за його прихильність до католицького обряду і іноземців не преконлива. Німецький патриціат в містах був з часів Данила і Лева. Дружина Лева залишалася католичкою, а дочка стала стала черницею в монастирі кларисок. Крім того польський король виявився добре підготованим до загибелі Юрія і на першу звістку зумів зібрати військо та оволодіти Львовом. Не можна не враховувати і того фактору, що смерть Юрія-Болеслава була найбільше вигідна саме йому. По смерті Юрія волинська еліта визнала князем Любарта-Дмитра Гедиміновича. Його признання галицьким боярством також засвідчено відомим написом на дзвоні собору св. Юрія з 1341 р. (37, с.79). Узбек надав необхідну допомогу. Отже і Орда розглядала Любарта-Дмитра як першого легітимного спадкоємця, що могло бути зафіксованим в угоді 1331 р. між Юрієм-Болеславом та Гедиміном. Після невдалих спроб з допомогою окремих груп бояр здобути Галицьку землю по частинах, у 1350 р. польський король признав право Угорщини на неї. Родинні зв'язки Арпадів, спадкоємцями яких виступала Анжуйська династія, з другою галицькою династією були ближчими від родинних зв'язків Казимира III з цією династією. Син Карла Роберта — Людовик «по кужелю» також мав права на Галицьку спадщину. Ці права були більшими за права Казимира III, але не були легітимними при житті Любарта. Повторилася історія угоди в Спіші. Обидва претенденти з огляду на непевність власних аргументів, погодилися виступати разом. Карл Роберт рівночасно був і спадкоємцем Казиміра III, сестра якого Єлизавета була його матір'ю. Це штовхало його до анексії Галицького королівства. І тут угорський король підшукав більш вагомі аргументи. Серед його найближчих соратників був опольський князь Владислав, внук дочки белзького князя Гремислави Всеволодівни. Тому саме йому було передано в лен зайняті землі Галицького королівства. І він поспішив прийняти титул «господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця» та почав карбувавати власні гроші (1183, с.53; 1274; 2116, s. 111-119; 2046, s.265-274; 1955). Любарт не міг визнати цього титулу, що і привело до відновлення війни. Умови для початку війни були не вигідними, але волинський князь мусив реагувати на такі дії. По смерті Людовіка Анжуйського польсько-угорська унія розпалась. Молодша дочка Людовіка — Ядвіга, коронована польською королевою, була видана за великого князя Литви Ягайла. Польсько-литовська унія вирішила на користь Польщі долю Галицької спадщини. Угорська сторона не погоджувалася з включенням Галицької землі до складу Польщі. Остання теж майже до 1434 р. розглядала Галицьку землю як окреме королівство, з'єднане з Польщею персональною унією. До проблеми Галицького спадку угорська сторона поверталась в угодах з Польшею 1412, 1415, 1423 рр., спираючись на свої права, визнані польською стороною (1927, s.28-30). Угорщина зберегла тільки титул королів «Галіції і Лодомерії». Цей титул перейшов у спадщину до Австрії і був одним з аргументів претензій останньої на Галичину при розділі Польщі у 1772 р. З межі XIII-XIV ст. литовські князі все частіше одружувалися з Рюриківнами, що було скріпленням відповідних союзних угод. Сам великий князь литовський Гедимін двічі одружувався з Рюриківнами: Ольга була матір'ю Ольгерда та Кейстута, а Єва — Коріата та Любарта. Обидві, напевно, були з полоцької династії, що полегшило Гедиміну закріплення за Литвою Полоцької землі. Напівлегендарний Пнвіл-Борис Мінгайлович міг ще наприкінці 1230-х рр. стати полоцьким князем через угоду з місцевим боярством, скріплену шлюбом із спадкоємницею Брячислава Васильковича. Після нього тут могли княжити його нащадки Рогволод-Василь та Гліб (500, c. 133). Ці князі могли загинути в період репресій короля Міндовга. Бл. 1262 р. у Полоцьку уже княжив Товтивіл Довспрункович, син якого був хрещений як Костянтин і одружився з дочкою великого володимирського князя Олександра Невського — Євдокією (660, с.39-40). її мати Парасковія була дочкою Брячислава Васильковича. У такий спосіб нова династія в очах місцевого населення закріпляла свої права. Згідно документа папи Климента V від 19.06.1310 р. хрестоносці змусили князя Костянтина Товтивіловича, який не мав спадкоємців, заповісти своє князівство ризькому єпископу. Подібним методом хрестоносці підпорядкували собі латиські князівства. На цей раз їх чекала невдача. Полочани звернулись по допомогу до великого князя литовського Вітеня і з його військом прогнали лицарів ризького єпископа (399, с. 115). У 1326 р. у Полоцьку вже княжив Вої'н, можливо брат Гедиміна або ж нащадок Гінвіла-Бориса. У кінці 1330-х Наримунт-Гліб Гедимінович утвердився в Пінську. Чи володів він Туровом невідомо. Я.Вернер в «Генеалогії Ягеллонів» називає його дружину дочкою володаря Тавриди. Джерело його інформації незнане, перші мангупські князі відомі тільки з кінця XIV ст., зв'язки Гедиміновичів з Чингізідами невідомі, на початку XIV ст. в таких зв'язках не було потреби. Залишається сподіватись, що це данина літературній моді називати наші землі Тавро-Скіфією. Немає ніяких натяків в джерелах про завоювання Турівськоїземлі Гедиміном. Аналіз фрагментів Холмського помяника дозволяє стверджувати, що Наримунт наприкінці 1330-х рр. одружився з Анною Острозькою, вдовою останнього з пінських Рюриковичів. Принаймні Патрикій Наримунтович був сином цієї княгині (506, с.358-359). Згідно новійшої версії Т.Василевського, не погодитись з якою важко, Ольгерд Гедимінович був одружений тричі: з незнаною з імені литвинкою, шлюб з якою відбувся перед 1327 р.; з вітебською княжною Анною, яка вийшла за нього у 1339 р. і померла до 1350 р., та з тверською княжною Уляною, шлюб з якою відбувся у 1350/51 р. (2026, s.673-682). Для нас найбільш цікавий другий шлюб,який забезпечив Ольгердові успадкування Вітебського князівства. Т.Василевський вважає вітебську княжну Анною, виходячи з Хроніки Биховця і відкидаючи Родовід вітебських князів, як фальсифікат, сфабрикований Т.Нарбутом (2026, s.676). Ми погоджуємося, що виведення вітебських князів від Волинських Мономаховичів позбавлене глузду. Щодо Родоводу вітебських князів — то тут питання складніше. Наскільки це фальсифікат, а на скільки автентичний текст, коли і ким складений — сказати важко. Серйозно до нього відносилось багато вчених, в т.ч. і М.Улащик. Згідно цього Родоводу дружину Ольгерда звали Марія і вона була дочкою князя Ярослава Васильовича, який помер у 1320 р. У 1301 р. вітебським князем був Михайло Костянтинович, син Костянтина Товтивіловича. Цей князь помер до 1310 р., бо інакше в документі його батька було би відзначено, що спадкоємець він. Але до угоди Гедиміна з Орденом та Ригою, 1.11.1338 р. долучився якийсь «король» з містом Вітебськом (287, N 83, s.67-69). Ним міг бути князь Ярослав Васильович, племінник Михайла, через шлюб з донькою якого Ольгерд Гедимінович успадкував вітебський стіл. Крім того Рюриковичі у Полоцькій землі не вигасли повністю, а збереїтися на другорядних престолах як васали Гедиміновичів. У 1326 р. згадується, приміром, мінський князь Василь. Були і лукомські князі. Після вигаснення нащадків Товтивіла вітебське віче могло запросити відприска старої династії, який поспішив закріпити своє становище шлюбом дочки з Ольгердом Гедиміновичем. Причому в кожному випадку новий князь, напевно, заключав угоду з місцевою елітою. Однією з головних умов цієї угоди було збереження релігійної стабільності. Не випадково ж по смерті вітебської князівни Ольгерд передав князівство наступній дружині княгині Ульяні, яка залишалася православною. Право успадкування князівського престолу через одруження із спадкоємицею було, очевидно, першим в числі казусів права успадкування «по кужелю». Саме через це з його допомогою Гедиміновичі закріпляли своє становище в українських та білоруських князівствах. В політиці московських князів стосовно Великого князівства Рязанського також можна помітити ці тенденції. В XIII ст. спроба припинити розпад дрібних уділів привела до поділу князівств на частки. Тобто уділ не ділився у політичному плані, а тільки у фіскальному. Різні доходи, розділені за жеребом, збиралися окремо на кожного князя і його дружину. Політикою, обороною і військом князі керувавали спільно. Першими це спробували рязанські князі, що привело до трагедії в Ісадаху 1217р. Але ця практика не могла істотно нічого змінити. За володіння частками точилася така сама боротьба і всередині таких уділів збереглися такі ж самі принципи успадкування. У XIV-XV ст., коли роздроблення окремих князівств дійшло до абсурду (були князівства, які складалися з 2-3 сіл, на які претендували 5-6 спадкоємців) поділ князівств на частки став останньою спробою зберегти за князями статус володарів. Тільки московські князі у XIV ст. почали переходити до прямого успадкування від батька до сина, минаючи молодших братів, що вдалося остаточно закріпити з кінця XV ст., причому довелося вдаватись до терору стосовно своїх родичів. Василь Косий чи Дмитро Шемяка не були порушниками традиційного права. Це право порушив Василь Темний, їх батько Юрій Дмитрович згідно права чи традиції успадкування, прийнятої у Рюриковичів, мав успадкувати московський престол. Навіть у XVI ст. у Московській державі спостерігалися рецидиви старої практики, коли боярство було готове присягнути Володимиру Старицькому, а не синові Івана Грозного. Московська династія запровадила, як ми вже згадували вище, і силою утвердила ще один принцип успадкування — переходу до великих князів тих уділів, де не залишалося спадкоємців по прямій лінії «по мечу», нехтуючи правами інших спадкоємців. У багатьох землях і князівствах роздроблення уділів на більш дрібні при збереженні традиційного права успадкування привело до остаточного розпаду князівств на володіння, які були частками одного населеного пункту, часто навіть села. Особливо це було в уділах Стародубського, Ростовських і Верхівських князівств у Чернігівській землі. Такі володіння самі сходили з політичної арени, автоматично перетворюючись у вотчини спадкоємців своїх князів, які шукали щастя на службі у сусідніх володарів, часто продовжуючи зберігати у зверненнях до своїх нечисленних підданих традиційну титулатуру, що знайшло свій відбиток у грамотах і актах, які збереглися. Гедиміновичі, у тих князівствах, де вони прийшли на зміну Рюриковичів, дотримувалися прийнятої практики успадкування. Схоже, що іншої практики литовські князі не мали. У самому ж Великому князівстві Литовському, принаймні від смерті Гедиміна порядок зайняття великокнязівського престолу постійно порушувався. Гедимін залишив своїм наступником Євнута, хоча живим був старший за нього Наримунт-Гліб. Хоча він княжив у Турівській землі, яка ще не була інкорпорована Литвою, законних підстав позбавляти його спадщини не було. Можливо, що Гедимін, який повернувся до язичества, не хотів мати наступником християнина і скористався якимись давніми традиціями князя-язичника (з часів коли утримувалися гареми) призначати свого наступника. З волею батька (може тому, що вона порушувала усталене право) не порахувалися Ольгерд і Кейстут, які змістили Євнута. Кейстут при житті Ольгерда займав практично рівне йому місце. По смерті Ольгерда, як за правом, так і за фактичним станом речей, він мав успадкувати престол. Ягайло Ольгердович, старшими за якого були Вінгольт-Андрій, Бутав-Дмитро, Володимир і Федір, захопив владу. Всі вони володіли князівствами за межами Литви. Але навряд чи це мало значення, бо жоден з старших братів не визнавав цього акту. Федір навіть принципово присягнув угорському королеві, підкреслюючи, що у нього більше прав на литовський престол ніж у Ягайла. Наступним великим князем став Вітовт Кейстутович, хоча Ольгердовичі мали більше прав. Зокрема Скіргайло-Іван, якому за уступку передали престижне Київське князівство. Можна сказати, що Вітовт силою добився того, що було силою відібране у його батька. По його смерті з двох Ольгердовичів старшим був Лугвеній-Семен. Але на той час традиційним став принцип обрання великого князя станами. Згідно Городельської унії 1413 р. в такому обранні мала брати участь і польська сторона. Саме це і закидували поляки Свидригайлові Ольгердовичу, доказуючи нелегітимність його обрання. Зрештою таке «обрання» при польській підтримці забезпечило перевагу Зигмунта Кейстутовича. Казимир Ягелончик та його син Олександр були «обрані» станами. З часів Олександра Казимировича великими князями стали польські королі. Любарт-Дмитро Гедимінович (а пізніше Свидригайло Ольгердович) в умовах боротьби проти Польщі і Угорщини змушені були вдаватися до практики роздачі уділів на землях домену сюзерена. Нові власники уділів поводилися як спадкові удільні князі. Тільки після Кревської унії великі литовські князі почали практикувати заміну уділів, вигнання князів з їх земель, передачу цих земель іншим гілкам та династіям. Це привело до змін в успадкуванні престолів. Почала втілюватися практика «затвердження» спадкоємців на престолах їх батьків, що означало складання васальної присяги взамін на отримання феоду з рук сюзерена. Поспішили прийняти таку практику і московські князі. Таке «пожалування» феоду з ласки сюзерена відоме добре в західноєвропейських землях. Для князів-володарів вона означала першу фазу обмеження їх прав. У такий спосіб Олельковичі втратили Київське князівство. До подібних заходів вдавалися дуже рідко. Традиція відігрівала велике значення і з цим мусили рахуватися. Московська династія, прийнявши ординську традицію успадкування і проводячи її ординськими методами, зуміла об'єднати російські землі навколо себе. У більшості інших земель дотримання традиційної практики успадкування привело до повного роздроблення і втрати суверенітету. Монгольське завоювання змінило багато у шлюбній політиці Рюриковичів, перш за все стосовно контактів з іншими династіями. Тільки у тих землях, де ординський вплив не був таким великим, такі контакти продовжувалися. Не тільки володарі Галицько-Волинської держави, але й удільні князі з допомогою сусідів вирішували свої проблеми. Белзька княжна Анастасія Олександрівна була видана за Болеслава І Мазовецького. Анастасія Львівна була дружиною добжинського князя Земовита, другою дружиною холмського князя Юрія Львовича була Євфимія, дочка куявського князя Казиміра. За сохачевського і черського князя Тройдена була видана Марія Юріївна. Завдяки цим численним зв'язкам різні гілки П'ястів виступили претендентами на Галицьку спадщину. Продовжуючи боротися за Галицьку землю король Бела IV видав дочку Анну за нового претендента на галицький престол чернігівського князя Ростислава Михайловича. Після поразки претендента під Ярославом у 1245 р. король відійшов від політики конфронтації з Романовичами. Відновлення союзу було скріплено шлюбом Льва Даниловича з дочкою Бели IV — Констанцією. За умовами цього миру Ростислав був переведений подалі від галицьких границь у Мачву. Всі династичні пов'язання його нащадків з чеською і болгарською династіями відбивають вже інтереси угорської політики. Як родич Арпадовичів і Лев Данилович встрявав в угорські справи в часи Ласло IV. На Закарпатті він отримав жупу Берег, звідки здійснював походи в жупи Унг та Мараморош. Після вигаснення нащадків Арпада закарпатські феодали висували Юрія Львовича та його сина претендентами на угорську корону. Брак джерел не дозволяє сказати чому їх ініціатива не отримала підтримки. Переміг Карп Роберт — внук Марії, старшої сестри Констанції, та правнук Бели IV, принц з неаполітанської гілки Анжуйської династії. Правителі Галицько-Волинської держави в повній мірі оцінили піднесення Литовської держави. З племінницею Міндовга одружився Данило Романович, дочку Міндовга взяв його син — Шварн Данилович. Князь Войшелк Міндовгович уступив своякові Шварнові Даниловичу литовський престол (1264-1269 рр.). Невдала спроба Льва Даниловича продовжити литовсько-галицьку унію привела до загибелі Войшелка і довгого періоду литовсько-волинської конфронтації, який скінчився аж із шлюбом Любарта-Дмитра Гедиміновича з дочкою Лева Юрійовича. Після того як вигасла династія Романовичів, Любарт-Дмитро Гедимінович аж до самої смерті у 1384 р. боровся за реставрацію Галицько-Волинської держави. Цікаво, що вихід з складної ситуації він шукав у старих зв'язках попередньої династії. Другою його дружиною була Ольга-Агафія Костянтинівна з борисо-глібської гілки Ростовських Мономаховичів. Трохи пізніше його стопами пішов і Свидригайло Ольгердович, опинившись на Волині в подібній ситуації. Його другою дружиною стала Анна Іванівна з Тверських Мономаховичів. Подальша політика Романовичів була спрямована на звільнення від монгольської зверхності. Данило Романович наполегливо шукав угод з тими силами, які могли виступити союзниками проти монголів. Ці угоди були скріплені шлюбами Данилівни з Андрієм Ярославичем, братом Олександра Невського, у 1251 р. та Ольги Васильківни з чернігівським князем Андрієм Всеволодовичем у 1261 р. Шлюб Юрія Львовича з дочкою тверського князя Ярослава Олександровича у 1282 р. був останнім акордом цієї політики. Заплутані відомості про родинні зв'язки останніх Романовичів з Ольговичами, напевно, відбивають реальну ситуацію. В умовах першої половини XIV ст. їх союз був природнім і вигідним для обох. Після монгольської навали посилився подальший процес роздроблення чернігівсько-сіверських земель. І хоч пізніше Ольговичі запанували в Київській та Переяславській землях, подальнійше їх роздроблення, рівно як і активність литовських Гедиміновичів, московських Мономаховичів, і сусідство з монгольським степом, привели до поступової втрати Ольговичами своїх уділів. В цих умовах природнім став союз Ольговичів з рязанськими князями, які знаходились в подібному становищі, та другою галицькою династією до повного вигаснення останньої. Твердо можна говорити про шлюб Олени Романівни з Володимиром Васильковичем у 1263 р. та шлюб Андрія Всеволодовича з Ольгою Васильківною у 1261 р. Можна припускати і родинні зв'язки волинського князя Льва Юрійовича з брянськими Ольговичами та зв'язки Ольговичів з болохівськими князями (498, c. 158-159). Без сумнівів в цей період міцніли зв'язки і між різними гілками Ольговичів, започатковані шлюбом Давида Ольговича з дочкою Ігоря Святославича у 1190 p. B XIV-XV ст., напевно, були спроби знайти союзників серед тверських князів, започатковані шлюбом дочки таруського князя Ксенії Юрівни з Ярославом Ярославичем ще у 1265 р. У землях, що знаходилися під безпосередньою зверхністю Орди межі шлюбної політики звузилися до зв'язків з ближчими сусідами. Практика скріплення політичних угод шлюбами перейшла і у пізніші часи, коли Рюриковичі розпались на ряд окремих родин. Тільки політичні угоди князів, які втратили свої удільні права, замінились майновими угодами. Крім того в умовах місництва, для князів, які перебували на російській службі, велике значеі-шя мало службове положення при дворі. Княжі роди тепер скріпляли угоди одного з другим в пошуках способів просування по драбині чинів і збільшення земельних володінь, як колись скріпляли угоди від яких залежало майбутнє їх князівств. Державно-династичні інтереси змінились сімейно-династичними. До другої половини XVI ст. княжі родини (як Рюриковичі так і Гедиміновичі) укладали шлюби тільки з титулованими особами за рідкими виключеннями стосовно старого московського та литовського боярства. Як і раніше князі визнавали статус візантійського імператора як глави християнського світу і пишались зв'язками з імператорським домом, за чим вже нічого реального не стояло. Ця традиція зберігалася і в кінці XV ст., коли московський князь Іван III Васильович одружився з Софією (Зоєю) Палеолог з роду останніх імператорів неіснуючої вже Візантії. Шлюб цей був організований папою. В Римі сподівалися з його допомогою реалізувати положення Флорентійської унії, а у Москві ще пам'ятали давні традиції, оперували легендою про коронацію Володимира Мономаха царською короною ніби-то присланою з Константинополя, і вже відчували себе Третім Римом (1064; 1584; 1000; 1030; 1069). Був спішно замінений герб і, замісь давнього покровителя Суздальських Мономаховичів — св.Михайла, з'явився візантійський імператорський двоглавий орел, який до нині залишається основним компонентом гербу Росії. Але Палеологи так і не передали новим родичам прав на імператорський титул, віддавши перевагу життю на Заході. За шлюб з родичкою Софії — Марією Палеолог поплатився представник молодшої гілки московської династії — князь Василь Михайлович Удатний. Монголи, зробивши більшість земель Київської Русі своїми данниками, вміло підігрівали запал міжусобної боротьби і почасти використовували збройні сили підвладних земель для нових завоювань, наприклад земель аланів. Здавалось не могло бути і мови про використання монголо-татарських сил для участі у війнах в інтересах Рюриковичів. Але московські князі швидко навчились використовувати ординське військо супроти своїх противників під виглядом приборкання антиординських виступів. Також і галицький князь Лев Данилович з допомогою монголів розширював кордони власної держави, залучаючи до цих походів навіть своїх противників, які йшли в похід примушені ординцями. Всі шлюби з ординками не були результатами дипломатії Рюриковичів. Ініціаторами цих шлюбів часто були самі Чингізиди. Ці шлюби піднімали престиж князів, але помітного впливу на політику не залишили. Не випадково літописи не зберегли імен ординок. Характер шлюбів Гедиміновичів представлений у табл. 63
Таблиця 63.Характер шлюбів Гедиміновичів (XIV — XVI ст.)-
Покоління Загальне число відомих шлюбів 3 них шлюбів з особами інших династій
І 3 2
II 15 11
III 27 25
IV 9 9
V 17 16
VІ 18 15
VІІ 4 3
VIII 6 4
Активність перших поколінь Гедиміновичів була надзвичайною. Із 99 відомих шлюбів 85 (або 86 відсотків) було укладено з особами, які належали до інших династій. Серед цих зв'язків головне місце займали шлюби Гедиміновичів з Рюриковичами. У XIV-XV ст. вони були досить інтенсивними. Ці пов'язання полегшили Гедиміновичам опанування престолів у роздроблених полоцьких, турівських, чернігівських і смоленських землях. Пізніше на перше місце виступило суперництво з Московським князівством. Тому в цей період з числа Рюриковичів найчастіше партнерами Гедиміновичів були тверські князі. Для московської династії велике значення мали шлюби серпухівського князя Володимира Хороброго з Оленою Ольгердівною та великого князя Василя Дмитровича з Софією Вітовтівною. Великі надії покладались на шлюб доньки Івана III Васильовича Олени з великим князем Литви Олександром Казиміровичем. Але всемірне підпорядкування шлюбу однобоким політичним цілям Московської держави на заході прирекли його на невдачу і особисту трагедію для Олени Іванівни. Пробували шукати допомоги в російських землях, відновлюючи союзи скріплені шлюбами, українські Гедиміновичі, які боролись проти польського натиску, подібно до Любарта-Дмитра Гедиміновича. Не будемо брати до уваги князя Дмитра Корятовича Боброк-Волинського, одруженого з Анною Іванівною, сестрою Дмитра Донського. Цей князь сам виїхав на російську службу. Київський князь Володимир Ольгердович шукав допомоги в Москві та Твері. Угода, скріплена шлюбом його дочки з кашинським князем Василем Михайловичем не принесла успіху. Його внук Семен Олелькович видав дочку за останнього великого князя тверського Михайла Борисовича. Обидва шукали можливості відстояти свій суверенітет. Ці ж причини спонукали і Корибута Ольгердовича шукати допомоги у рязанських князів. Всі ці зв'язки не принесли бажаних результатів. Московські князі невпинно, не вибираючи засобів, приєднували до себе землі інших Рюриковичів, які були змушені всі свої сили і ресурси віддавати цій боротьбі. Через це ні рязанські, ні тверські, ні суздальські чи ростовські князі не могли допомогти українським та білоруським Рюриковичам чи Гедиміновичам відстояти свої уділи. Такою ж участю закінчувались подібні надії мангупських князів чи молдовських господарів. Звернення ж до Москви завершувалось втратою удільних прав і приєднанням до Московської держави. Наведені приклади дозволяють стверджувати, що після монгольської навали шлюбні контакти Рюриковичів з представниками інших династій, за виключенням західних земель різко скоротилися. Надзвичайно активними були перші вісім поколінь Гедиміновичів, хоча більшість таких шлюбів у них припали на Рюриковичів. У шлюбній політиці князі продовжували виходити переважно з інтересів своїх уділів. До середини XV ст. шлюби з представниками нетитулованої знаті були рідкими.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗМІНИ У СПАДКОВОМУ ПРАВІ І ШЛЮБНІЙ ПОЛІТИЦІ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
