1. РЮРИК († 879) ...................................................................... Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його легендарність (2079; 565, с.382, 398-400, 416, 420-422, 602-624; 1477, с. 140-152; 395, с.215-270; 1143, с. 109-136, 343-379, 501-537; 2055; 2087, р.333-339; 2081, s.117-129; 1014, с.221-249; 1643; 1616; 923, с.42-53; 925, с.81-105; 1361, с.166-168; 1348, с.286; 961, с.214; 1508, с.20-21; 551, с.31-43; 1193, с.52-53; 500, с.15-17). Але, як правильно помітив один з найбільших польських славістів Г. Ловмяньский, «важко повірити, аби пануюча династія в XI ст. в Києві не пам'ятала діда або прадіда Володимира І.» (1915, s.577). Правда, цей же історик, аналізуючи «Похвалу Володимиру» митрополита Іларіона, який з предків князя згадав тільки Святослава та Ігоря, відкинув зв'язок Рюрика з київського династією (1015, c. 127). Цей висновок не виглядає переконливо — Рюрик не правив у Києві, його наступник Олег певно був тільки регентом, який узурпував владу, а крім того сам Іларіон не ставив собі за мету викласти повну генеалогію князя Володимира. Згідно з традицією, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 р. в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено археологічними дослідженнями останніх років. Тотальна пожежа Ладоги бл.860 р., зафіксована археологами на стику горизонтів Е2 — Е1, була, як вважають, результатом усобиці між слов'янськими та чудськими (фінськими) племенами, які входили до складу Славії. Про цю усобицю напередодні запрошення Рюрика, повідомляють літописи. Археологічні дослідження підвищують довір'я до традиційних дат (801, с.27). Останнім часом висловлюється припущення ніби Рюрик був ободричем з поморського міста Реріка (1508, с.20-21). Ця версія тісно пов'язана з версіями «західного» походження ільменських слов'ян, на підтвердження яких немає переконливих археологічних матеріалів. Важко повірити, що ободрицькі поселенці не залишили ніяких слідів на побережжі, а відразу зайшли далеко в глибину території, заселеної фінськими племенами, і перемогли їх, що без масового притоку з метрополії не було би можливим. У Ладозі, на урочищі Плакун, за даними, уточненими з урахуванням дендрохронології, проведеної М.Черних, у 850-925 рр. функціонувало окреме варязьке (скандинавське) кладовище, де були і жіночі поховання. Поховання скандинавських жінок на Русі виділяються по парних лускоподібних фібулах, які скріпляли бретельки спідниці. Матеріали кладовища на Плакуні більш ніж скромні і аж ніяк не відповідають матеріалам багатої торговельної факторії. Зате вони перегукуються з відомостями Никонівського літописного звенення, де говориться, що варяги, які прийшли на запрошення словен і чуді, «едва избрашася». Цілий ряд скандинавських саг з циклу «саг про давні часи» (Пергамен з плоского острова, Сага про Хальвдана сина Естейна, Сага про Стурлауга Працьовитого, Сага про Хрольва Пішохода, Сага про Тідрека Бернського), «Пісня про Хюндла» з «Старшої Едди» і «Молодша Едда» Сноррі Стурлусона (1361, с.69,85-88), напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на Ладогу бл.860 р. або дещо раніше. У ньому брали участь вожді Хальвдан Старий, його батько Естейн, тесть Еймунд, Стурлауг, його син Хрольв та товариш Фрамар. Розповідь про ці події потрапила в сімейні легенди родів Хальвдана і Стурлауга, чиї скальди виставили своїх героїв головними. Пізніші обробки, при яких скальди отримували інформацію з двох різних напрямків, остаточно її заплутали. Завоювання Ладоги було пов'язане із загибеллю місцевого князя Слави. У сагах Його ім'я передано як Хергейр-Хреггвід-Хертніт. У пізнішому фальсифікаті Іоакимового літопису (котрий був складений першим новгородським єпископом Іоакимом і, можливо, містив легендарну традицію історії Славії), який дійшов до нас через В.Татищева, цей князь названий Буривоєм, що досить правдоподібно. Вікінги захопили Ладогу між 850 р., коли було започатковане кладовище на Плакуні, та 860 р., коли відбулась тотальна пожежа Ладоги. Згідно інформації, яку передали саги, бої за Ладогу відбувались за межами міста. Конунг-переможець Хальвдан чи Фрамар (може вони тотожні) спочатку «правив своїми володіннями, радячись з кращими людьми в тій країні». Проте невдовзі небагаті вікінги почали грабувати край, що привело до повстання, очоленого місцевим нобілем Гостомислом, яке вимело пришельців з краю. Іоакимів літопис зв'язує Гостомисла з попередньою династією, що зрештою не виключено. Подальша боротьба за владу («воста род на род и бысть межи ими рать велика и усобица») привела до тотальної пожежі бл.860 р. В такій ситуації група Гостомисла, не маючи сили справитись з противниками, могла запросити варязьку дружину, вождь якої був би ворожий Хальвдану та його компанії, що могла би скористатись з ослаблення князівства. Можливо, що землі, які раніше платили Славії данину, тепер перестали визнавати зверхність Ладоги. Тому виникла необхідність поставити гарнізони в Ізборську та на Білоозері, що і було зафіксовано в угоді з Рюриком. Такими виглядають передумови появи Рюрика у Ладозі в 862р. У зв'язку з цим по іншому виглядає здогадка Ф.Крузе, підтримана А.Стендер-Петерсеном та ін., яку потім нещадно критикували (395, с.235-260; 2055, s. 121-128). Він пропонував ототожнити Рюрика з відомим датським вікінгом Роріком († бл.876 р.). Рорік володів узбережжям Західної Ютландії'та Фрісландії, контролюючи шлях з Північного моря по р. Айдер в Хедебю. У 850-х рр. він був ймовірним організатором блокади Бірки (961, с.214). Як ворог шведських віїсшгів Рорик міг бути бажаним кандидатом для ладозьких нобілів. Рорік відновив свою діяльність в Ютландії у 870-73 рр., владнавши стосунки з Карлом Лисим та Людовіком Німецьким. Саме за цей час його відсутності в Ладозі могла виступити опозиція на чолі з Вадимом Хоробрим. Повернувшись, Рюрик мусив вступити в боротьбу, яка заключилась загибеллю Вадима і втечею частини «мужів» в інші землі. Така рухливість вікінга зовсім у дусі часу. Питання це залишається дискусійним. Традиція називає поряд з Рюриком двох братів. Довший час загальноприйнятою була версія Б.Рибакова, ніби літописець не зрозумів шведського тексту, де повідомлялось, що Рюрик прийшов із своїм домом (сине-хус) та вірною дружиною (тру-вор) (1357, с.286). Проти беззастережного прийняття цієї версії застерігав Г.Ловмяньский: виходить, що перекладач двічі переклав фразу «з родом своїм і вірною дружиною», один раз відповідно до її справжнього значення, а другий раз (незрозуміле як) — прийнявши її за власні імена. Крім того, практично неможливо утворити ім'я Трувор з thru varing (l 015, с.275). Цю суперечливість намагався усунути М.Гриньов, допустивши, що текст угоди з Рюриком був записаний рунами, які в XI ст. редактор не міг розібрати, що і привело до помилки (551, с.31-43). Можливо, що він правий. Етимологія імен Синеуса і Трувора не з'ясована. В околицях Ізборська відомий курган, званий Труворою могилою, шіе це місце ніяк не пов'язується ні з місцевим фольклором ні з псковськими літописами (1361, с. 166-167). Білоозерська легенда, зафіксована в XVI ст., пов'язує Синеуса не з Білоозером, а з Кістемою, що, на думку відомої дослідниці скандинавських джерел О.Ридзевської, підвищує її історичність (1361, c. 168). Якщо врахувати трафаретність самої легенди, то цього буде замало, щоби зачислити Трувора та Синеуса в число членів династії Рюриковичів. Згідно традиції вони померли в 864 р. Це останнє дозволяє допускати ще одну версію. Обидва могли бути просто командирами гарнізонів, які загинули, відновлюючи ладозьке панування на територіях, які відділились під час смути. Тоді етимологія імені Синеус може бути слов'янською — для блондина-скандинава «синій вус» цілком ймовірне прізвисько. Конунги практикували ставити на чолі загонів своїх родичів, отже обидва теж могли бути родичами Рюрика. Проблема залишається відкритою. Рюрик помер у 879 р. Звичайно, всі дати і події, пов'язані з Рюриком дискусійні і потребують дальшого вивчення. Один з літописів, писаних скорописом XVII ст., який має заголовок «Летописец о великих княжениях и о битвах, како же побеждали князь князя и колько который князь княжил на своем княжении», розповідає ніби Рюрик з Олегом воювали Лоп і Корелу і що у 879 р. Рюрик помер в Корелі. В іншому літописі XVII ст. читаємо: «Умре Рюрик в кореле в воине тамо положен бысть в городе Кореле». Про те ж повідомляє і «Детальнійша історія Государів Россійських», опублікована М.Новіковим у 1791 р. в його «Вівліофіці». В.Зіборов, вказуючи, що в останньому випадку ім'я Рюрика пов'язане з іменем новгородського боярина карельського походження Валіти, рід якого в XIV ст. займав високе становище в Новгородській землі, дійшов до висновку, що Рюрик був докомпонований до Валіта і Корели у 1592-1630 рр., коли російська дипломатія шукала доказів древності входження карельських земель в російські. Ми більше схильні до версії К.Бестужева-Рюміна, який не бачив нічого неймовірного в повідомленні про загибель Рюрика в Корелі. Ім'я Рюрика лише раз пов'язане з Валітою і то в досить непевній публікації. Можна припускати, що смерть Рюрика була раптовою. Розповідь про передачу влади Олегу дуже схожа на пісню скальда про те, як вмираючий від рани вождь передає владу і сина родичеві і найближчому сподвижнику. Можливо, що така пісня про загибель Рюрика в Карелії-Бярмїї ще існувала і у часи, коли російська дипломатія чіплялась за Валіту та епічні свідчення належності Корели до Новгорода. Текст фальсифікату «Іоакимового літопису», напевно, спирався на багату місцеву традицію. Свідчить про це хоча б розповідь про Бярмію, про яку російський книжник XVII-XVIII ст. не міг нічого чути. Тому деякі відомості його заслуговують уваги. Літопис повідомляє, що у Рюрика було багато жінок, але «паче всіх любив Ефанду, доньку князя урманського і коли та роди сина Інгоря, дасть її обіцяний при морі град з Іжарою в віно...передаше княжіння і сина свого шурину своєму Ольгу варягу сущу, князю урманському.» Скандинавське походження Олега і його родинні стосунки з Рюриком підтверджують ПВЛ і Никонівське літописне зведення, опускаючи подробиці. Г.-З. Баєр (1694-1738 рр.) ототожнював Урманію з шведською областю Раумдалією. Якщо навіть прийняти версію тотожності Рюрика з Торіком Ютландським, то такі взаємини виглядають цілком логічними. Після розправи з Вадимом Хоробрим, намагаючись не втратити ютландські та фрісландські землі, а також залишитись у Славії, Рюрик мав бути зацікавленим в притоці свіжих сил вікінгів. Союз з шведським обласним конунгом дозволяв вирішити ці проблеми. Свояк Олег привів вікінгів, з якими Рюрик виступив в Корелу, щоб військовим успіхом підкріпити свою популярність серед слов'янських старійшин. У цьому поході він, можливо, отримав рану, від якої помер, і вся влада перейшла до свояка Олега, проголошеного регентом при племіннику. Здогадки ніби матір'ю Ігоря була слов'янка з роду Гостомисла, ймовірні, але не мають під собою ніякої основи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
