Історіографія російської і радянської генеалогії висвітлена у відомих оглядах В. Л .Яніна (1708), М.Є.Бичкової (411) та А.І.Аксьонова (315),тому немає необхідності зупинятися на детальному аналізі всіх праць і досліджень. Фактично першою науковою працею, яка торкалася проблем генеалогії правлячих династій Рюриковичів і Гедиміновичів, не беручи до уваги офіційні версії, які використовувалися дипломатами Посольського приказу, можна вважати «Історію» В.Татищева. Крім того в ній збереглися унікальні відомості з пізніше втрачених джерел. Про деяких князів, дати їх народженя і смерті, династичні зв'язки можна дізнатися тільки з цієї роботи (1465; 1466; 1467; 1468). Що стосується довіри до В.Татищева, то сумніви С.Пештича (1278; 1279,с.6-12; 1280) нині не поділяють більшість вчених (921,с.214-218; 1141, с.260-268; 1189, с.337-374; 848, с.282-290; 849, 251-285; 850, с.328-337; 851, с.440-445; 943, с.246-262; 806, с.5-13). Як на ті часи, науковий рівень праці В.Татищева дуже високий, незважаючи на окремі помилки. Одна з цих помилок спричинилася до плутанини між князями полоцької і смоленської гілок Рюриковичів. Так, усі полоцькі князі, відоміу XIII ст., віднесені ним до смоленської династії. Ця помилка перейшла і в деякі пізніші праці і досі залишається предметом наукової полеміки. Багато уваги особам князів приділив у своїй «Історії» князь М.М.Щербатов (1733-1790 рр.). Він же займався складаням родовідних таблиць Рюриковичів на підставі сімейних родовідних збірників і легенд. Ним були складені родоводи більшості Ольговичів, нащадків Михайла Всеволодовича. Незважаючи на те, що ці таблиці неповні, а також містять окремі грубі помилки (без підстав пов'язана з Рюриковичами родина Чернишових та ін.), ці праці і нині не втратили свого значення. На жаль, родоводи М.Щербатова залишилися переважно неопублікованими або опублікованими у рідких виданнях з незначним тиражем і через це були недоступними для дослідників (1671; 1672, с.161-292; 1673, ч.4, с.395-419, ч.17, с.405-422; 1674; 1675, с. 1-190; 1676, с.4-73; 1677, с.190-204; 1678, с.205-224; 1679, с.224-245; 1680, с.226-262; 1681, с.262-386; 1682, ч.4, с.161-292, ч.17, с.188-283; 1683). І.Стріттер, не будучи знайомим з таблицями М.Щербатова, запропонував свої версії (1457), помилки в яких були помічені відразу. Через це М.Карамзін до своєї «Історії» мусив складати зовсім нові таблиці, які теж вийшли неповними. Тому вже у виданні 1844 р. з'явилися 15 таблиць, складеним П.М.Строєвим. «Родовідна частина вітчизняної історії досить недосконала, розписи кн. Щербатова поза вжитком, Стріттерові -несправні, Карамзіна — неповні,» — писав П.Строєв, пояснюючи потребу у таблицях. Його власні таблиці повніші за таблиці Карамзіна, але до повноти взагалі їм ще далеко. Крім того у них відсутні жіночі представники роду, а також вказівки щодо шлюбів (777). Однак таблицями П.Строева користувалися дуже довго, вони повніші і точніші за більш пізні таблиці С.Соловйова та ін. М. Погодіним були узагальнені дослідження з цієї проблематики на середину минулого століття, складені таблиці міжусобних війн удільних князівств за 1054-1240 рр., половецьких нападів за роками і князівствами, родовідні записи та списки князів за колінами і князівствами (1293; 1294; 1295). Цими матеріалами можна користуватися з урахуванням хронологічних поправок М.Грушевського і М.Бережкова та пізнішої критики літописних текстів. Праці, які почали з'являтися з середини XIX ст. можна умовно розділити на три групи: праці, присвячені вирішенню певних проблем міжкнязівських відносин і генеалогії окремих родин Рюриковичів та Гедиміновичів; праці, присвячені історії окремих земель та князівств і праці загального характеру, присвячені удільному періоду в цілому або генеалогії Рюриковичів чи Гедиміновичів. Найбільше число праць входить до першої групи. Рівень їх та цінність далеко не однозначні. Але з огляду на бідність досліджень з історії княжої доби взагалі, окремі з них досі залишаються унікальними (до багатьох проблем ніхто більше не звертався). З цієї групи праць ми виділяємо (в хронологічному порядку відносно часу написання) дослідження П.Буткова про шлюби Рюриковичів з грузинками і ясинями-аланками; А.Коцебу — про Свидригайла Ольгердовича; розвідки Ф.Палацького та С. Палаузова про князя Ростислава Михайловича та його нащадків, яких доля закинула в Центральну і Південну Європу; праці А.Барбашева, присвячені Вітовту Кейстутовичу (453, с.317-333; 1886; 897; 1222, с. 11-16; 1221, с.27-49; 362; 363 ). З досліджень, присвячених окремим князівським родинам слід виділити дослідження Е.В.Богдановича про князів Борятинських (425), М.Бранденбурга — про князів Мосальських (440), С.Пташицького — про князів Пузин (1330) і княгині Е.Г.Волконської — про князів Волконських (512). Найгрунтовніша з цих праць — книга С.Пташицького, який використовував різноманітні джерела, в числі котрих Литовська метрика, приватні акти і документи з архіву родини. Найдавнішою з праць, присвячених окремим князівствам, яка досі не втратила свого значення, була праця Д.Іловайського з історії Рязанського князівства (726). Зберігають свою цінність і деякі інші праці цього періоду, зокрема В.Борзаковського з історії Тверського князівства (429) та М.Квашніна-Самаріна з історії Ржевського і Фомінського удільних князівств (793). Вище ми вже згадували, що М.Квашнін-Самарін одним з перших звернув увагу на таке джерело як Любецький пом'яник. З пізніших праць до цієї групи можна віднести праці радянських істориків А.Зайцева — по Чернігівській землі (686, с.57-117), В.Сєдова — по Смоленській землі (1413, с.240-259), Л.Алексеева -по Полоцькій та Смоленській землях (317; 318, с.202-239; 319), а також дослідження В.Пашуто з історії Галицько-Волинської землі (1243) і В.Кучкіна — з історії Стародубського князівства (947, с.245-252). Перша комплексна праця з генеалогії російських княжих і дворянських родів належить П.В.Долгорукову (640; 641; 642; 1790). Найбільшим недоліком цієї праці є відсутність посилань на джерела, обгрунтування тих чи інших міркувань, які дозволили поставити певну особу на те чи інше місце. Мало використані і актові матеріали. Новою спробою узагальнення досліджень з генеалогії була книга П.Н.Петрова (1266). Автор хотів створити історію родин російського дворянства, переважно Рюриковичів, встановити місце князів та їхні родинні права, простежити час і обставини виділення окремих родин (як князівських, так і дворянських) і висвітлити тих осіб, які зіграли видатну роль в історії Росії. Книгу критикували, може, і не завжди справедливо, хоча в родоводах, особливо в давнійшій частині, було допущено чимало помилок. А.П.Барсуков присвятив окрему книгу критиці П.Петрова (365). Основну увагу він приділив історіографії генеалогії за 1682-1886 рр., зібранню генеалогічних матеріалів, роботі Палати родовідних справ і Герольдмейстерської контори. Більш давні матеріали він взагалі не брав до уваги, але і цього було досить, щоб показати слабкі місця дослідження Петрова. Сам же Барсуков повністю довіряв актовому матеріалу, поданому в комісію князя Долгорукого чи у Палату після скасування місництва. На всі дошкульні місця обох дослідників звернув увагу Д.Кобеко (815; 816). На межі ХІХ-ХХ ст. з'явилися генеалогічні довідники князя О.Б.Лобанова-Ростовського (1013), М.Д.Хмирова (1574; 1575), А.С.Резанова (1583), Є.М.Фріде (1561). Усі вони носили компілятивний характер, містили немало помилок і були неповними. Вершиною російської генеалогії XIX ст. були праці А.В.Екземплярського. Він займався вивченням біографій князів Північно-Східної Русі за період 1238-1505 рр., критично опрацювавши при цьому роботи попередників, включаючи маловідомі замітки краєзнавців у місцевій пресі, житійні і легендарні матеріали, старанно звірив родоводи з літописами та актами. Дрібні помилки трапляються і в його працях, але в цілому вони і нині можуть служити взірцем (655; 656; 657; 658; 659; 660). У цей період з'являються фундаментальні дослідження з історії Великого князівства Литовського П.Брянцева (443), Ф.Леонтовича (973; 974; 975) і, особливо, М.Любавського (1034; 1035; 1036; 1037). їх автори розглядали історію Литовської держави в комплексі, торкались проблем удільних князівств, взаємин Рюриковичів і Гедиміновичів. Зберегли певну наукову цінність зауваження та знахідки І. А.Лінниченка (983; 983; 985; 986; 987; 988; 989). Антагоніст М.Грушевського, який заперечував існування українського народу та його історії, він протягом багатьох років працював у зарубіжних архівах та бібліотеках, відшукавши там немало цікавих матеріалів. Частина з них справді унікальна. Зацікавлення генеалогією на межі ХІХ-ХХ ст. було великим. У 1897 р. засновано Російське генеалогічне товариство в Санкт-Петербурзі, в 1905 р. — Історико-родовідне товариство в Москві. З 1906 р. як окрема дисципліна генеалогія читалася у Московському археологічному інституті. Утворилося певне коло учених, які займалися історико-родовідними проблемами, насамперед родоводами Рюриковичів: Л.Савйолов, В.Руммель, В.Голубцов, Р.Зотов, Ф.Браун, Є.Соллогуб, Г.Власьєв, В.Сторожев, М.Кашкин, М.Мятлєв, М.Баумгартен та ін. Найпомітнішим з них був Л.Савйолов, який займався проблемами бібліографії генеалогії, генеалогії дворянських родів, родоводами князів Пожарських та Коврових (1392; 1393;1394). Родинам, які походять від від чернігівського князя Михайла Всеволодовича, присвячені фундаментальні розробки Г.Власьєва. Він також цікавився князями Острозькими і Друцькими, планував написати працю про рязансько-пронських і ярославських князів (483; 484, с.347-354; 485, с. 14-28). Г.Власьєв намагався використати всі доступні джерела, зібрати про кожного члена роду максимум відомостей, включаючи діяльність, службу і майновий стан. Для XVI-XIX ст. ці відомості практично вичерпні, для більш давніх періодів вони скупіші. Трапляються і прикрі помилки. Так, Г.Власьєв вважав нащадками волинських князів усі три головні гілки князів Друцьких — Соколинських, Любецьких, Горських, а також князів Підберезьких, Бабичевих і Путятіних; відносив без застережень до Рюриковичів Татищевих, Дашкових тощо. Зауважимо, що ці праці писані без врахування критики літописних текстів О.Шахматовим і його наступниками, що від самого автора не залежало. Те ж саме можна сказати і про деякі хронологічні помилки. Праці московських і петербургських генеалогів, згуртованих навколо товариств, давали надію на завершення повної генеалогії Рюриковичів, доведеної до початку XX ст. (1387; 1455; 791; 1443) Революція, ліквідація дворянства і наступні події спричинилися до майже повного згортання досліджень з генеалогії та історії удільного періоду. З цієї плеяди дослідників в еміграції роботу продовжив тільки М. А.Баумгартен. Ще в Росії він привернув до себе увагу яскравими дослідженнями з історії шлюбів Рюриковичів із представниками західних династій, використанням різноманітних західних джерел, до яких його колеги звертались дуже рідко. У полі його зацікавлень були також галицькі і волинські гілки Рюриковичів, турівські князі та інші мало вивчені проблеми. Підсумком досліджень M .Баумгартена стали дві монографії: «Генеалогія та західні шлюби Рюриковичів Російських у Х-ХIII ст.» (1927 р.) та «Генеалогія правлячих гілок Рюриковичів у XIII-XVI ст.» (1934 р.), які і досі залишаються найголовнішими працями з генеалогії Рюриковичів. Обидві праці видані в Римі французькою мовою. Виклад їх гранично стислий, подаються тільки матеріали, які стосуються дат народження і смерті, родинних пов'язань, без коментарів і при мінімумі полеміки. Баумгартен відхиляв думку переважної більшості дослідників щодо походження цілого ряду княжих родин від чернігівського князя Михайла Всеволодовича, вважаючи їх родоводи творінням XV-XVI ст., коли чернігівські Ольговичі масово виїжджали на московську службу. Через це він відкинув реконструкції P.Зотова по Любецькому синодику і зробив власні реконструкції, досить хаотичні, майже без спроб ув'язати родинні відносини князів з їх володіннями. Його відмова від найдавніших родовідних збірників позбавлена переконливої аргументації і грішить декларативністю. У багатьох місцях М.Баумгартен приймав сміливі гіпотези без будь-яких застережень. Це стосується одруження Володаря Ростиславича з поморською княжною, шлюбу Прибислави Ярославни з турівської гілки з поморським князем Ратибором І, Ярослава Ізяславича — з донькою Владислава III Чеського і т.д. До полоцької гілки віднесено навіть Давида Ростиславича із Смоленських Мономаховичів, який певний час займав вітебський престол. Повторено ряд помилок М.Погодіна. До недоліків таблиць М.Баумгартена слід віднести і їх дещо хаотичний порядок — не за родовим старшинством, а за волею автора. Все це вимагає певних застережень при користуванні його працями (374; 375; 376; 377; 378; 379; 380; 381; 382; 1750; 1751; 1752; 1753; 1754). Треба зауважити, що інші праці російських науковців в еміграції з питань генеалогії князівських родин носили переважно компілятивний характер. На жаль, недоступним для нас виявився довідник Д.В.Донського під редакцією проф. князя Д.М,Шаховського (643). З праць російських радянських істориків довоєнного періоду ми б виділили тільки окремі статті С.П.Розанова (1376, с.617-646; 1377, с.649-671), С.В.Бахрушина (383; 384; 386; 387; 388) і Б.А.Романова (1381, с.205-224). Багато уваги проблемам генеалогії вищих верств, удільних князівств і їх взаєминам приділено в працях вчених старшої генерації С.Б.Веселовського (463; 464; 465; 467) та О.О.Зиміна (693; 694; 695; 696; 697; 698; 699; 700; 701; 702; 703; 704; 705; 706; 707; 708; 709; 710; 711). Обидва не були настільки заідеологізовані як більшість їх колег у ті часи, обидва були прекрасними архівістами і широко використовували розрядні записи та родовідні матеріали. Крім того обох цікавила роль княжої верстви у житті суспільства, доля і еволюція цього стану. На жаль, обидва досліджували переважно період XV-XVI ст. і тільки ті гілки Рюриковичів та Гедиміновичів, які перейшли на службу московським князям. Крім того рад цінних праць О.О.Зиміна з відомих причин з'явилися після смерті вченого і з певними скороченнями. Серйозну спадщину в цій галузі залишив також і М.М.Тихомиров (1481; 1482; 1483; 1484; 1490; 1491; 1492; 1493; 1494; 1495; 1496). У першому розділі ми вже згадували його дослідження літописів. Важливе значення зберіають праці В.Т.Пашуто «Утворення Литовської держави» та «Зовнішня політика Древньої Русі». В останній з них автор дав політичні оцінки шлюбів Рюриковичів з іноземними володарями в домонгольський період. Він заново перевірив весь джерельний матеріал, приймаючи тільки безперечні версії. Так, його список шлюбів Рюриковичів з іноземними династіями налічує лише 62 позиції, тоді як у М.Баумгартена було 123 позиції. Пройшло вже кілька десятків років, але не з'явмлося жодної праці, рівноцінної двом згаданим. Актуальними залишаються більшість досліджень цього вченого з різних аспектів історії княжої доби (1244; 1245; 1246; 1247; 1248; 1249; 1250; 1251; 1252; 1253; 1254; 1255; 1256; 1258). Не втратило свого значення і фундаментальне дослідження В .Пічети, хоча його автор і не приділив належної уваги князівській верстві (1282). У першому розділі ми не раз зупинялися на різнобічних дослідженнях джерел Б.О.Рибакова. Не менш цінними, хоча і не позбавленими спірних висновків, є його дослідження періоду княжої доби (1340; 1341; 1342; 1343; 1344; 1345; 1347; 1348; 1349; 1350; 1353; 1354; 1355; 1357; 1358). Цікаві праці В.Б.Кобрина з проблем власності князів у XV-XVI ст., коли вони з удільних правлячих володарів переходили до становища служилих землевласників, а також пов'язаних з цим проблем відмирання удільних імунітетів (817; 818; 819; 820; 821; 822). В. А.Кучкін досліджував історію формування території удільних князівств Північно-Східної Русі. При цьому він скурпульозно перевірив усі аргументи і припущення, зроблені свого часу А.Екземплярським. Окремі уточнення дат і кордонів, зроблені в цих працях використані нами у нашому дослідженні. Він також побіжно торкається деяких генеалогічних проблем (942; 943; 944; 945; 946; 947; 948; 949). У монографії О.М.Рапова, присвяченій князівським володінням у Київській Русі, вирішено і багато чисто генеалогічних завдань. Часто автор намагався виявити родинні стосунки князів. Не завжди з ним можна погодитись, особливо щодо смоленської династії. О.Рапов теж відносить майже всіх князів, які займали престол Полоцького князівства у XIII ст., до смоленської династії, приймаючи без застережень версії В.Татищева (1331; 1332; 1333; 1334). Не можна пройти і повз фундаментальні дослідження Я.М.Щапова, присвячені історії церкви на Русі, правовій і політичній діяльності князів у цьому напрямку, а також іншим проблемам княжої доби (1650; 1651; 1653; 1654; 1655; 1656; 1657; 1658; 1659; 1660; 1661; 1662; 1663; 1664; 1665; 1666; 1667; 1668; 1669). Важливе значення мають, оперті на досконале знання джерел, з виваженими, добре аргументованими висновками, праці Б.М.Флорі (1553; 1554; 1555; 1556). Початковий період формування Київської Русі найбільш грунтовно пропрацьований у дослідженнях О.О. Мельникової, яку також відзначає досконале знання різноманітних джерел і глибоко продумані висновки (1089; 1090; 1091; 1092; 1093; 1094; 1095; 1096; 1097; 1098; 1099; 1100; 1101; 1102; 1103; 1104; 1105; 1106; 1107). Дослідженням джерел, перш за все німецьких, а також різносторонніх проблем історії Київської Русі, плідно займається А.В.Назаренко (1151; 1152; 1153; 1154; 1155; 1156; 1157; 1158; 1159; 1160; 1161; 1162; 1163; 1164; 1165; 1165А). Взаєминам з Польщею в ХІ-ХIII ст. присвячені розвідки Н.І.Щавелєвої (1645; 1646; 1647; 1648; 1649). У нашому дослідженні ми використали також окремі праці А.М.Насонова (1173; 1174), Б.Д.Грекова і А.Ю.Якубовського (546), О.І.Копанєва (843; 844), К.В.Базилевича (355), Л.В.Черепніна (1592; 1594), О.Л.Монгайта (1139; 1140), В.Л.Яніна (1707; 1710; 1711; 1712; 1713; 1716; 1718; 1719; 1722; 1723), В.К.Гарданова (519) Д.Б.Грекова (549; 550), Б.Т.Рубцова (1384), С.О.Большакової (428), Ю.А.Кізілова (797), А.П.Новосильцева (l196; 1197; 1198) та інших. У російській науці ціла група досліджень присвячена правовому статусу князів і княжої влади, феодальним відносинам у Київській Русі і в удільних князівствах в монгольську епоху. Починаючи від праць М.Погодіна та С.Соловйова класичними стали дослідження В.І.Сергеєвича (1420; 1421; 1422), М.Ф.Владимирського-Буданова (481;482), О.Є.Преснякова (1316; 1317; 1318), В.О.Ключевського (808), M.П.Павлова-Сільванського (1218). Дискусія навколо проблем, які підіймалися в цих працях, триває і надалі. З пізніших дослідників можна назвати С.В.Юшкова (1690; 1691; 1692), Б.Д.Грекова (545; 547; 548), І.Я.Фроянова (1563; 1564; 1565; 1566; 1567; 1568), С.В.Завадську (679; 680; 681), Л.В.Черепніна (1594; 1595), М.Б.Свердлова (1409; 1410; 1411), А.Ю.Дворніченка (613; 614; 615; 616; 617; 618) та А.Н.Цамуталі (1602). Поряд з названими вище працями М.Грушевського та О.Толочка, на базі цих досліджень формувалися наші висновки про суспільство Х-ХVІ ст. і місце князівської версти в цьому суспільстві. Тепер у Росії відновлено функціонування обох генеалогічних товариств у Санкт-Петербурзі та Москві. Відновлено також видавництво часописів товариств та інша література (в основному перевидання матеріалів і досліджень, які стали недоступними для дослідників). Особливо активне в цьому плані товариство у Санкт-Петербурзі, яке очолює І.В.Сахаров. Подібна діяльність розгорнуто і в Катеринбурзі, де видається квартальник «Историческая генеалогия». На жаль, нинішнє економічне становище привело до того, що далеко не всі нові праці російських колег стають відомими і доступними для нас. З розвідок молодих російських учених ми б відзначили праці А.В.Кузьміна (916; 917; 918).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
