Головними джерелами, з яких можна почерпнути відомості про життя та діяльність князів з династій Рюриковичів та Гедиміновичів, залишаються літописи. Збір, збереження від знищення, систематизація, видання і вивчення літописів розпочалося ще на початку XVIII ст. Тоді ж, працями Г.З.Баєра (1694-1738 рр.) та А.Л. фон Шлецера (1735-1809 рр.) було започатковано критичний підхід до самих текстів. У 1828-1834 рр. з ініціативи П.М.Строєва (1796-1876 рр.) в Росії була організована Археографічна експедиція. Строев, разом з Я. І.Бередніковим скурпульозно оглянули більше 200 бібліотек та архівів, виявили бл. 4 тис. списків, фрагментів та інших літописних документів (367). У 1834 р. було організовано Археографічну комісію під керівництвом князя П.Ширинського-Шахматова, на яку було покладено систематичне видання літописів. У 1837 р. Я.І.Бередніков, якому першому належить думка, шо найдавніші літописи, які збереглися, не є оригінальними, а представляють собою пізніші зведення різних оригінальних літописів, приступив до видання Повного зібрання руських літописів. Це монументальне видання було призупинено в кінці 20-х років нашого століття. З 60-х років воно було відновлено і продовжується досі РАН. З літописних зведень найважливіші для нашої теми власне Лаврентіївське (110; 111) та Іпатіївське (112; 113), Новгородські і Псковські літописи (114; 115; 116; 117; 137), Воскресенський (118; 119) та Никонівський (120; 121; 122; 123; 124; 125) літописи; Тверський літописний збірник, який містить ростовські та московські літописи (127); Рогозький літописець (знайдене М.П. Лихачовим, доведене до 1412 р. зведення новгородських, білоруських, ростовських і тверських літописців) (126); Симеонівський літопис (зведення за 1177-1493 рр., на думку О.Шахматова до 1390 р. схоже з Московським Троїцьким літописом, який згорів у 1812 р.) (130); Львівський літопис (названий так від імені кн. М.А.Львова, який з багатьма дефектами видав його у 1799 р., це зведення близьке до Софійського літопису з використанням ростово-суздальських матеріалів) (131); Типографський літопис (зведення, близьке до Лаврентіївського з використанням оригінального ростовського літопису XV ст. та інших джерел) (132); Московське літописне зведення 1479 р. (133); Никанорівський літопис і скорочені літописні зведення кінця XV ст. (в т.ч. Родовід російських князів по рукописах Бел. N 1512 та Арх. N 365) (134); Радзивілівський літопис (142); Постниківський, Піскаревський, Московський і Бельський літописи (139). У них містяться відомості про народження, смерть, шлюби і діяльність князів, переважно Рюриковичів. Події, пов'язані з діяльністю Гедиміновичів, знайшли відбиття в основному в групі так званих білорусько-литовських літописів. Це, перш за все, Супральський літопис. Точніше було б назвати його Коротким київським літописом. Цей список (один з варіантом Хроніки великих князів литовських, опублікованої у 1846 р. Ф.Нарбутом і безслідно загубленої) знайдений у Супральському монастирі, заснованому у 1498 р. новогрудським воєводою і маршалком Великого князівства Литовського О.І.Ходкевичем та смоленським єпископом Иосифом Солтаном. Ходкевичі походили з київського боярства. З іменем єпископа Солтана пов'язаний інший білоруський літописний пам'ятник — літопис Аврамки. Перші супральські монахи були з Києво-Печерського монастиря, що сприяло зв'язкам обох центрів. Літопис складається з трьох основних частин: «Сказання про вірних святих князях руських» (компіляція з київських, новгородського і московських літописів, доведена до 1427 р.), «Літописець великих князів литовських» за 1431 -1446 рр., присвячений діяльності Свидригайла Ольгердовича та його противників, продовження за 1447-1505 рр., в якому автор виступає сучасником подій. Літопис закінчений у 1519р. на замовлення князя Семена Івановича Одинцевича, у зв'язку з чим у ньому приведений родовід князів Одинцевичів. У цьому зведенні події часто переплутані. Так, невдала коронація і смерть Вітовта, боротьба Свидригайла, поставлені перед розповіддю про Кейстута та його синів. Уперше, дуже своєрідно, текст літопису був виданий І.Даниловичем (латинськими буквами з надрядковим перекладом незрозумілих слів та коментарями на базі Софіївського зведення) (263). Видання літопису у т.35 ПСРЛ дуже близьке до оригіналу. Подібний текст містить Никифорівський літопис. У групу білорусько-литовських літописів входять також Слуцький літопис, Origo regis Jagyllo et Witholdi ducum Lithuaniae, Віленський літопис, літопис Археологічного товариства, Волинський короткий літопис, літописи Рачинського, Красінського, Ольшевський, Румянцовський, Євреїнівський, Баркулабівський та літопис Аврамки (129; 140), а також -Хроніка Биховця (181) і «Литовська і Жмоїтська хроніка» (138). Методика наукової критики літописів розроблена у працях О.О.Шахматова (1618, с. 161-175; 1624; 1627; 1628, с. 135-187; 1629, с. 87-96), М.Д.Приселкова (1324; 1325, с.11-21; 1328, с.96-101), А.М.Насонова (1175, с.26-40; 1176, с.416-462; 1177, с.466-494; 1178, с.350-385; 1179, с.218-222; 1180, с.349-392; 1181,с.428-480; 1182), М.М.Тихомирова (1487; 1486; 1489; 1497; 1488,с.41-56),Д.С.Лихачова (999,с.201-224; 1001,1007,с.113-136; 1001; 1005), С.А.Левіної (965;966),Б.М.Клосса (805),Я.С.Лур'є (1031, с.289-293; 1032, с.121-126; 1133, с.19-30) та ін. (332, с.37-47; 548, с.413-428, 501-518; 630; 650, с.176-182; 661, с.59-109; 667; 695; 896, с.18-27; 919, с.111-120; 920, с.55-70; 922; 923, с.42-53; 924, с. 104-109; 977, с.184-216; 978, с.146-149; 1208, с.90-99; 1418, с.391-428; 1419, с. 166-172; 1591, с.101-110) Окремо слід відзначити праці А.Генсьорського, присвячені вивченню Галицько-Волинського літопису (521; 522, с. 16-26; 523; 524, с. 171-184), та Є.Перфецького, який пробував реставрувати перемишльське літописання (1263; 1952). Питання хронології літописів досліджувалося М.С.Грушевським, який також займався і критикою літописних текстів (565, с.579-601; 566; 567; 568; 569; 572), М.Г.Бережковим та іншими (401; 772). Білорусько-литовські літописи проаналізавані в працях О.М.Бодянського (427, с.265-284), І.Даниловича (590; 591, с.70-114; 1785, s.13-62), І.Шараневича (2062, s.351-423), С.Смольки (2032,s.1-55), А.Прохазки (1968), І.А.Тихомирова (1480), О.О.Шахматова (1619; 1620), Б.А.Вахевич (459), В.І.Пічети (1282), К.Ходиніцкого (1775, s.387-401), М.Ючаса (1689, с.69-82), В.А.Чемярицького (1585,с.90-98; 1586; 1587; 1588, с.344-345), Б.М.Флорі (1553, с.135-144), М.М.Улащика (1525; 1526; 1527, с.203-214; 1528), Н.Т.Войтович (455) та ін. (341, с.49-67; 1065, с.370-373). Оригінальні літописи практично не збереглися, їх гіпотетичні реконструкції на базі окремих фрагментів не завжди переконливі. Немає сумнівів щодо існування літописання у Києві, Переяславі, Турові, Пінську, Полоцьку чи Смоленську. Практично нічого не вціліло від чернігівського та сіверського літописання. Гіпотетичним виглядає раннє галицьке (перемишльське) літописання. Фрагментарні відомості про окремих волинських єпископів (і то пов'язані з загальоруськими подіями), мнима відсутність «волинської» інформації про волинських князів - все це схилило більшість дослідників до того, що на Волині взагалі не було літописання до того, як Василько Романович та його син Володимир не взялися за продовження Галицького літопису. Сам по собі такий висновок виглядає абсурдним. Чи міг стояти осторонь від літописання такий центр як Володимир Волинський, де були і єпископська кафедра і князівський престол, династія якого боролася за гегемонію у Київській Русі. Крім того на Волині у той час працював і, напевно, помер такий визначний книжник як Клим Смолятич. За ХІ-ХII ст. маємо тільки фрагменти волинського літописання у київських зведеннях, але фрагменти виразні і доволі детальні (точна дата смерті володимирського єпископа Стефана — 27.04.1094 р. «о шостій годині ночі», подробиці вбивства Нерадцем князя Ярополка Ізяславича і похвала цьому князю, «Повість про осліплення теребовельського князя Василька Ростиславича», епізоди боротьби за Волинь Давида Ігоревича у 1098-1100 рр. з прихованою симпатією до цього князя і осудом київського сюзерена, городенські епізоди, нарешті деталі походів волинського війська на Київ у другій половині XII ст., особливо опис збору союзного війська на Волині, лицарські турніри і таке інше). Усі ці епізоди позбавлені моралізаторства і дихають реалізмом, за яким відчуваються учасники подій. Можна відзначити таку особливість, характерну для волинського літописання: воно носить підкреслено світський прокнязівський характер. В.Пашуто вважав, що у Романа Мстиславича не було власного літописця і тому Галицький літопис починався з похвали цьому князю, а відомості про нього випали з ворожого йому Київського літопису і, таким чином, не потрапили до Іпатіївського зведення (762, с.610). Але не все так однозначно. Звідки ж тоді взяв інформацію В.Татищев про «добрий порядок» і опис зовнішності Романа та його манер, а польські хроністи — відомості про репресії щодо галицьких бояр? «Похвала князю Роману», якою завершувався Літописець Романа, ввійшла до Іпатіївського зведення і була прилучена до Галицько-Волинського літопису. Вона не містить хоча б побіжно подробиць діяльності князя, оскільки редактори цього не потребували. Попередній текст, в якому розповідалося про походи на Київ, на ятвягів і половців, про переговори з Константинополем і, можливо, римським папою, передував цій похвалі. З різних причин названий текст не потрапив до Іпатіївського зведення, але тільки з нього міг почерпнути інформацію В .Татищев. Ні в Київському, ні в Чернігівському, ні в Суздальському зведеннях цієї інформації просто не могло бути. Такий складний і комплексний пам'ятник, як Галицько-Волинський літопис (версія А.Ужанкова (1524, с.247-283) про цілісність і первозданність літопису непереконлива і більшістю дослідників не приймається), на наш погляд, можна вважати пам'яткою переважно волинською. Можна погоджуватися з думкою, що пам'ятка складається із Галицького літопису 1246 р. печатника Кирила (1243, с.44,65-67, 91-92), який, можливо, використав Літописець 1212 р. «премудрого книжника Тимофія», названий Л.Черепніним Початковою Галицькою повістю (1589, с.243-244); Холмського літописця 1261 р. єпископа Івана; Літописця 1269 р. Василька Романовича; Короткого Холмського літописця Шварна Даниловича; Літописця 1289 р. Володимира Васильковича, редактором якого, при участі самого князя, був володимирський єпископ Євсігній (1243, с. 101 -1 ЗО), турівський єпископ Марко (666, с. 102-117) або, скоріше всього, писець Федорця, якому князь доручив написати своє «рукописание» — заповіт (521; 524, с. 171-184); а також Волинський літописець 1292 р. князя Мстислава Даниловича, до якого включені фрагменти з хронік Пінська і Степані (1552; 561, с.1-72; 1589,с.228-253; 1208,с.93-126; 1210,с.15-35). Щодо авторів чи, правильніше, редакторів окремих частин пам'ятки, то повністю поділяємо слушне зауваження М.Котляра, що факт праці над літописом єпископа Івана, як і печатника Кирила, не можна вважати доведеним (882, с.75-76), як, до речі, і інших авторів. Звідси можна зробити висновок, що більшість літописів ще далеко не вивчені і дослідження їх текстів та використання інформації у багатьох випадках вимагають перегляду. Можна погодитися також з поправкою М.Котляра щодо датування першої частини пам'ятки 1212, а не 1211 р. (882, с.76). Однак, незважаючи на те, що перша частина пам'ятки створена у Галицькій землі, її характер, інформатори, а може і сам редактор, чисто волинські. Галицьке боярство і бюргерство у цій пам'ятці переважно трактується негативно. Тисяцькі Дем'ян і Дмитро, пестун Мирослав, двірський Андрій, боярин В'ячеслав Товстий — це волиняки-бояри, які прийшли у Галицьку землю з Романом і залишилися вірними його синам. Відчуженість волинського елементу (якому співчували редактори) в середовищі галицької еліти, відмінність його менталітету відчутні мало не в кожному фрагменті. Волиняни-інформатори і сам редактор, схоже, так і до кінця не зрозуміли мотивацію вчинків галицької еліти. Те ж саме можна сказати і про наступну частину пам'ятки — «Повість про збирання Данилом волинської отчини у 1219-1228 рр.» (561, с. 15,20). Добра половина відомостей цієї частини стосується волинських подій. Нам здається, що версія В.Пашуто про Літописець Мстислава Удатного, редактором якого був духівник князя Тимофій, що очолював місію у Перемишль до бояр Жирослава, і був тотожний з книжником Тимофієм, автором редакції 1212 р., (1243, с.32) виглядає непереконливо. Ця волинська воїнська повість, як її охарактеризував М.Котляр (882, с.77), не тільки висунула на перший план молодшого Данила Романовича, але й досить критично оцінила особу Мстислава Удатного, яким літописці інших земель захоплювалися. Такої оцінки вчинків князя Мстислава Удатного не міг би дозволити собі літописець цього князя: на Калці Мстислав «через зависть» не повідомив інших князів про початок атаки монгольського війська, що привело до поразки; далі князь просто виступає іграшкою в руках галицьких бояр та угорських політиків. Якщо ж такий Літописець Мстислава Удатного і існував, то з нього, як і з • київських літописів, для редакції 1246 р. взято тільки незначні фрагменти. Не виключено також, що автор цієї волинської повісті користувався Літописцем луцького князя Мстислава Німого, який закінчувався його заповітом (112, стб.752). «Повість про битву на Калці», напевно, існувала як окремий твір, про що висловлював здогад Д. Лихачев. Наявність волинської версії цього твору цілком очевидна (661, с.59-109). Скоріше всього він був створений до 1227 р. при дворі Мстислава Німого і повністю включений у редакцію 1246 р. печатником Кирилом або іншим невідомим редактором. Останній додав фрагменти, що стосуються Данила Романовича, можливо, з пісні його придворного скальда. Така подія, як битва на Калці, була здатна викликати не одну пісню серед скальдів тих князів, які уціліли після походу. Зрозуміло, що кожна прославляла свого князя (929, с.779-782; 405, с.154-155; 566, с.346; 1589, с.243-246; 1423, с.137; 1002, c.23-24; 1490, c.86-87; 486; 661, c.69-90; 521, c. 19-20; 1403, c.141-144; 1382, c.79-103). Оскільки не викликає сумніву, що обидва волинські скальди були сучасниками подій і добре розбиралися у генеалогії волинських та турово-пінських князів, можна зробити висновки, що шумський князь Святослав був сином Інгвара Ярославича, а дубровицький князь Олександр, янівський князь Святослав та несвізький князь Юрій були нащадками турівського князя Юрія Ярославича, найпевніше внуками від молодших синів, тоді як Андрій був внуком від найстаршого, так як саме він успадкував турівський престол. Не може викликати сумніву і факт існування Шумського, Дубровицького, Янівського і Несвізького князівств. Від 1246 р. Галицько-Волинський літопис уже чисто волинська пам'ятка (667, с.185-199). Дослідники навіть пов'язують це з еміграцією печатника Кирила і близьких до нього книжників, невдоволених політикою зближення з Римом, яку проводив Данило Романович (1006, с.219). Можна також досить упевнено говорити про існування Володимирського, Луцького, Городенського, Холмського і Степанського літописців. В.Пашуто відзначав ще й сліди Новогрудського літописця у подробицях про литовських князів, занесених у редакції 1289 та 1292 рр. Взагалі згадки про литовських князів у волинському літописанні XIII ст. — найпевніше підтвердження їх існування. Це головне джерело ранньої генеалогії литовських династів. Наведені приклади показують, що багато фрагментів, пов'язаних з тими чи іншими князями, потребують нового дослідження самого джерела. У тому ж Іпатіївському зведенні в числі учасників походу Ігоря Святославича на половців у 1184 р. названі князі «Андрея з Романом» (112, стб.628-629). У В.Татищева — «Андрея з Романом Мстиславичем» (1468, с. 130-131). Напевно так було у джерелі, а сам В.Татищев вважав обох Мстиславичами. Цю версію прийняли без застереження. Однак Андрія Мстиславича інші джерела не знають. Може Андрій — це турівський князь Андрій, який загинув у битві на Калці у 1223 р.? Його батько Іван Юрійович згаданий востаннє під 1170 р., отже у 1184 р. Андрій міг мати 15-16 років і брати участь у поході. Не виключено, що це хтось інший з турово-пінських князів. Останні брали участь у літньому поході 1184 р., очоленому Святославом Всеволодовичем, наприклад пінський князь Ярослав Юрійович з братом дубровицьким князем Глібом. У весняному поході, очоленому молодшим з чернігівських князів Ігорем Святославичем, могли брати участь дружини турівського і володимирського князів. Обидва були васалами сюзеренів своїх земель, посланими відповідно Всеволодом Ярославичем (який витіснив Інгваря з Луцька) та турівським князем Святополком Юрійовичем. Неочікувано великий розлив рік перешкодив продовженню цього походу після сутички на р. Херей (Хорол). Тому військо було розпущене. У літньому поході ці дружини участі вже не брали, тому їх немає в переліку учасників даного походу. Інші князі з такими іменами (Андрій і Роман), які могли б узяти участь у поході 1184 р., джерелам невідомі. Волинські і турівські князі, які відгукнулися на заклик Святослава Всеволодовича влітку 1184 р., напевно; без проблем могли зробити це весною 1184 р. Просто весною, зрозуміло, у військо, яке не очолював сам київський князь, князі Турівської та Волинської земель могли послати тільки своїх васалів. Аналіз цього фрагменту дозволяє знову повернутися до запитання, чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р. (869, c. 117-120). Ще більше проблем виникає при аналізі інформації т.з. білорусько-литовських літописів. Узяти хоча б напівфантастичне оповідання про похід Гедиміна на Київ і долю князя Станіслава (140, с.95, 152, 180, 184, 201, 221). Багато дослідників поспішили зарахувати князя Станіслава до істот міфічних (1390, c. 147-157). Існують сумніви і в самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування. Однак запис у Любецькому пом'янику князя Івана Станіславича, а також згадка А.Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування київського князя з таким іменем. Крім того важко повірити аби літописець міг сплутати Мстислава з Станіславом. Надто рідке це ім'я для Рюриковичів. Не все так просто і з Романом Брянським. Джерела не дозволяють з упевненістю дати відповідь на запитання який князь займав брянський престол у 1320-х роках. Так само не знані обставини смерті луцького князя Лева Юрійовича. У світлі цих зауважень не виглядає неймовірним і існування переяславського князя Олега. Адже у пом'яниках збереглося ім'я переяславського князя Івана Дмитровича, який жив десь на початку XIV ст., що означає що на той період саме князівство існувало. При дослідженні біографій окремих князів до таких аналізів доводиться вдаватися досить часто. На жаль, результати цих досліджень, приведені у наступних розділах, не завжди однозначні. Уникнути гіпотез було неможливо. Польські, угорські, чеські та німецькі річники та хроніки часто містять відомос-ті, пов'язані з Рюриковичами та Гедиміновичами, зокрема з їх родинними зв'язками. З польських хронік з цього погляду найважливіші хроніки Галла Аноніма, Вінцентія Кадлубка, Яна з Чарнкова, Яна Длугоша, М.Кромера, М.Меховського, М.Стрийковського, М.Бєльського, Б.Ваповського, Я.Гербурта. Усі вони опубліковані і досліджені (46; 208, s. 191-455; 252; 253; 252; 229, с.619-756; 230; 231; 232; 259; 260; 273; 274; 95; 293; 205; 301; 244). Крім численних праць польських істориків, присвячених цим пам'яткам, можна виділити дослідження з проблем використання польськими хроністами руських літописів (979, с. 76-81; 980, с.6-96; 1369). Певне значення мають також Хроніка Польші познанського біскупа Богухвала († 1253 р.), Річники краківської капітули, Аннали монастиря св. Хреста, «Велика хроніка» і Житіє святої Кінги та інші (206, р.467-600; 191, s.779-816; 286, s.779-816; 41; 298, s.678-726). Інтерпретація окремих відомостей, пов'язаних з княжими родинами, потребує детального зіставлення з нашими літописами, а також аналізу самих пам'яток і їх джерел. Це стосується перш за все хронік Я.Длугоша і М.Стрийковського, які широко використовували літописи, в тому числі і нині втрачені. З угорських хронік найбільшу цікавість викликають Хроніка Аноніма; Gęsta Ungarorum; т.з. кодекс Прая-копія Пожоньських (Братіславських) анналів, складених в XIII ст. в Паннонгальмському монастирі св.Мартина; генеалогія королівської сім'ї, складена пілішськими цистеріанцями; праця магістра Акоша; Варадський регеструм; праця клірика Яноша Кетьї; а також інші праці, використані у зведеній хроніці Марка Кальті (1358р.) та хроніці ЯношаТуроці (199, р.33-117; 215, р.284-351; 193, р.125-127; 209, р.13-51; 210, р.284-287, 290, 310-311, 460-471; 211, р.203-215, 212, р.143-167; 213, р.239-243; 214, p. 165-170). Подібно до польських джерел, угорські джерела опубліковані і добре вивчені завдяки працям Г.Дьєрфі, Ш.Домановського, Г.Коршаї, Б.Ховмана, Я.Хорвата-молодшого, Е.Малюстаін. (1831; 1791, 21-341.; 1875; 1848; 1849; 1924). З чеських хрокік у нашому дослідженні використані хроніки Козьми Празького, Вінцентія Празького та Празькі аннали (79; 297, р.91-139; 197, р. 169-181). Відомості про зв'язки Рюриковичів з німецькими династіями, часом не зовсім певні, розкидані по численних хроніках та анналах, з яких найважливіші: Генеалогія Вельфів; Апологія Генріха IV; Хроніка Альберіка, монаха з монастиря Трьох джерел, за 626-1240 рр.; Хроніка Саксонського анналіста за 741 -1139 рр; Кведлінбургські аннали; Магдебургські аннали; Хроніка графів Штаде; Хроніка Арнольда з Любека; Хроніка Ортліба Цвіфальтенського; Діяння Фрідріха І, написані фрейзенгемським єпископом, тощо (237, р.733-734; 200; 207, р.631-950; 198, р.542-777; 194, р.22-90; 192, р.105-196; 196, р.271-279; 202, р.101-2501; 281, р.64-92; 282, р.83-301). Усі ці джерела опубліковані і добре вивчені німецькою історіографією. Цінні дослідження німецьких джерел належать А.Назаренкові та М.Свердлову. Із скандинавських хронік найбільш цікаві Сігтунські аннали, Житіє св.Олафа, Саксон Граматик та Хроніка Петра Олая (195, р.1-6; 299; р. 123-144; 288; 285, р.68-148). Близькими до хронік є матеріалів саг, опрацьовані О.О.Ридзевськоюта Т.Н.Джаксон (157; 158, с.1-34; 69; 1361; 622, с.5-169). Англійські і орденські (пруські) джерела досліджені В.Матузовою (1071, с. 130-140; 1172; 1073, с.152-169; 1074. с.34-35; 1075, с.63-66; 1076, с.281-286; 1077, с.63-75; 1078, с.43-44), візантійські -М.Бібіковим (416, р.47-52; 417, с.27-42, 418, с.68-77).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛІТОПИСИ І ХРОНІКИ» з дисципліни «Князівські династії східної Європи»
