Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі - Російській Федерації, Казахстані, Молдові, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Киргизстані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані, Естонії, Латвії, і Литві. Згідно з переписом 1989 р., у цих державах проживало українців: Білорусія – 291 тис. (2,9%); Молдова - понад 600 тис. (13,6%); РФ - 4 млн 362,9 тис. (3% ); Казахстан - 896,2 тис. (5,4%); Азербайджан - 32,3 тис. (0,5%); Вірменія - 8,3 тис. (0,3%); Грузія - 52,4 (1,0% ); Киргизстан - 108,3 тис. (2,5%); Таджикистан - 41,3 тис. (0,2%); Туркменістан - 35,6 тис. (1%); Узбекистан - 153,2 тис. (0,5%); Естонія - 48,3 тис. (3,1%); Латвія - 59 тис. (2,5%); Литва - 44,8 тис. (1,2%). Всього: 6703600 осіб. Така масова імміграція українців у різні регіони СРСР була наслідком насильних депортацій, які проводило його керівництво в роки Другої світової війни і перше повоєнне десятиліття, а у подальшому також цілеспрямованою політикою асиміляції народів величезної країни, що мало остаточно „розв’язати” національне питання. Після війни організованого національно-культурного життя на теренах республік СРСР не було. Лише у деяких регіонах масового поселення українців у повоєнні роки існували українські школи, зокрема Молдавії, Білорусії (у Бресті працював український будівельний технікум), у Владивостоці діяв український ансамбль при крайовій філармонії. Більшість з них припинили існування у 50-х – на початку 60-х років ХХ ст. В період хрущовської „відлиги” порушувалося питання про відновлення українського шкільництва поза межами України. Однак це не дало жодних результатів. Більш активним було громадське та культурне життя українців Москви. Серед них чимало відомих діячів мистецтва і науки – О.Довженко, І.Козловський, П.Капиця, С.Корольов, А.Люлька, космонавти Г.Береговий та П.Попович. У 1989 р. тут проживало 252,7 тис. українців. Осередком національного життя московських українців була українська книгарня на Старому Арбаті, відкрита у 1940 р. У 60-х роках ХХ ст. українське культурне життя у Москві пожвавлюється: у 1964 р. відкрито пам’ятник Т.Шевченку, стали відзначатися шевченківські дні, проводитися вечори пам’яті діячів української культури. Своєрідним духовним життям жили українські політв’язні. Навіть у табірних умовах вони ставили вистави, концерти. Один з таких театрів був у повоєнні роки в Інті Республіки Комі, а в селищі Торба Зирянського ліспромгоспу Томської області з’явилася капела бандуристів під орудою Б.Жеплинського. Загалом українське національно-культурне життя у місцях масового поселення українців навіть в рамках офіційно дозволеної радянським режимом ідеології було позбавлене умов для розвитку. Українська східна діаспора майже не мала можливостей контактувати з Україною, власних друкованих органів, радіомовлення. Лише спорадично сюди приїжджали театральні трупи з України, висилалися книги і періодика. Звичайно це посилювало асиміляційні процеси. У 1989 р. частка українців, які вважали рідною мовою українську трохи перевищувала 50% лише у тих республіках СРСР де українців мешкало від кількох тисяч до кількох десятків тисяч чоловік. Виняток становила Молдова, де проживалоло 600 тис. українців, з яких 61,6% вважали рідною українську мову. Передусім це пов’язано з тим, що на території сучасної Молдови, на Лівобережжі Дністра є значні українські етнічні території, що стримувало асиміляційні процеси. Найменший відсоток українців, які вважали рідною мовою українську спостерігається у Казахстані, Узбекистані, Киргизтані, Білорусії. Відновлення незалежності України благотворно вплинуло на українську діаспору. Особливо це стосується східного її відламу. Вже на межі 80-х - 90-х років ХХ ст. під впливом національного відродження в Україні стали виникати перші осередки української діаспори у Москві – товариство „Славутич”, у Ризі – товариство „Дніпро”, товариство української культури ім. Т.Шевченка у Ленінграді, створено український культурний центр в Алма-Аті. У квітні 1991 р. товариство „Україна” організувало у Києві зустріч представників українських культурних товариств під час якої обговорювалися проблеми української діаспори. Вже наприкінці 1991 р. існувало 20 українських культурно-освітніх громад у Росії, Казахстані, Литві, Латвії, Естонії, Білорусі, Молдові. Серйозним поштовхом для активізації зв’язків між Україною та діаспорою колишніх радянських республік стало проведення у січні 1992 р. у Києві І Конгресу українців незалежних держав колишнього СРСР. У 1992 р. у державах пострадянського простору діяло понад 90 українських національно-культурних товариств. Багато уваги проблемам східної діаспори приділив І Всесвітній форум українців, що відбувся 21-24 серпня 1992 р. в Києві. На форумі створено координаційний орган світового українства – Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло по 11 представників від материка, західної та східної діаспори. Її головою став І.Драч, а головою секретаріату М.Слабошпицький. Найбільша увага форуму була звернута на зміцнення взаємозв’язків між західною і східною українською діаспорою. У 1995 р. в країнах колишнього СРСР діяло 149 українських осередків. Основна їх увага була спрямована на відродження української мови, культури, створення україномовних навчальних закладів, організація видавничої справи, висунення представників українських об’єднань до органів державної влади. У таких державах як Молдова, Латвія, Казахстан було відкрито державні українські школи. Найбільше українців проживає у Російській Федерації. У 1993 р.тут було створено Об’єднання Українців Росії. Його раду очолив письменник О.Руденко-Десняк. У РФ діє одна бібліотека української літератури (у Москві), у деяких школах відкрито класи з українською мовою навчання. Серед інших товариств можна назвати товариство українців Тюменської області „Єдина родина”, на Далекому Сході „Веселка”, „Зелений Клин”, Товариство української культури Приморського краю. У Молдові відомі Спілка українців Придністров’я, товариство української мови „Поділля” у Рибниці, товариство „Червона калина”, у Кишиневі є Бібліотека української літератури ім. Лесі Українки. Уряд Молдови прихильно ставиться до їх діяльності. Частина українців Білорусії є автохтонним населенням. Так на Берестейщині проживає майже мільйон українців. Проте вони не мають організованого громадсько-культурного осередку, більшість з них уже не володіють українською мовою. Цивілізовано вирішуються проблеми української діаспори у країнах Балтії. Українці заснували свої осередки у Ризі – товариство „Дніпро”, українська громада у Литві, українське земляцтво в Естонії. Українські товариства діють у державах Закавказзя, Казахстані (Український культурний центр в Алмати), Узбекистані (культурний центр „Батьківщина” у Ташкенті),Киргизстані (українське товариство „Берегиня”, Таджикистані (українська громада „Криниця). На адресу найбільших українських громад східної діаспори почали надходити періодичні видання з України, передплату яких організувало Міністерств о України у справах національностей та міграції. З свого боку Міністерство освіти і науки України стало виділяти стипендії для громадян українського походження для здобуття освіти у вузах України. На жаль, поки що українська держава не має достатніх фінансових засобів , щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення східної діаспори, проте сам факт її існування і навіть та посильна допомога, яку вона їй подає сприяє збереженню і відродженню українства розсіяного по теренах пострадянського простору.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Східна українська діаспора» з дисципліни «Новітня історія України»
