В силу військово-політичних обставин в роки Другої світової війни значно зросла кількість українців у суміжних з Україною державах – Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії. Почасти вони переселилися сюди рятуючись від повернення радянського режиму, що ніс із собою жорстокі репресії, почасти опинилися на цих територіях внаслідок територіальних змін викликаних війною. У 1944 р. багато українців, утікаючи від наступу радянських військ розташувалися в Чехії, а коли стала очевидною її окупація переселися у західні регіони Німеччини. У Чехії залишилося приблизно 3 тис. українців. Після закінчення війни українцям, переважно закарпатцям, котрі служили у бригаді генерала Людвіка Свободи було надано чеське громадянство. Тисячі українців зі Східної Словаччини (Лемківщини) переселилися у залишені німцями міста й села. Проте вони не поселялися великими колоніями, що сприяло досить швидкій їх асиміляції. Найбільше українців проживало у Празі - 5 тис. осіб, а загалом на території Чехії близько 20 тис. З часом їх чисельність зменшувалася: у 1950 р. їх було 19,5 тис.; 1961 р.- 21,5 тис.; у 1970 р. – 16,5, у 1980 – 15, у 1990 р.- 8,5 тис. чоловік. У післявоєнній Чехословаччині комуністичний уряд ліквідував усі довоєнні українські установи, створені українською еміграцією у міжвоєнний період, зокрема широко відомий празький Музей визвольної боротьби з його багатющим архівом. Його було вивезено до Москви, почасти окремі фонди у другій половині 80-х рр. ХХ ст. повернуто до Києва. Значно більше українців у повоєнні роки проживало на території Словаччини. Це пояснюється тим, що до її території у 1945 р. було повернуто загарбану у 1939 р. Угорщиною Пряшівщину – етнічні українські землі. У 1950 р. у Словаччині проживало 48,2 тис. українців, у 1961 р. – 35,4 тис., у 1975 р. – 42,15 тис., у 1980 р.- 39,8 тис.,1991 р. – 38,9 тис. Українська спільнота у сучасній незалежній Словаччині поділена на дві гілки – русинів та українців. За офіційною статистикою українців у Пряшівщині у 60-х роках минулого століття нараховувалося 3 тис. чол., в дійсності їх було 110-120 тис. Українці переважно мешкали компактно на території, що межує з німецькими та польськими етнічними землями на заході, Закарпаттям на півночі, словацькими землями на півдні та Угорщиною на сході. В роки Другої світової війни уряд Тисо ліквідував українські школи натомість було запроваджено навчання так званим „язичієм”. 1 березня 1945 р. у Пряшеві виникла Українська Народна Рада Пряшівщини як представницький орган русинсько-українського населення. Вона домагалася розширення прав місцевого українського населення в громадській, політичній та культурній сферах, активізації відносин з УРСР. Проте з перемогою у Чехословаччині комуністичного режиму вона припинила своє існування. На початку 1950-х рр. розпочалася масова словакізація українського населення. Однак навіть за цих умов патріотично налаштованій українській інтелігенції вдалося налагодити випуск українських газет і часописів. Серед них – газета „Нове життя”, часопис „Дружно вперед”, „Дукля”. У 60- х роках минулого століття у Словаччині склалася група молодих поетів та прозаїків, які займалися дослідженням фольклору та етнографії і публікували свої праці у науковому збірнику Музею Української культури у Свиднику. Особливий внесок у дослідження українського фольклору належить професору М.Мушинці. Після поразки „празької весни” 1968 р. над активними українськими громадськими та культурними діячами розпочалися репресії, що тривали майже до другої половини 1980- х рр. Після так званої „оксамитової революції” 1989 р. українське громадське та культурне життя відновилося, з’явилися нові організації - Асоціація українців Словаччини, Союз українців-русинів, Організація української молоді та інші. Значно зросла кількість українців в роки Другої світової війни в Угорщині, що було пов’язане із окупацією і включенням до її складу Карпатської України. Після війни кількість українців в Угорщині різко зменшилася, що було пов’язане із свідомою зміною національної приналежності багатьох тисяч закарпатців, котрі не хотіли повертатися на територію СРСР. Внаслідок цього у 1960 р. лише 3 тис. чоловік задекларували себе українцями. Після війни в Угорщині не було жодних українських навчальних закладів. Лише на кафедрах деяких угорських університетів студенти могли вивчати україністику. Демократична революція 1990 р. пожвавила громадське та культурне життя українців Угорщини. Тут з’явилися різні товариства, зокрема Українсько-Угорське товариство, Асоціація українців Угорщини, Товариство українців-русинів ім. Т.Шевченка в Угорщині. Особливо інтенсивним є обмін між Закарпаттям та Угорщиною. Чимало закарпатських українців виїжджають до Угорщини на навчання та заробітки. Одним із важливих та найактивніших осередків української політичної еміграції у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни була Польща. Згідно рішень Ялтинської конференції 1945 р. та угоди між радянською та польською сторонами було проведено розмежування територій внаслідок якого українське населення українських етнічних територій – Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, що опинилися у складі Польської Народної Республіки (ПНР) мали евакуйовуватися до УРСР, а польське відповідно із західних областей України до Польщі. У 1944-1946 рр. на територію УРСР виїхало 700-750 тис. осіб. Сумнозвісна операція „Вісла” проведена польськими комуністичними властями остаточно знищила український етнічний масив вздовж польсько-радянського кордону. На західні землі Польщі було виселено 150 тис. українців. Оскільки їм було заборонено селитися суцільними великими масивами, це призвело до поступової їх асиміляції. У 1990 р. польський сенат засудив проведення акції „Вісла”, проте на прабатьківські землі змогло повернутися лише 20 тис. українців. Після пережитих потрясінь перших повоєнних років українці Польщі стали відроджувати свою культурно-просвітницьку діяльність. Особливо важливе значення для збереження національної ідентичності має мова. У 1952 р. в Польщі було відкрито 24 центри вивчення української мови при польських школах, у яких однак, могла навчатися мізерна кількість дітей – всього 487 осіб. З утворенням у 1956 р. Українського суспільно-культурного товариства справа з розвитком української освіти набагато поліпшилася. Протягом 1958-1959 рр. функціонувало шість початкових шкіл, три середні, три центри з поглибленим вивченням української мови, в яких навчалося 2602 студенти. З 1952 у Варшавському, а з 1990 р. в Ягеллонському університетах почали діяти кафедри української філології. Літературно-мистецьке об’єднання згромадило навколо себе майже півсотні діячів культури. Серед них поети Є.Самохваленко, О.Лапський, Я.Мушинський, прозаїки І.Марків, В.Гірний, літературні критики С.Козак, В.Назарук. У 80-х роках минулого століття у Польщі активно діяли 50 мистецьких груп. Особливої популярності здобув чоловічий хор „Журавлі”, а також народний фольклорний ансамбль „Лемковина”. Активізація української діаспори в Польщі зумовлювалася насамперед глибокими трансформаціями у самому польському суспільстві, пов’язаного із загальнодемократичними змінами ініціатором яких виступила „Солідарність”. У цей час були засновані нові українські організації та товариства – Лемківський комітет, Товариство Український народний дім у Перемишлі, Фундація св. Володимира у Кракові, Польське українознавче товариство, Організація української молоді та інші. У серпні 1990 р. у Білому Борі відбувся перший Всесвітній форум української діаспори. Його організаторами були Асоціація українців у Польщі та Всесвітній конгрес вільних українців. На сучасному етапі польський уряд прихильно ставиться до української громади (польська офіційна статистика подає цифру 150-250 тис. українців), сприяє розвитку її культури, науки, освіти. Переважна більшість українців є автохтонним населенням сучасної Польщі, бо споконвіку живе на своїх етнічних землях. На даний час десятки тисяч наших земляків виїжджають до Польщі на сезонні заробітки, частина з них залишається на постійно у Польщі, поповнюючи тим самим українську діаспору у цій країні. Значна кількість українців проживає в Румунії. За останніми даними їх налічується 200-300 тис., хоча офіційна румунська статистика подає значно занижені числа. Після війни румунські власті офіційно гарантували національним меншинам право навчання рідною мовою, мати національні періодичні видання. Насправді це залишалося лише декларацією. Відразу після війни у Румунії діяло 120 початкових українських школи, 3 середні школи, 3 учительські інститути. Проте ліберальна політика румунського уряду припинилася у 1958 р., коли з Румунії було виведено радянські війська. Режим Н.Чаушеску взяв відвертий курс на румунізацію національних меншин у тому числі й українців. Після його повалення наприкінці 1989 р. громадське життя української діаспори в Румунії пожвавилося. Був організований Союз українців, який став домагатися відновлення українського шкільництва, видання газет та журналів, радіомовлення, відправи літургії українською мовою. З 1990 р. став видаватися літературно-культурний журнал „Наш голос” (редактор М.Михайлюк) та газета „Український вісник”, які фінансує румунський уряд. Українська діаспора на теренах колишньої Югославії тепер налічує майже 60 тис. чоловік (українців та русинів). Переважно вони оселялися у Воєводині (Хорватія), Боснії і Герцеговині (Сербія), менше у Словенії, Чорногорії, Македонії та Косово. Найбільшим центром української діаспори був Руський Керестур (Воєводина). У повоєнний період українці мали сприятливі умови для плекання своєї культури та освіти. В Югославії у 70-х роках минулого століття офіційно було дозволено навчання дітей рідною мовою. Це дало змогу відкривати українські дитсадки, початкові школи, а в Керестурі існувала й середня школа. Добре розвинутою була й видавнича сфера. Видавалися підручники, словники, часописи для дітей та юнацтва. Популярність здобув літературно-культурний часопис „Світлість”, а також „Народний календар”, „Християнський календар”. У Загребі, Вуковарі, Бані Луці, Славонському Броді транслюються українською мовою та русинським діалектом радіо- й телепередачі. Вибух громадянської війни у 1992 р. та розпад Югославії на окремі держави завдав удару й по українській діаспорі. Воєнні лихоліття, що потрясали Югославію усе наступне десятиліття завдали важких втрат і для українців-русинів. В результаті воєнних дій було знищено м.Вуковар. Із 2 тис. русинів-українців Вуковарського району 115 загинуло, 270 було поранено, 200 кинуто до концтаборів, стільки ж пропали безвісти. Незважаючи на рани заподіяні війною, українська діаспора потроху налагоджує мирне життя. У 1995 р. створено товариство українсько-сербської приязні, відновило діяльність Товариство ім. Т.Шевченка у Баня-Луці. У роки Другої світової війни та одразу ж після її закінчення сотні тисяч українців перебували на території Німеччини та Австрії у таборах переміщених осіб. До початку 1950-х років у Німеччині діяли десятки українських дитячих садків, вищі навчальні заклади, наукові установи. Найвідомішими з них були Український вільний університет, Українська вільна академія наук, Наукове товариство ім. Т.Шевченка. У цих установах працювали знані українські вчені – В.Кубійович, З.Кузеля, І.Раковський, Л.Білецький, Д.Дорошенко, С.Смаль-Стоцький. У Німеччині розвивалося українське мистецьке життя, розгорнули діяльність літературні об’єднання, театри, хорові капели, кобзарські ансамблі. Впродовж 1945-1985 рр. тут виходило 67 назв українських газет, політичних журналів, церковних і літературно-мистецьких часописів. З новою силою на німецькій землі проявилася творчість відомих українських письменників Т.Курпіти, І.Багряного, О.Бабія, С.Гординського, Є.Маланюка Б.Кравціва та інших. У Німеччині діяли українські політичні організації та партії. Найактивнішими серед них були Братство колишніх вояків УПА, ОУН-М та ОУН-Б. Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. почався масовий виїзд українців до США, Англії, Канади, Австралії. Українські школи та вищі навчальні заклади було закрито. Центром українського суспільно-політичного життя залишається Мюнхен. Тут по сьогоднішній день діє Український вільний університет навколо якого гуртується українська громада. Після об’єднання Німеччини у 1990 р. тут діяло Центральне представництво українців Німеччини на чолі з Степаном Костюком. Його заходами та при допомозі української громади Берліна у 1995 р. було відновлено і впорядковано могили президента ЗУНР Є.Петрушевича і полковника Д.Вітовського та його ад’ютанта В.Чучмана на цвинтарі св. Ядвіги німецької столиці. В Австрії проживає приблизно 5 тис. українців. Основним їх осередком є Відень. Після виводу радянських військ з Австрії у Відні у другій половині 50-х років ХХ ст. відновило діяльність церковне братство св. Варвари, яка традиційно була центром українства починаючи з кінця ХУІІІ ст. При церкві св.Варвари діє допоміжна суботня школа, у 1987 р. засновано Українське лікарське товариство, яке разом з американськими лікарями-українцями стало співзасновником Всеукраїнського конгресу лікарів (1988 р.). У Відні працювали і працюють відомі українські культурні діячі – поет А.Прокопенко, художник Х.Ціммерман, композитор С.Гординський, співачка зі Львова І.Маланюк та інші. Досить значна кількість українців проживає у Франції – приблизно 35 тис. осіб. Після закінчення Другої світової війни Франція прийняла 4 тис. українців із таборів переміщених осіб. У Франції не існує українського шкільництва, що сприяє асиміляції української громади. З 1972 р. українську мову, літературу та історію можуть вивчати студенти на факультеті славіністичних студій при Паризькому університеті. Впливовим центром української науки у Франції та й у світі є Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Європі розташоване у Сарселі. Воно видає збірники наукових праць. Серед сучасних вчених, котрі плідно працюють в галузі історичної науки є професор В.Косик. У Парижі ще з 1929 р. діє бібліотека ім. С.Петлюри. У Франції у повоєнний період виходило друком чимало українських видань різного політичного спрямування. Серед них – „Українське слово” (зараз видається в Києві), „Гомін України”, „Франко-український бюлетень”, Український бюлетень”. Тут же діяли різного роду організації та товариства – Союз українських емігрантських організацій, Товариство колишніх вояків Армії УНР у Франції, Український народний союз у Франції, Українська народна єдність, Український християнський рух та ін. Великим авторитетом серед української діаспори у Франції користується церква – католицька і православна. Невеликі українські громади існують в інших західноєвропейських країнах –Бенілюксу, Данії, Голландії, Іспанії, Швейцарії, Фінляндії, Норвегії. Тут зосереджені поселення від кількох десятків до 1 – 2 тис. чоловік. У 1947-1952 рр. українська громада Бельгії зросла із кількох сотень до декількох тисяч. Це було пов’язане з тим, що сюди із німецьких таборів прибуло понад 10 тис. українських робітників. Вони працювали у гірничій промисловості. У подальші роки половина з них виїхала за океан або повернулася в Німеччину. В Бельгії залишилося близько 5 тис. осіб. У цій країні немає українського шкільництва, діють лише допоміжні суботні школи під керівництвом Українського науково-освітнього товариства. Авторитетом серед українців Бельгії користується церква – православна і греко-католицька, які мають парафії у Брюсселі, Лувені, Льєжі. Суспільне , політичне і культурне життя української діаспори в Бельгії розвинуте слабо, хоча й існують українські товариства. Аналогічна ситуація і в Нідерландах. Тут проживає приблизно тисяча українців. Особливо відомий „Візантійський хор”, організований у 1951 р. М.Антоновичем в Утрехті. Нині він складається лише з голландських виконавців. У Швеції проживає 2 тис. українців. Вони видають часопис „Обіжник української громади”, який популяризує історію України та культуру. У молодіжному середовищі вивчається українська мова. Приблизно сотня родин проживає у Швейцарії. Переважно це бізнесмени, науковці, люди з вищою освітою. Серед них відомим є Б.Гаврилишин – член Міжнародної академії менеджменту. З відновленням незалежності України він активно включився у зміцнення її державності. Був консультантом різних урядових структур. Після проголошення незалежності України і у зв’язку з економічними негараздами в державі спостерігається масова заробітчанська еміграція українців. Серед західноєвропейських країн найчастіше українці виїжджають до Італії, Іспанії, Португалії. За даними різних організацій, в Італії тепер проживає від 120 до 700 тисяч українців. Більшість з них приїхали сюди працювати, деякі через мотиви об’єднання сім’ї. Крім того, Україна входить до п’ятірки країн, звідки італійські сім’ї найчастіше всиновлюють дітей. Як свідчать дані соціологічних досліджень, зростає і кількість добре інтегрованих в італійське суспільство українців, які придбали нерухомість в Італії або відкрили свій бізнес — найчастіше це магазини українських продуктів та перукарні. Водночас, велика частка українських заробітчан досі мають на меті заробити грошей і повернутися в Україну. Важливою проблемою українських заробітчан є легалізація їх праці за кордоном. Певні домовленості у цьому плані були досягнуті з Іспанією, Італією, Португалією, Польщею. Одначе вони стосуються порівняно невеликого числа українських емігрантів. Новітня українська еміграція докорінно відрізняється від попередньої. Передусім вона носить суто економічний характер, українські емігранти можуть розраховувати на підтримку (хай поки що недостатню) Української держави, вони вносять суттєвий внесок у приплив валютних надходжень в Україну.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українська діаспора у країнах Європи» з дисципліни «Новітня історія України»
